У загадкове королівство слів,
Через густі ліси й сині моря
Мене , маленьку, батечко привів,
Читаючи родині «Кобзаря»
Пригадую, як у зимову пору,
Усю сім»ю гостинно піч збирала.
Мороз віконечко мережив із-надвору…
Батько читав, а мама – вишивала.
В моїй уяві оживали люди:
І наймичка, й цариця, й Катерина,
Убогі села бачились повсюди,
Спливали за картиною картина…
Тоді ще не могла я розуміти,
Яка безсмертна сила в тих віршах!
Що слово Кобзареве буде жити
Й могутнім променем благословить наш шлях!
А ті сімейні вечірні читання
Зворушать душу, в серці проростуть
І батьківські прості щирі повчання
У слові калиновім оживуть.

За вікном рожевіє світанок,
Вкривсь росою спориш у дворі…
Манять вітами новий ранок
Стара яблуня й вічний горіх
За благеньким похиленим тином
Зеленіє густа бузина…
Відчинила віконця хатина_
Скільки ранків зустріла вона!
Скільки раз омивалась дощами,
Та по вікна стояла в снігу,
Чепурилася перед святами,
Засинала у північ глуху…
Була щедра, гостинна й багата,
Як збирала усіх за столом.
Піклувалась про нас рідна хата,
Зігрівала любов»ю й теплом.
Проводжала і знов зустрічала
Із близьких і далеких доріг…
В тишині колискова звучала,
Як лелека спускавсь на поріг…
Підростали! Раділа хатина,
Відпускала з гніздечка у путь…
Та молилась вона що-хвилини:
Не забудь стежку в дім, не забудь…
Розлетілись дороги життєві:
Хто у вічність пішов, хто в світи…
Засльозилась роса в споришеві…
Скоро яблуня буде цвісти !
Звеселятиме цвітом хатину,
Що вдивляється вікнами в даль…
Споришем застелило стежину…
Скільки хат-сиріт в селах, на жаль…

В розмаїтті травневого цвіту
ЗЕЛЕНІЄ Дніпрова долина
Крізь віки полум*ям «Заповіту»
Освятилася знов Україна
Знов на сповідь до батька Тараса
Нас збирає Чернеча гора__
України святиня й окраса!
Батьку, в нас неспокійна пора…
Твоє слово. Твій дух. Твоя воля
І кайдани, і пута порвали,
Та, чомусь, не всміхнулася доля
Знову нелюди нас роз»єднали.
Та й самі ми, мов крові чужої,
Породили скрізь ненависть, заздрість,
Ворогують брати між собою,
Не в пошані ні мудрість, ні старість.
Ти пророчив нам села квітучі
Наче пи санку білу хатину
І лани хліборобські родючі,
І усміхнену матір й дитину…
Тут і там наші села вмирають
І самотня хатинка сіріє.
А родючі поля заростають
Їх не оре ніхто і не сіє.
Твої діти у пошуках долі
Батракують в заможних світах.
А хто бореться- тих у неволі
Гноблять в тюрмах і таборах.
Олігархи круті появились,
Роздирають країну, шматують.
Від заводів руїни лишились,
А вони багатіють, жирують…
Схаменімось, огляньмось довкола,
Ми ж козацького роду нащадки!
В нашім серці Тарасова школа—
Наведімо у домі порядки!
І візьмімось за руки, родино,
Хай лунає від краю й до краю:
Ще не вмерла, живе Україна!!!
Хай відродиться, хай розквітає!
В розмаїття багрянців барвистих
Вбрався край мій велично, с вятково…
Підіймає наш дух урочисто
Невмируще Тарасове Слово!

Перед іконою у Божім Храмі
Маленька дівчинка, свіча в руках,
Тихесенько, невмілими словами
Молитву шепче…Слізоньки в очах
Згорьоване, дитяче ще обличчя
Надію й віру в серденьку тримає.
На поміч Господа і Матір Божу кличе
Здоров»я для матусеньки благає…
Тремтять долоньки, пальчики маленькі
Так шанобливо, щиро хрест кладуть…
Із свічки воску крапельки тоненькі
Гарячою сльозою упадуть…
Стоїть у задумі тяжкім дівча маленьке…
Пошли їй, Господи, проміннячко своє,
Не відбирай в дитини щастя – неньки,-
Це ж найдорожче, що на світі є !
І не дай, Боже, бачити у горі
Маленьких діток –квіточок ясних,
Хай світить сонце й благодатні зорі
Й тепло матусі хай зігріє їх!
Знову у Храмі дівчатко маленьке,
А поруч – мама з поглядом ясним,
В поклоні вдячнім донечка і ненька
За зцілення молитви шлють святим…