Ти зустрів мене на дорозі своїх сумнівів й несвідомості.
Я стояти була не в змозі. Чи кохати. Чи бути порізно.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою.
Свою долю - це все із втіх, що могла я тобі віддати...

Ти зустрів мене. Половинную, четвертинную, може щезлую...
І коли я хотіла взлетіти - ти повстав горою кремезною.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою,
Щоб нічого й нікому більше у житті не змогла віддати я...

Ти зустрів мене. Пізно ввечері. Небо сонцем вже ледь посьорбувало...
Я втікти від тебе не в змозі, підняла стихлий погляд гордо.
І в цих сутінках гіацинтових я світилася, обліпихова,
Щоби тепло-холодним присмаком вберігати тебе від лиха...

26.01.2014

Погляд твій зовні холодністю ріже,
А ізсередини серце тішить...
Спалахи двох зірок нічних:
Я нічия, ти нічий.

Дві протилежності, дві особистості,
Тільки ти - море, а я - ріка...
На перехресті двох чистих вічностей -
Ти один, я одна.

Із протиріч наші душі зіткані,
Небо - я, ти - земля,
І нас єднають лиш подихи вітру -
Ти лиш мій...Я твоя.

І якщо нам не судилось магнітами -
Мінус на плюс мінусом й став...
Ти мене не люби й ненавидь,
Аби я й далі тебе кохала...

2014

Джеймс Блант говорить, що я красива,
Туманом з фарб обіймає Моне...

Ти приносиш солодощів корзину,
Забувши про те, що мені від них зле.

Я, мабуть, багато у тебе просила:
Любити мене...

2014

Порожнеча. Тремтіння. Злодійка.
Щастя. Щем.
Вечір їм награвав мелодію.
Дощем.

Він стояв на ногах впевнено,
Келих з міццю такою тримав,
Що, здавалось, з самою темінню
Часом грав.

А вона стояла печальною,
Хоч до неї був схильним Бог.
І грозою гучно-мовчальною
Вдарило двох.

Він зірвав їй чіткі плани,
Міць в думках.
Бо побачив душу поранену
У очах.

Те, що в них, називають нірваною,
Теплою осінню.
В неї в серці він став
Найкращим незваним гостем.

Тільки спогадів сотней віддаль
Дощ вигравав.

І він так її зненавидів,
Що покохав...

Я жила в обіймах за адресою Ти, один.
Там було дуже холодно й сіро.
Дах стікав сльозами по вигинах стін,
А у вікнах, у вигляді серця, були діри -
І вони пропускали вітер,
І мене продувало наскрізь,
І ніщо не могло зігріти,
Навіть легко наведений надпис
На дверях
"Люблю".
Я збивала білесі подушки
І стікав із вікна румянець -
Сутеніло небо...
Я весь біль, що оселю душить,
Пропускала крізь себе.
Не вистачало прострору.
Так бракувало розуму...
Гучно гриміли грози,
Їх зміняли морози...
Я залишалась вдома...
Втома.
Депресія.
Над душею репресії -
Книги, сповнені ранячих слів.
Твоїх.
І ключі лежали зліва.
І вихід, як подих, близько.
Я відкривала двері і разом з тим
Сковувало тіло.

Ніхто не врятує мене за адресою Ти, один...
Тут не працюють телефони,
Не підключений інтернет...

5, 60, 1440 хвилин потому.
Я піднімаю погляд на твою стелю...
Припадаю, мов навіжена, на твою підлогу...
Знов розбираю складені ніжно постелі,
В домі, куди ведуть всі мої дороги...

Чуєш мене? Ти надзвичайна!
Коли нестримна і трохи втомлена,
Навіть з очима цими печальними,
Навіть, коли твоя воля зломлена…

Навіть крихкою, міцніша більшості.
Із простотою до непересічності,
З крилами ніжності, вогнями пристрасті,
Поглядом сповненим подихом вічності -

Чуєш мене? Ти дивовижна!
З цими вустами багряно-терпкими,
З своєю вдачею сонячно-втішною,
З цими долонями щедрими й теплими -

Ти найгарніша, бо найважливіше,
Це скільки важить твоя душа.
Вигини ж серця твого точніші
Рим найчарівнішого вірша…

Навіть на Сонці існують плями -
Навіть картаючись, ти найбездоганніша…
Найщасливіша, якщо жива мама…
І якщо сяєш, то найкоханіша …

Як весна приходить на ранок росами,
Так і ми у цей світ голими й босими…
І я щиро вірю, я майже певна, що пішла із твого ребра.

Мерехтінням казковим спадають коси…
Я до тебе прикута чуттями гострими,
Я кохаю тебе так віддано й просто, як ніхто іще не кохав…


І щебече душа і об тіло б ється…
Тебе Бог мені обіцяв.
Я належу тобі всім ївством, навіть серцем…
До кінця.


