Ви цілувались як востаннє,
Коли душа на ріжучих ножах?
Коли в його руках вмира твоє кохання…
А потім темрява і жах….
Один лиш день, що вартий року,
Ба більше, вартий всього життя…
Ви вчилися заново робити кроки,
Коли із серця вирвано буття….?
А я не каюся, горітиму у пеклі….
Нещадний час так скоро сплив…
І всі слова мої відверті,
Холодний душ потоком змив…
А поцілунок досі на щоці палає…
І він пішов у чомусь клявся….
Роки пройшли, душа ще з ним літає
Я так чекала….не повертався….
Не знала я , що це було востаннє,
Хтось Вищий показав хвилину рай,
розвіялося моє чомусь живе кохання…
Душа втекла знайшовши край…
Отак живу, душі не відчуваю…
Як зомбі серед втомлених людей,
Хтось стукає до серця, я не відкриваю…
Боюсь не змию бруду від чужих гостей….
А ще той неймовірний поцілунок…
Що зігріває в зовсім- зовсім темні дні…
Перед очима виринає мій малюнок,
Де я належала в той день тобі…

Метелик із стальним крилом
Летів, прорізуючи небо.
Туди,де ти сидів десь за столом…
Десь там жила моя потреба
Метелик – відбиток серця і душі,
Що вперто рвалася до тебе…!
І як би я не замикалася в собі,
А покалічена душа прорізує ще небо.
А ти, сп'янівши за вином,
В чужого серця зустрічі благаєш.
А мій метелик із зламаним крилом…
Шепоче… ти не ту кохаєш.
Метелик б’ється в агонії крильми,
Мої слова кричить тобі щосили,
Чому чужими стали ми людьми,
Коли ще вчора одне одного любили?
Мого метелика в кулак схопив,
Щосили з пересердя стиснув руку,
Останній подих душі моєї вбив.
Уже не має болю й муки…
І щось в тобі глибоко ожило…
І п’яні очі наче просвітліли.
Ти захотів почути голосу мого…
Але уста мої до тебе оніміли…
Метелик із стальним крилом
не раз обпалений тобою…
летів до твого серця напролом …
і впав навіки у нерівнім бою…
22.11.2016