Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

Життя, що згасло, свічка не продовжить
І не відродить ту останню мить,
Яка ввібрала стогін перероджень
Багатих літ і злидні лихоліть.

Судьба картає, крає і карається
На схилах днів, коли на схилі літ
Ховає дід під подушку окрайця,
Немовби шрам – глибокий смерті слід.

Його дитинства радість рукотворна
І благодатна як сама земля,
Вросла у землю полиново чорну.
Дарма її гукати звідтіля.

Старий як світ, давно чекає стрічі
Із болем, що весь вік переорав,
Запалює над світом чорні свічі
На спомин незворотних переправ.

28.11.2020

Без імені… Поховані солдати…
Чиї були ви доньки та сини?
Ховає сльози, зажурившись, мати
У ранній сніг своєї сивини.

Тамує біль тією гіркотою,
Картає серце і рахує дні,
І мимоволі плине за водою,
Де жевріє надія в бур’яні.

О, славна моя ненько Україно!
Снарядами спаплюжена рілля!
Чому ж отак підступно і безвинно
Твоїх дітей чека сира земля?

Якого ти очікуєш фіналу?
І чи спаде оте криваве тло,
Що довго нам узріти не давало:
Де є добро, а де насправді – зло?

Не чіпай же, поліцаю,
Ти моєї скрині.
Не чіпай, тебе благаю,
І не бий по спині!

Бо в тій скрині – все нажите:
Лиш одна свитина
Та сорочка, шовком шита,
Чиста скатертина.

Не чіпай же, поліцаю,
Ти мого запасу –
Де подітися, не знаю,
Вмерти краще зразу.

Не чіпай же, поліцаю,
Ти мого собаку.
Пес зрадливим не буває
Так як люди – з ляку.

Не підпалюй, поліцаю,
Ти моєї клуні!
Чуєш, серце калатає
Молотом чавунним.

Не вбивай же, поліцаю,
Ти мою худобу!
Підеш. А мені, гадаю,
Лиш чекать потопу.

О, вгамуй його, Всевишній!
Хай не палить хати,
Він – сусіда мій колишній
Вже через дві хати.

Мертве тіло десь гойдає
Вітер на Вкраїні…
Не чіпай же, поліцаю,
Хоч моєї скрині.

Намалюй мої сни
Навесні, восени.
Все хлюпочуть дощі
У криниці душі.
Серце рветься з грудей
До великих ідей.
Серце рветься з грудей
До людей, до людей.
Поросли вдалині
Придорожні вогні.
Ось стоїть стариган –
Сивочолий Туман.
Від малого струмка
Розлилася ріка.
Темний Ліс кожну мить
Про своє гомонить.
Ось зелена гроза –
Соковита лоза.
Дуб семивіковий,
Шкода тільки, сухий.
І скажіть, ну хіба
Не красуня Верба?
Свій веселий сонет
Шелестить Очерет.
Ясноока біда –
Молода Лобода...
Сни мальовані ті –
Промінь сонця в пітьмі.
Зігрівають вони
Від Весни до Весни.

Завітайте, будь ласка до нашого клубу
Дуже раді ми будемо бачити вас.
У червоне фарбуємо кожного зруба.
А на бані: серп з молотом – сонцем для нас.

І червона табличка „Будинок культури”
Прикрашає тепер браму світла й тепла.
А на стінах тепер – лиш дешеві брошури:
Тільки лозунги й море „червоного зла”

А прислухайтесь – но до ранкової тиші,
Коли сонце іще не сміється в шибках:
Чути службу та хор у рідкій сірій тиші…
І вже венами йде ледве впізнаний страх.

Дайте голосу мідним таврованим трубам!
Дайте ножиці й стрічку – настав уже час.
Завітайте, будь ласка до нашого клубу.
Дуже раді ми будемо бачити вас!

Пороз’їжджались по домівках городяни.
Не ллються нині далеччю пісні.
Осіннє небо тче густі тумани.
Горить вогонь в самотньому вікні.

Засвітла, поробивши всю роботу,
Як завжди, візьме лупу із вікна,
А календар покине день субота –
Листок єдиний у руці трима вона.

Про кропиву глуху та корінь живокосту,
Горіхи та солоні огірки …
А за плечима крадеться дрімота
І вже субота випадає із руки.

І господарство невелике вона має:
Чотири курки, пес та два коти.
Старече серце повністю займає
Оця турбота – господарські клопоти.

Світліє дім, коли приходять гості
І тишу розбавляє здоровий сміх
Краплини суму, мовби при нагоді.
Повільно викотяться з-під повік.

Легенько плечі обняла дрімота,
А сон вже вимальовує панно.
А на підлозі біля ніг лежить субота.
Маячить вдалині нічне вікно.

У старій бабусиній коморі
Кожна річ свою легенду має.
Піснею далекою з-за моря,
Досить доторкнутися – лунає.

В темному куточку на полиці
Рік за роком разом з павуками
Уплітає в сиві небилиці
Зорі над воєнними степами…

Лист із дому серце зігрівають
Й польової кухні аромати.
Чути, як гармоніка співає.
Слухають утомлені солдати.

У серцях, обшарпаних вітрами,
Жевріють лиш вогники надії.
Пісня та лікує всякі рани,
У негоду душу всім зігріє.

І співають далі неозорі,
І шиплять розпечені гармати:
„Годі жити, браття, у покорі!
Час настав до бою нам ставати!

Ви ненависть пийте, наче воду
І чужинців з гордістю рубайте!
Не було щоб роду переводу –
За дружин, коханих підіймайтесь!

Хто сміливо візьметься до зброї,
Щоб до скону край свій боронити
І впаде в диму на полі бою –
У віках той вічно буде жити!...”

На порозі золотого літа
День новий ромашками буяє,
Наливними колосками жита.
Пісня ця і нині десь лунає…

Спливають плями рвані просторами вікна,
Зриваються зі швидкістю комет,
І стукотом коліс лунає тишина,
Майбутнє манить нас і кличе уперед.

І лагідно, мов пензликом митець,
Щоб не стривожить подихом жалі,
Журбу твою він, звівши нанівець,
Тебе намалював на цьому склі.

А ніч-весна, чарівний сонцецвіт,
Що брошкою виблискує в косах…
І відкривається такий чудовий світ,
Такий незвіданий. Тут кожен, як корсар.

І кожен раз, у шелесті дерев
Чи надвечірній пісні солов’я,
За зіркою своєю йди вперед,
Потому мрія збудеться твоя.

У небуття відходить блакитноокий вечір
Далекими морями приємних сподівань.
І сонне королівство торкає вас за плечі
Туманними шапками сріблясто – сірих бань.

Тут швидкокрилий сокіл зустріне Вас у полі
І травами густими до замку проведе.
До кожного привітно вклоняються тополі,
А небо зустрічає дощем із орхідей.

І пісню біля брами співатимуть сопілки,
Старанно розіллються на сотні голосів.
У всьому королівстві немає зброї – тільки
З усіх усюд лунають мільйони голосів.

Усюди гарний настрій Вам будуть дарувати
Бджолині передзвони та орхідеї цвіт.
І з радістю запросить у сонячні палати
Володар королівства до себе на обід.

А павуки на стелі ніколи не дрімають –
Казки переплітають мереживом подій.
І чудернацькі звуки нізвідки долинають,
А стіни прикрашають картини сновидінь.

Але пора приходить надскорого прощання.
І дякуючи щиро старому королю,
Лишається надія: ця зустріч – не остання.
І голосні сопілки світанок розіллють.

Слова... Слова. Безбарвні, монотонні,
Хоча говоримо усі ми про одне...
І хоч спокійними лишаємося зовні,
Та серце розрива себе саме.

І монотонно прошепчеш на прощання:
“Усе. Іди і більше не чекай...”
Лиш кригою заскліє побажання:
“Не відпускай. Лише не відпускай!”

Золотокосої соломи перев’язи
Не поцілує білокрилий птах...
На попелищі іскорками стрази
Проміняться мов бризки у пісках.

Під каменем пологим проти неба
Малює сонце безіменну тінь,
Що, мов магніт, притягує до себе
Чудною таємницею видінь.

Спаде туман і розіллються ріки,
Зметуть вітри пісок до чистоти.
Достатньо лиш розплющити повіки –
Й у двері сонця мужньо увійти!

Марево безсоння. В небі зорепад
Засипає щедро всю околицю.
Хвилями лягає опівнічний чад
І світанок аж ніяк не скориться.

Причаївся місяць в сонному саду.
Неможливо ним намилуватися!
А усюди вишні, яблуні цвітуть —
Наче вдень: нема куди сховатися.

Тишу розрізають крилами хрущі,
Роздирають звуками ревучими.
Вітер бородою за густі кущі,
Зачепившись, смика довгі кучері.

Зорями додолу впали світлячки,
У траві згубились намистинками.
Зеленню палають вогники-зірки
І роса поблискує сльозинками.

