
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
2025.10.10
19:21
Плаксивий Жовтень… що тут вдієш?
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
2025.10.10
18:58
Під завалами, що на «львівщині»,
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…
2025.10.10
17:14
Танцює дощ легенький знов,
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.
2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.
2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
2025.10.10
15:36
Потік бажаного тепла
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
2025.10.10
15:20
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.10
15:18
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.10
15:18
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
2025.10.09
13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
2025.10.09
12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
2025.10.09
12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Таня Петрі (1981) /
Проза
Межа
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Межа
8 Межа
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
Уривок із роману "Арія життя", частина 1 "Вічність", розділ 8 "Межа"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію