2 Диво

Вікна дитячої дивились на південь, тому сонячне проміння прямо потрапляло сюди тільки в середині дня. Густо насаджені поки ще голі кущі малини влітку зеленим коміром вростали в металеву сіткову огорожу, що виходила на доріжку між вулицями. Під вікном у наступному місяці розквітнуть чорнобривці, бальзамін і солодка в сутінках метіола.
Арія звикла прокидатись близько сьомої і сьогоднішній особливий день не став винятком. Вона потягнулась, покрутилась з боку на бік, від чого кошеня скотилось до стінки, і сіла в ліжку. Одягла капці.
Зашарудів учорашній пакунок.
– Смугастик, що там? – дівчинка опустилась на коліна перед залишеним, а лапи пухнастого задряпали по білій обгортці. – Зачекай, ти можеш зіпсувати. Іди сюди.
Кіт стрибнув до хазяйки. Перший подарунок посміхнувся паровозом «неділя», що віз вагончики від «суботи» до «понеділка». На семафорі зліва Арія прочитала:
– Ро-зкл… роз-клад. У-ро-ків. Розклад уроків! – весело промовила дівчинка до кошеня і почала розглядати дрібнички: траву, квіти, бджіл, метеликів тощо.
До кімнати зайшли батьки.
– З Днем народження, Арусю! – посміхаючись, сказав тато і поцілував. І, дивлячись на розгорнутий подарунок, запитав, – Подобається?
– Так! Такий яскравий паровоз і вагончики. Я все більше хочу до школи.
– Це добре, – сказала мама. Із-за спини дістала сукню і поцілувала доню, – Вітаю, люба!
Радісно, перед дзеркалом Арія прикладала наряд: пасує!
Бабуся з дідусем подарували велику кольорову енциклопедію і літній костюм. І поки Арія розглядала картинки у новій книзі, мама принесла чашку чаю і печиво з вершковим маслом і джемом.
– О! Дивись, яка жирафа і крокодил… А це «пі-ра-мі-да». – Дівчинка перегорнула кілька аркушів, – «Бам-бук», «па-пі-рус»…
Після чаювання мама допомогла Арії помити волосся. За сніданком у гостинній обговорювали розпорядок дня: чоловіки прибиратимуть дім, а жінки поратимуться на кухні.
Ледь вологе русяве волосся Арії мама закручувала на м’які бігуді, промовляючи:
– О півдні розкрутимо, одягнемо нову сукню. З першої години дня почнуть збиратись гості: бабуся, дідусь, хрещений і хрещена з сім’ями… До речі, у Смугастика сьогодні теж свято. – Торік кошеня подарували хрещені. – Накрутимо волосся і нагодуй його… І ще, подумай про бажання, яке загадаєш, задмухуючи свічки.
«Бажання», – Арія відвела погляд від енциклопедії. Так, одна думка вже давно її непокоїла.
На кухні мама нарізала овочі на салат, а бабуся фарширувала перець. Дівчинка налила молоко в одну тарілочку, а в іншу насипала сир. Хвіст «трубою» лоскотав коліна і лікті Арії.
– Вітаю, Смугастику, тобі сьогодні рік! Тобто, ти рік у нас, – дівчинка погладжувала кошеня, а воно воркотіло чи то від задоволення, чи то, щоб не заважали їсти.
Потім Арія спостерігала через скляні двері, як тато з дідусем уже прибрану веранду прикрашали. Висів блискучий надпис «З Днем народження!», яскраві гелеві повітряні кульки, наче солдати, струнко розташувались по кутках, на сходах на другий поверх і мали бути, наче букети, на святковому столі. Одна за одною з’являлись розмальовані татусем кольорові іграшки – майбутні конкурсні призи-подарунки. Все грайливо виблискувало під промінням сонця. Погляд дівчинки зупинився на кріслі-гойдалці під східцями, на якому лежали плед і бабусине в’язання. Це було особливе місце. Саме тут не раз, приємно похитуючись, Арія засинала на колінах у бабусі під чергову дивовижну історію.