Зáграва червона в синій далині
Небокрай усипала коралами.
Золоті зірниці – вишивки рясні,
Розписи, заквітчані тюльпанами.

Місяць розчинився поміж товщі хмар.
Легше робиться від першого вже дотику.
Обійма за плечі чарівник-казкар,
Загортаючи в мальовану екзотику.
2007

Лиш кілька слів лунає,
Мовчати неможливо,
І час струмком збігає,
І відстань неважлива.

І кожен раз бажаю
Почуть ласкаве слово.
Мить вічністю триває …
“Привіт, ну що нового?”

Прості слова й знайомі,
Як сонця теплий усміх
Твій голос – скарб коштовний,
Сказать не побоюся.

Секунди дротом линуть
Та й час не дуже ранній.
Хай в сни до тебе прийде
Моє п’янке мовчання
2006

В обхід незрозумілих слів
Повзе тяжкий, оскаженілий ворох.
Немає місця на Землі,
Де б не діймав його цей особистий ворог.

До влади пішки не пройти.
І знає кожен, є такі моменти:
Як не крути, як не верти –
Усі-усі тут політичні конкуренти.

Лунають оди та пісні
В країні праці, дружби й миру надвеликій.
Приходить наяву та уві сні –
Нерідко Він бува багатоликий.

Ростуть резерви трудові.
Нічний вогонь палає без упину.
А Він зростає на крові.
І потихенько під‘їдає всю країну.

І з нами хоч давно нема,
Але душа його десь там, напевно й досі
Ховається посеред хмар
Від перестиглих окликів морозів.

На купі неживих голів
Він розпластав своє тверде сумління.
В обхід незрозумілих слів
Залишився на пам‘ять поколінням.
2008

Він побачив її на дорозі –
Й, мабуть, вперше в житті закохався.
Шепотів щось в нім передгрозі.
Йшов додому й усе спотикався.

І назустріч йому вздовж дороги
Квіти пахощі всі дарували.
І котилися зорі під ноги,
І птахи лиш для нього співали.

В кожній тіні хотів упізнати
Схожі риси, такі невловимі…
Захотілось про щось розказати
Тільки їй, неповторній, єдиній.

І чіплялося слово за слово.
Ніч вплітала поезію в прозу
Як молитву, повторював знову:
„Я побачив тебе на дорозі…”
2008

Закрила ніч стару завісу.
Розтала тінь мов крик сови.
А над гущавиною лісу
Вже день займається новий.
Закрила ніч стару завісу…

На ганку сонце розлилося
І покотилось по землі.
І наливається колосся
Й бринять росинки на стеблі.
На ганку сонце розлилося…

Кружляють лебеді над ставом
Кохання сповнені серця.
Шепоче вітер їм ласкаво
І радості нема кінця.
Кружляють лебеді над ставом…

Горять веселки кольорові
У синьоокій далині.
І мріють соняхи медові
Безмежжям золотих ланів.
Горять веселки кольорові…

Рідким туманом оповиті
Кущі в зеленому саду.
Сміються квіти, днем умиті
І бджоли радісно гудуть.
Рідким туманом оповиті

І наливається колосся.
Бринять росинки на стеблі.
На ганку сонце розлилося
І покотилось по землі.
І наливається колосся…
2009

Я чую твій голос між тисяч акордів,
Що линуть від рифів і хвиль гомінких.
До тебе пливу морем дивних мелодій.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.

Побігли стежками кудлаті тумани.
На листі сміються краплинки роси
І квітнуть-буяють солодкі фонтани,
Рікою течуть голоси, голоси…

Коли виникають між нами кордони,
Дощем заливається сонячний день.
Лиш ехо здолає усі перепони
Й до тебе крізь морок мене проведе.

І лину до тебе у вільнім польоті,
І серце бажає мелодій п’янких.
Я чую твій голос між тисяч акордів.
І пальці танцюють на струнах дзвінких.
2008

На білосніжному крилі,
Над океанами, морями,
Пливуть хмаринки-кораблі -
Листи й гарячі телеграми.
На білосніжному крилі…

Із вітром ширяться пісні,
Птахи кружляють над ярами,
Поволі тане перший сніг,
Малює сонце панорами,
Із вітром ширяться пісні…

Вкривають сутінки густі,
Сном заколисані лимани,
Вздовж вікових фортечних стін,
Кудлаті стеляться тумани,
Вкривають сутінки густі…