І як теплі деньки покидають осінь,
Так і ми оцей світ лишим голими й босими,
І коли зсутеніє трояндове небо і для нас -
Все, що прошу у Бога - те, що серце голосить:
Бути завжди з тобою,
Бути поруч тебе,
Вічний час…

Щебечуть лелеки, їм час відлітати в далекі краї.
Я їм передам послання:
"Хай мова моєї Вкраїни звучить навкруги,
Ця мова кохання.
Хай мова моя, українська, із вами летить
Крізь гори, степи, крізь далекі пустелі...
Хай мова моя ,як най-найприємніша мить,
Теплом милозвучності гріє всесвітні оселі.
Хай мова моя луна тут і там,
Реве хай Дніпром серед тисяч земних прострацій...
Хай мова моя, яка непідвладна рокам,
Звучить у піснях, збирає мільйони овацій.
Хай мова моя, що з маминим молоком
Ввібралась з дитинства в тіло,
Вогнем непоборним в серцях українців горить
Й ніколи не тліє!"

Мене всі питають чому пишу?
Навіщо мені ці вірші?!
А я у душі слова колишу -
Від цього мені ліпшає…
Поезія - річ казково-крихка,
Але найміцніша опора.
Вона минає зі мною лиха,
Тримає в хвилини горя…
І хоч тепер поет у нас всяк
(Як маєш листочка й ручку,
То ти вже єднати рими мастак,
Писати про справжнє й штучне)
І кажуть мені, мов це дрібниця,
«Поезія – не професія!» ,
Нічого не вдію, вам треба змириться,
Бо пише вірші серце…

Втома по мені топчеться босою.
Біль у очах бринить тихо, росяний:
Вільно, підступно і навіть з жалістю.

Вечір р’яно голосить протестами.
Кожного дня я складаю тести
На людяність.
І не завжди на відмінно.

Бродячи з острахом колами пекла,
Серце шматую, аби не затерпло,
Докорами сумління.

Хотілося бути настільки солодкою,
Що залишилась тепер в обгортці
Власної постелі…
Всі, кого знаю, - 12 апостолів…
А я – монстр.

Навіть любов у душу не стукає,
Слова і погляди - проекції муки -
В мені озиваються.

Якби цей крик у мені міг стихнути…
Важко до себе нової звикнути…
А може, це просто такий вік.

Мені поруч з тобою завжди було млосно,
Але безпорадність тільки гнітила душу.
Усередині лоскотала все листями осінь,
Після літа, що відкрило сльозами внутрішні мушлі.

Мені поруч з тобою завжди було тепло,
Але це насправді була лиш холодна весна...
Всі бруньки у мені не розкрившись, затерпли,
А зима, повернувшись, обвила морозом вуста...

І мені без тебе стало щорічно гірко.
Крізь сезонні дощі й несезонні болі твоє серце несла...
Кожен раз після сонця, землетрусом десь на п ятірку,
Ти в мені, так пронизливо-терпко, знов воскресав.

І мені після тебе так аномально пусто...
Наче квіти в мені уже не розпустяться барвами.
Ти прийшов у мій сад, залишивши там пустку,
Ставши моїм найбезпощаднішим наприродним ангелом...

Іноді просто не вистачає тепла...
Ба навіть, повітря.
Я у тобі розтіклась кольорами
Райдужної палітри.

Іноді просто не вистачає добра...
Що там, світла.
Я би, як Єва, з твого ребра
П'янко розквітла.

Іноді просто тебе ненавиджу...
В чім моя вада?!
Ти крізь тілесну пожежу побач
Душевні принади.

Іноді просто б до тебе в обійми,
Бути б поруч.
Якщо ж оте, що між нами - війни -
Просто вбий мене!

Іноді просто не вистачає тепла...
Ба навіть, повітря.
Я у тобі згораю до тла,
Ледве помітно.

Пригортаєш до себе так, ніби я - подушка,
А в той час твоє чоло цілує світанок.
Ти мені так ласкаво шепочеш на вушко:
«Ти готова зі мною так…Кожен ранок???»

Нам тепер заважає лише будильник,
Що у вухах дзвенить, як біль булої самотності.
Ти мене пробуджуєш дуже повільно,
Тонучи в цій нестримній невідворотності ...

І не кава нам палить вуста калинові,
А лише поцілунки, відверті та щирі.
Я сьогодні з твоєю свідомістю в змові.
Я сьогодні тобі, як ніколи, вірю.

Й коли сонце, наче наглядач, нахабно
Освічує наші рухи з-поміж фіранок,
Я кажу, витираючи сльози незграбно:
«Я готова з тобою так кожен ранок...»

У метро спускалися люди сірого кольору:
З горем в очах, від буденності втомлені.
І з-поміж тисяч відлунь їх звичного говору,
Їхав хлопець незвичний - сонячні промені,

А у нього в руках - оберемок троянд...
Екскалатор донизу, як черепаха.
З екскалатором, вниз, і душа... Аж у п'яти.
Ну а серце от-от відлетить, наче птаха...

Поїзд...Іще один... А в одному із них його щастя...
І "чух-чух" все ніяк не під силу зламати "тук-тук"...
І здається, що щось неймовірне ось-ось відлетить із зап'ястя...
І здається, що щось дивовижне ховають тремтячі ті руки... Стук.