– Бабусю, а чи бувають дива в житті? І як їх розпізнати? – якось запитала Арія.
– Так, вони з’являються в нашому житті. Існують речі і події, які ти, напевно знаєш, що не можуть статись. Але несподівано трапляються і ти з розплющеними очима кажеш: «Оце так диво!»
– Наприклад, взимку розпускається яблуня?
– Так, Аруся, ти мене зрозуміла.
– Аруся, Ару-усь! – покликала мама, – ходи-но зробимо зачіску й одягнемо сукню. Поки мама розпускала бігуді і збирала волосся рожевою стрічкою, дівчинка з’їла апельсин і, коли одягли наряд, запитала, чи можна погойдатись на кріслі поки не прибрали, ставлячи святковий стіл.
– Поїш суп і можеш погойдатись.
– Добре! – дівчинка радісно побігла до кухні. Вона вже, не чекаючи торта зі свічками, бажала дива. І приємне передчуття, що так і буде, охоплювало і хвилювало.
Легким реверансом дівчинка привіталась з кріслом і пірнула під плед. Кошеня застрибнуло на коліна. Арія огледіла веранду: наче в казці. Все підказувало ось-ось щось станеться.
… Підлога розчинилась і крісло почало опускатись поверхом нижче. Арія не спала і спостерігала за тим, що відбувалось. Підлога, а тепер стеля потроху затягнулась і настала цілковита темрява. Кошеня зіскочило. Вдалині з’явилось світло, яке, наближаючись, дзижчало. Перед Арією із ланцюжка світлячків, наче неонова вивіска, утворився надпис:
– Сон-ца-рі-я. Сон-Царія, – прочитала дівчинка.
– О-о-оце, о-оце, о-оце так о-о-оцету багато, – роздалось поруч чи то перешіптування, чи то шипіння з булькотінням. Комахи враз розлетілись.
– Знов темно, – промовила Арія. Скинула плед і залишила крісло. – Бр, і прохолодно. І ще запах такий… вологості.
– Мяу! – поруч голосно мявкнув кіт.
– Смугастик? – Арія тільки-но згадала про кошеня.
– Мяу, моя пані, Смугастій.
– Смугастій?
– Мяу, моя пані. Так мене тут називають.
Кіт плеснув у лапи і наказав:
– Світло!
Світляки обсіли верхню частину палиці, що стояла в кутку, і зарухались.
Дівчинка віджахнулась. Неподалік стояв звір її зросту, на задніх лапах, у жилеті і з метеликом на шиї. В його лапу опустився смолоскип із комах.
– Ого, Смугастій, який ти великий! І розмовляєш… Неймовірно.
– Мяу, моя пані. Беріть мене під лапу й упевніться, що я справжній.
Дівчинка торкнулась кота.
– О-о-оце так, о-о-оце так, – знов зашипіло-зашепотіло, – о-о-оце так о-о-оцету багато.
Арія закрокувала вбік. У великому опуклому склі вона побачила своє відображення: святкові зачіска і сукня – гарно. Потім придивилась і за склом розгледіла величезні огірки.
– О-о-оце, о-оце, о-о-оце так, – почулось вже знайоме.
– П-п-пр-ривіт, п-пані Ар-ріє. П-п-пр-росто сп-пр-равжня п-п-пр-ринцеса, – забулькотіли і запухкали томати. Вгорі засміявся горох: «О-хо-хох! О-хо-хох!» У діжці зашипіла квашена капуста: «Капуш-шта, капуш-шта, смаш-шна кваш-шена капуш-шта, капуш-шта…»
– Який гамір, – обхопивши голову руками, поскаржилась Арія.
– Мр-рау! – грізно муркнув кіт і овочі одразу стихли.
Арія обвела поглядом усю консервацію, соління, квашення тощо і замислилась:
– Тобто ми в підвалі…?
– Мяу, моя пані.
Дівчинка взялась за теплу і м’яку лапу пухнастого і в її очах з’явились грайливі вогники:
– Слухай, Смугастіє, чи є тут більш приємне місце: тепліше і світліше?
– Мяу, моя пані. Ми підемо в гості до Серенади.
– Хто така Серенада?
– О, моя пані, це миша Сіра Надя на прізвисько Серенада.
– Вона що, любить співати?
– Ммм, моя пані, вона любить, коли співають.
У наступному приміщенні вони пройшли повз ще більших скляних ємностей з темною рідиною і постукали в дерев’яні двері у стіні. Відчинила хазяйка в білому чепці і фартусі та запросила всередину.
– Добридень, Сіра Надю-Серенадо, – майже проспівав кіт.
– Доброго дня, мій друже, Смугастіє.
– Це моя пані: пані Арія, – представив кіт дівчинку, а їй хазяйку, – миша Сіра Надя-Серенада.
Блиснувши чорними очима, хазяйка доброзичливо посміхнулась:
– Приємно познайомитись.
– Взаємно, – відповіла Арія.
– Проходьте, будь-ласка, за стіл, мої любі. А я дістану пиріжки з печі і заварю чаю. Почувайтесь, як удома.
Поки хазяйка поралась, гості розглядали оселю. Навпроти дверей знаходилось вікно, через яке ледь потрапляло світло десь згори. Ще світло, а також тепло, йшли від печі, що була праворуч і де поряд з буфета Серенада дістала сервіз. Ліворуч за шторою стояло ліжко, на якому ще у дверях Арія розгледіла піраміду вишиваних подушок. Та більш за все привертав увагу круглий стіл посередині з білою скатертиною. Кіт відсунув один із чотирьох стільців, ближчого до печі, і запросив дівчинку. А сам сів навпроти. З грамофона лунав приглушений спів.
Поставивши канделябр зі свічками на стіл, миша сіла біля вікна.
– Охайно і затишно у вас, – сказала гостя.
– Дякую. Арія ¬– гарне, звучне і, головне, музичне ім’я. Ти співаєш? – з надією запитала миша.
– Іноді, – ніби вибачаючись сказала дівчинка. – Іноді бормочу щось під носа.
– Пі-хі-хі, – засміялась миша, – пі-хі-хі. Я, Серенада, також іноді щось бормочу під носа.
– Ніс? – почулось під вікном. – Кря-кря. Ніс…
Миша підійшла до вікна і звернулась:
– Роккі, заходь на чай.
У дверях з’явився качур і замість привітання заговорив скоромовкою:
– Ненавмисно в носі стисло –
і сталевий містер свиснув.
Свиснув сильно так і злісно,
що слина із носа звисла.
– Ой, Роккі. Ти, як завжди, у своєму репертуарі, – сказала миша і повернулась до дівчинки, – це такі загадки у Роккі.
– Не дивуюсь, чому тебе, друже, часом вважають схибленим, – погладжуючи вуса, додав кіт.
Качур підійшов до Арії і простягнув крило. Та замість звичного «мене звати» закрякав:
– Кряку Роккі крок до рока.
В кряка Роккі каре око,
він бере його до рота –
і немає кряка Роккі.
– Каре око? – розгублено повторила дівчинка, – І немає кряка Роккі… Жах. Не розумію. – Вона обережно протягнула руку і потиснула крило. ¬– А мене звати Арія.
Чайник засвистів, повідомляючи, що вода закипіла. Миша принесла підніс з блюдцями і чашками, в які Роккі розлив кип’яток та за бажанням додав молоко. Господарка пригощала ще пиріжками. Всі засмакували випічкою з чаєм.
– Ммм, моя пані, не переймайтесь: останню загадку Роккі ще ніхто не відгадав.
– Чайник, – сказала Арія.
– Ще чаю? – запитала миша, не дуже розуміючи, що мала на увазі дівчинка.
– Ні, я про інше. Роккі, будь-ласка, повтори першу загадку.
Качур з задоволенням закрякав про «ніс».
– Дійсно, чайник, – майже одночасно проговорили миша і кіт. – Арія, молодець.
І очікувано подивились на Роккі.
– Що ж, друже, – сказав кіт, – з тебе наступна мандрівна історія.

8 Межа

— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.

* * *

З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.