Шепочуть горлиці-річки,
Про суму сповнені надії,
Горять у темряві свічки,
Як символ вічної надії.
Шепочуть горлиці-річки…

Агов, музико, друже мій!
Зарано руки опускати.
Все ще кружляє буревій.
Не час до спокою звикати.
Агов, музико, друже мій…

А пам’ятаєш навесні,
Як синя річка розливалась
І чарівні твої пісні
Уся околиця співала.
А пам’ятаєш навесні…

Мій любий друже, не сумуй!
Ти кобзу доведи до ладу
І спрагу піснею втамуй –
І знайдеш в ній свою розраду.
Мій любий друже, не сумуй…

Хай річка стомлена реве
І лютий вітер завиває
Та серед ночі соловей
В саду для тебе заспіває.
Хай річка стомлена реве…
2009

Тягнуться мережива ніжні завитки.
Ниточку за нитку запліта павук.
Ніжною мережкою стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.

Прописною мовою вкрилися поля.
Пролягли дорогами вдалину стрічки.
Полинами сонними сивіє земля
І казки розказують горлиці-річки.

Прилетіли з вирію перші журавлі.
Викотилось бубликом сонце золоте.
Придивіться тільки-но, на своїм крилі
Принесла нам ластівка ясноокий день!

Лине за туманами пісня голосна
І дзвінка мелодія котиться вперед.
Щось шепоче вітрові молода сосна
І сміється-тішиться легінь-очерет.

Зорі покотилися вишнями в траву.
Місяць усміхається з-за густих кущів.
Вітер, пролітаючи розбудив сову.
Тільки його й бачили – зник у спориші.

Пісня ллється-котиться хвилями ріки.
Птахом розтривоженим серця мого стук…
Неохайно поспіхом стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.
2008

Все щось шепоче сон-трава
Над повоєнними стежками.
І ті неголосні слова
Полинуть з ранніми птахами.
Все щось шепоче сон-трава…

Кипіли ріки вогняні,
Над ними ворони кружляли
Й чи буде все ж кінець війні
Вони того не уявляли.
Кипіли ріки вогняні…

Ходила смерті п’яна тінь
Мерців зоріли в небо очі.
Збулись жахи нічних видінь
І материнські сни пророчі.
Ходила смерть і п’яна тінь…

І люди в світлі небеса,
Надію маючи, просили,
Щоб швидше пролилась гроза,
Щоб ріки більше не кипіли.
І люди в світлі небеса…

В тумані сонних полинів
Виходить сонце над ярами.
І згасли ріки вогняні,
Лиш попіл рознесло вітрами.
В тумані сонних полинів…

А край дороги курява
Вкриває надмогильний камінь.
Все щось шепоче сон-трава
Над повоєнними стежками.
А край дороги курява…
2009

Гей, музики, зустрічайте
Солов'їні голоси!
Перехожих заквітчайте
Переливами краси!
Гей, музики, зустрічайте…

І кружляють хай над полем
Сиві горлиці-пісні!
І бринять народним болем
Струни – промені ясні
І кружляють хай над полем…

Все шепочуть верболози…
Про далекий дим ночей
І блищать гарячі сльози
В глибині сумних очей
Все шепочуть верболози…

Ніч вкриває сірі вежі
Місяць губиться в траві
Видно здалеку пожежі
Все чатують вартові
Ніч вкриває сірі вежі

Котить річка сині води
Як минулої пори
Нам про славні ті походи
Прошепоче дуб старий
Котить річка сині води

Об каміння хвиля б’ється
Наче птах на самоті
Над невільниками в’ється
Триголовий змій-батіг
Об каміння хвиля б’ється

Хай розправить чайка крила
В недосяжній далині
Щезнуть з обрію вітрила
У ранковому вогні
Хай розправить чайка крила
2009

ВІйна, мов жінка без обличчя
У масці смерті з-під вінця
Іде таврованим узбіччям,
Звертає день до праотця.

Слова далекого предтечі
Пророче маренням ячать.
І морок облягає плечі,
І блякне заграва свічад.

Волає загнане сторіччя,
Не в змозі скинути ярма.
Тріщить покручене паліччя,
Димами куриться зима.

Наосліп хтивими руками
Зриває долі навмання.
І успіх – усміх свій лукавий
Звертає до живого пня.

Картає душ хорал бентежний
Клинком пекельного вогню.
Гуркоче небо. Світ безмежний
Заносить плуга на стерню
2013

Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині, -
Як десь у лісі заблукало ехо
І що шепочуть хвилі в тишині.