Хлопець чекає. Хвилини, неначе до смерті...
Дівчини щось все нема і нема...
Та сподіванням немає кінця!
Хлопець кохає людину!
Так ніжно, відверто...

"Обережно, двері зачиняються"...
Обережно, зачиняються серця!

Перон...Лежать надломлені, як почуття, троянди...
Холодне "наступна зупинка...". Обабіч дверцят...
Хлопець один. Хлопцю болить. Ось яка вона, правда...

Не ламайте, люди, троянд.
Не ламайте, люди, серця...

Вона була тихіше води і нижче трави,
Але пристраснішою за найгарячіше танго...
Коло неї диявол, манячи, увесь час ходив,
А ночами вона молила Бога прокинутись зранку.

Вона бачила надто багато і чула надлюдськи гостро,
Та у повну силу, боса, топтала істини....
Вона іноді у душі була справжнім монстром,
Але іноді, щоб хтось інший вижив, могла не їсти.

Вона була найбездоганнішою недосконалістю,
Будувала з повітря замки - уламки мрій...

І якщо ти побачиш її у цій реальності -
Прошепчи, що любиш, усупереч їй самій...

Маленькі спалахи великих сердець,
Що провокують вибухи...
Амур, мій янгол кохання-стрілець,
Збирає мої видихи.

Віддам тобі більше, ніж маю сама:
Хай стане кохання із Всесвіт розміром!
На подив усім, хто мене зламав,
Я буду в змозі...
Любити тебе.

Любитиму так, як вмію сама, -
У школі цього не навчали.
Немає надійніше твого плеча,
Цілунків- грабунків печалі...

Любитиму більше за серця стук,
На заздрість усім спустошеним.
Немає теплішого дотику рук
За твій, мій хороший...

Любитиму більше, ніж здатна душа,
На подив усім зневіреним.
Нехай мій розум мене полиша,
Йому не зрівнятись із крилами...

Маленькі спалахи великих сердець,
що провокують вибухи...
Амур, мій янгол кохання-стрілець,
Збирає мої видихи...

Надобраніч, моє сонечко! Засипай-но, моя дівчинка...
Ти втомилась...Сьогодні точно з пів уроків життя вивчила.
Я зліплю тобі з тіста сонного надзвичайне, казкове місто,
І там житимуть душі бездонні, надзвичайно, криштально чисті.

Реготатимуть щиро діточки, небо буде без жодної хмарочки!
Там ростимуть пахучії квіточки, що збирати любила змалечку...
Не лякайся, ти можеш падати - наче в вітру шукатимеш прихистку...
А прокинешся, більше не плакати! Бо як падаєш, кажуть, виросла...

Гребінцем по твоєму золоту, що струїться хвилясто по плечах,
Розіллємо тепло...Не холодно. Розіллємо добро... Легшає.
Загорнися у ковдру, закрий оченята.
І рахуй слоненят по одному.
Надважливо забути про все і спати,
Віддаючи молочним подушкам втому...

Надобраніч, моє сонечко! Огортайся зірками-безмежністю...
Ти не бійся тепер монстриків, краще ж бо до людей з обережністю...
"Завтра" буде! Все стане краще! Потягнуться сонно вулиці...
Це гірке кохання забудеться, а омріяне точно збудеться!

Осінь стоїть і просить
Милостиню.
Не через бідність - вона багата.
Стукає в двері затишних хат,
Мов молить: "Дайте хоч крихту любові ", -
З очами, надмірно повними голоду.
Стоїть на шаткій основі
І чекає свого Морозу...
Аби померти змолоду?
Осінь холодна. Та навіть холодні потребують захисту.
Осінь все стукає в двері
З шаленим натиском,
А їх зачиняють.
Б'ється у вікна сумними зливами,
Все просить про поміч.
Осінь з волоссям із золота - нивами
Стоїть босоніж,
Пахне мокрим асфальтом і трохи айстрами,
Стоїть і просить: "Подайте хоч трохи щастя".
Стукає, стукає в вікна, у двері, в душі...
Вікна - утеплюють, двері - на всі замки.
Душі...А душі надмірно байдужі,
Надмірно поранені,
Образи - надмірно тримкі
І не пускають туди будь-кого...

Осінь стоїть і просить милостиню
Довгих три місяці.
Допоки вже крига у серці не вміститься
Остаточно.
А потім вона - багата, манірна, впевнена -
Нічого не просить, не хоче навіть любові,
А просто стоїть на шаткій-прешаткій основі...
І чекає.
І коли вона вже стояти не в змозі,
Надмірно стомлена,
Мороз на порозі однієї із хат,
У двері яких вона стукала з шаленим натиском,
Запрошує її до себе.
Бо хоч вона і холодна, та теж потребує захисту...
Сіріє небо...
І це для Осені - смерть. І водночас спасіння.
Мороз її поцілує. Їй стане спокійно.
А потім вона чекатиме воскресіння
Ще рік,
Щоб знову стукати в вікна, у двері, в душі...
У душі. Які надмірно байдужі.
У вікна утеплені,
У двері зачинені.
А потім знову, неначе причинна,
Шукатиме тепла...У морозу.