Я так боюсь байдужості в очах,
і одиноких співів на світанку
разом з пташками, що, як і я, всю ніч не сплять —
не визнають у Вічності початку.

Я вже літала й тисячі разів боролася зі страхом.
Та знову чорні камені моїх зізнань згори як град.
Засипана землею, порохом і прахом,
я переношу сни в життя, але живу у снах.

Я п’ю сьогоднішнє легке, як дим, повітря
і намагаюся прожити його смак.
Шукаючи в стражданні буттєву насолоду,
я все одно зі слізьми на очах.

Я забувала б кожен день у святості блакиті
й наосліп обирала б лабіринтів шлях.
Та коло всіх моїх думок й чуттів закрите —
я так боюсь байдужості в очах.

Повернувшись до коренів,
згортаю себе в ембріон.
Волію бути рафінованою -
найпіднесенішою із форм.

Крокувати не асфальтом, а золотом
ідей-доріг як першооснов,
по клітці пробиваючи молотом,
щоб думали - то дзвони церков.

У прагненні безхлібного спокою
хапати небо з чудо-вікна.
Волію бути в тиші самотньою,
замріяно відкривши вуста.

Хай хвилі наженуться потопами,
під мертвими прогнеться земля,
хтось має потаємними тропами
вогонь внести у вічне буття.

Свобода духу - гідне призначення,
природи суть,її простота,
війни і миру дике побачення,
легень й думок невпинність й жага.