Він – капітан, закоханий у море
І знає, певно кожну мілину.
Вона – красуня. Любить ліс і гори
Й малину соковиту, запашну.

Коли вітрила вітер напинає
У пошуках далекої землі,
У лісі пісня солов’я лунає
І сонце розливається в імлі.

Коли борти ламаються на друзки,
А всі канати рвуться, мов нитки –
Волає ліс. А чорнокрилі круки
Несуть до неба туги завитки.

Його думки слухняні, тихі хвилі
Несуть від маяка до маяка –
Далеке ехо подолає милі,
Щоб донести тепло до моряка.

І в ті часи, коли бува нелегко,
Чи сонцем у шибках сміються дні, –
Все чують зорі, хоч від нас далеко
Ховаються в небесній вишині.
2008

Крізь сонце й завірюхи,
Крізь вітер і морози,
Крізь зустрічі й розлуки –
Назустріч перехожим.

Старезна сіра маска
Обтягує обличчя,
Немов видіння з казки
Спостеріга з горища.

І тінню нависає
Над усіма відкрито.
Цю маску кожен має
І носить гордовито.

Теплішає від думки
Про зоряні корали.
Малюють дивні звуки
Потужні автофари.

Хай бажаним подіям
Ведеться лік роками –
Не дозволяй надії
Померти під ногами.

Без солов’їв у гаю
І без роси на ганку
Собі не уявляю
Весняного світанку.

Враз барвами заллється
Весь присмерк на картині
І тиша розіб’ється
Об голоси пташині.

У небуття відійде
Тінь сірого обличчя
Рожевощокий квітень
Все далі й далі кличе!
2007

Ластівки кружляють над подвір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Золотом іскриться новий день.

Тих мелодій просто не злічити:
Радість і тривога – навздогін!
І вони усі, немовби квіти –
Розповідей ніжний передзвін.

У коловороті м’яти - рути
Не така і сива давнина.
Здалеку вже голос кобзи чути.
Пісню зачина дзвінка струна…

І біжать, шепочуться дворами
Стоголосі вогники-струмки.
На гілках виблискують бруньками
Сонячних мелодій завитки.

Ластівки кружляють над подвір’ям,
Нам несуть на крилах теплий день
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
2008

Скільки пройдено доріг –
озирніться.
Всі ведуть на цей поріг -
помоліться.
Душі в синій далині –
голубами
Хай біда вогнем горить!
Бог із вами.
Щоб життя не загубить
у безодні -
Ви позбудьтеся журби
вже сьогодні
Наливається земля
колосками,
Усміхаються поля
пелюстками.
Прокладаються мости
полинами,
Щоб до серця донести:
Бог із вами.
2009

Немає людини,
Яка б не вірила
Чи то у Бога,
Чи в інші виміри.

Загадка вічна –
Те перевтілення
Глибінь космічна,
Ніким не зміряна.

Зірок тяжіння —
Дива невидані
Свій шлях шукають
Усі без винятку

Шлях до збагачення,
Шлях до рятунку.
Що нам призначено?
Напружена думка …
2003

Хто посміхається, а хто сльозу ковтає.
Через плече виразно хтось гаркавить –
З гарячим захватом усім розповідає
Про три хвилини дикої розправи.

І мимоволі десь у пам’яті спливають
Ті кадри, що в новинах транслювали,
Як мусульмани хлопцям голови рубають…
І музика при цьому не вщухала!

І це кіно побачить може кожен.
У записах мобільних відшукає.
І лиш душа кричить : Що ж буде далі, Боже?
Всі розійшлись. Коментарів немає.

2008

У минулу б весну полетіти,
Розірвати би часу пута.
Нечіткими стають фотознімки,
Мимоволі в пилу забуті.

І стоїть садиба сторічна.
Розрослися сади навколо.
Всередині вальсують незвично
Порожнеча й нестерпний холод.

Стіни ці голосів не знають
Та знайомий їм шурхіт миші.
Тільки сонячний гість у вітальні
На стіні свій автограф залишить.

Усе тихо й спокійно, наче,
Але все ж такі дні бувають –
Навіть давня садиба плаче
І риданням її нема краю.

А щоночі над скривленим тином
Місяць пильно в шибки заглядає,
А зі стін посміхається щиро,
Ті, кого з нами більше немає.

