Я так боюсь байдужості в очах,
і одиноких співів на світанку
разом з пташками, що, як і я, всю ніч не сплять —
не визнають у Вічності початку.

Я вже літала й тисячі разів боролася зі страхом.
Та знову чорні камені моїх зізнань згори як град.
Засипана землею, порохом і прахом,
я переношу сни в життя, але живу у снах.

Я п’ю сьогоднішнє легке, як дим, повітря
і намагаюся прожити його смак.
Шукаючи в стражданні буттєву насолоду,
я все одно зі слізьми на очах.

Я забувала б кожен день у святості блакиті
й наосліп обирала б лабіринтів шлях.
Та коло всіх моїх думок й чуттів закрите —
я так боюсь байдужості в очах.