2006

Намалюй мої сни
Навесні, восени.
Все хлюпочуть дощі
У криниці душі.
Серце рветься з грудей
До великих ідей.
Серце рветься з грудей
До людей, до людей.
Поросли вдалині
Придорожні вогні.
Ось стоїть стариган –
Сивочолий Туман.
Від малого струмка
Розлилася ріка.
Темний Ліс кожну мить
Про своє гомонить.
Ось зелена гроза –
Соковита лоза.
Дуб семивіковий,
Шкода тільки, сухий.
І скажіть, ну хіба
Не красуня Верба?
Свій веселий сонет
Шелестить Очерет.
Ясноока біда –
Молода Лобода...
Сни мальовані ті –
Промінь сонця в пітьмі.
Зігрівають вони
Від Весни до Весни.
2007

Прийшла зима в наш тихий сад
Так несподівано раптово
Зі снігом - піснею цикад
Холодна пані гонорова
Прийшла зима в наш тихий сад…

Торкала золота стежок,
Молитв осінньої печалі.
І стиха долинав ріжок
Дзвінкого літа на причалі.
Торкала золота стежок…

Марніла синя оболонь
І вікнами всміхалась хата.
А хуга сіяла з долонь
Свої червінці та дукати.
Марніла синя оболонь…

Горить морозу білий хмиз
І димом куряться узвишшя
А вітру невловимий свист
Доносить голос бездоріжжя.
Горить морозу білий хмиз…
2013

Роздуми часто безсоння корили:
Що – якби крил всемогутність в руках
Сині висоти б до себе манили –
Був би щасливий і вільний, мов птах.

Що ж бо таке, ця жагуча свобода?
Кожен по-своєму мрію плека:
Дух перехоплює дикість природи,
Далеч дороги, широка ріка!

Дехто шукає первісні малюнки,
Тішиться дехто красою зірок.
Дехто - очима дівчини-чаклунки,
Деяких вабить підвісний місток.

Хтось у стрільбі вдосконалює силу,
Хтось мріє врешті здолати свій страх.
Дивно, про що зараз думають хвилі
Тихого моря і річки в горах?

Роздуми часто безсоння корили.
Щось неймовірне хотіли пізнать.
Знають вони, що ми маємо крила.
Треба лиш тільки навчитись літать.

2008

Розпишу, розкраю стелю,
Розмалюю усі стіни,
Щоб у нас на підвіконні
Ластів’ята стукотіли.

Щоби під вікном розквітла
Пишная бузкова квітка,
А з вікна, щоб солов’їна
В поле кликала сопілка.

Щоб напроти розгорнулись
Хвилями високі трави.
Поміж них жовтіло б море
Соковитої кульбаби.

Зліва – щоби тихі роси
Й колосків переливання.
Вітер здалеку доносить
Трепет кінського іржання.

За дверима пісня лине,
Вдаль пливуть дівочі коси.
Чути клекіт журавлиний –
На порозі тиха осінь.

А зі стелі осінь ллється,
Дім любов'ю зігріває.
Лиш хурделиця все б’ється –
За вікном зима триває.

2006

Лише несказані слова
Зігріють завтра чи сьогодні.
Лише несказані слова –
Такі жаркі, такі холодні.
Лише несказані слова …

Немов духмяна кропива,
Слова, несказані «під руку»,
Немов духмяна кропива:
Для балакучого – наука.
Немов духмяна кропива…

Неначе музика, складні
Й приємні, мов гітарне соло.
Лише несказані слова
Втамують спрагу й сушать горло.
Неначе музика, складні…

І серед ночі, взявши плаш
Серед словесної пустелі
І серед ночі взявши плащ,
Розтану в темряві алеї.
І серед ночі, взявши плащ…

Кудлатим вітром полетіть
Над золотавими полями
У вихорі все закрутить.
Зійтися в морі кораблями.
Кудлатим вітром полетіть…

Бо тільки вітер, мов сова,
Нічними далями кочує
Мої несказані слова
Ніхто, крім мене, не почує.
Бо тільки вітер мов сова…

2007

На вулиці каштанів,
Між гамірних порош,
Твій погляд упіймаю,
Коли скінчиться дощ.

І кутиками рота
Всміхнешся: «Ну то що ж?»
Зустрілись випадково,
Коли скінчився дощ.

І підемо гуляти
Вздовж нескінченних площ,
Узявшися за руки,
Коли скінчиться дощ.

І буде танцювати –
Мов панна між вельмож,
На вушко щось шептати,
Коли скінчиться дощ.

І щезнемо без сліду
Серед пліток і прощ,
Ось так воно і буде,
Коли скінчиться дощ.

2006