Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.03
10:32
На блошиних ринках пустоти
Вловиш ти ніщо, німу безглуздість.
У палкій гонитві до мети
Здійсниться спектакль хиткого тлуму.
На блошиних ринках віднайдеш
Відчай, небуття, відсутність сенсу,
Книги із безоднею без меж
Вловиш ти ніщо, німу безглуздість.
У палкій гонитві до мети
Здійсниться спектакль хиткого тлуму.
На блошиних ринках віднайдеш
Відчай, небуття, відсутність сенсу,
Книги із безоднею без меж
2026.03.03
07:01
Великий Віз
Вночі привіз
Яскраве світло, -
Його вогні,
Неначе в сні,
Горіли й квітли.
Зникала ніч
Побіля віч
Вночі привіз
Яскраве світло, -
Його вогні,
Неначе в сні,
Горіли й квітли.
Зникала ніч
Побіля віч
2026.03.02
20:05
І бабця на лавці…
І вікна в цеглині…
Зустрінуться вранці
В своїй порожнині…
А подруги вийдуть
І всядуться поруч,
Торкаєшся, з виду
І вікна в цеглині…
Зустрінуться вранці
В своїй порожнині…
А подруги вийдуть
І всядуться поруч,
Торкаєшся, з виду
2026.03.02
18:06
Дозвольте мені представитися
Маю смак володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос
Обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус
Вимив руки звершивши долю
Маю смак володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос
Обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус
Вимив руки звершивши долю
2026.03.02
14:30
Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
2026.03.02
10:26
Так не хочеться спати лягати.
Ти з важливого щось не здійснив.
Ти прорвеш огорожі та ґрати,
Проповзеш крізь поля з усіх сил.
Щось назавжди потоне в намулі
І осяде на дно небуття.
Так воскресне в майбутнім минуле,
Ти з важливого щось не здійснив.
Ти прорвеш огорожі та ґрати,
Проповзеш крізь поля з усіх сил.
Щось назавжди потоне в намулі
І осяде на дно небуття.
Так воскресне в майбутнім минуле,
2026.03.02
05:59
Коли лоза цвіла на схилах
І не минали гожі дні,
Мені шалено пощастило -
Тебе зустріти навесні.
І стерти відстань поміж нами,
І розбудити почуття, -
І говорити тільки прямо
Про рух вперед без вороття.
І не минали гожі дні,
Мені шалено пощастило -
Тебе зустріти навесні.
І стерти відстань поміж нами,
І розбудити почуття, -
І говорити тільки прямо
Про рух вперед без вороття.
2026.03.01
23:47
Повернемось до дрібниць,
До її глибин - дрібничок…
Відсторонимо лисиць
І братів, і їх сестричок…
А ще кума і куму.
Хресних діток позашлюбних,
І ага… і те — угу,
Що відклеїлось з розумних.
До її глибин - дрібничок…
Відсторонимо лисиць
І братів, і їх сестричок…
А ще кума і куму.
Хресних діток позашлюбних,
І ага… і те — угу,
Що відклеїлось з розумних.
2026.03.01
23:35
Горить камін. Давно замовкли грози.
Новий ноктюрн виконує рояль.
О, зимо! Всі мої гарячі сльози
Чи зможуть розтопити твій кришталь?
Безмежний білий колір в синій тиші.
Підходжу вранці знову до вікна.
Тут візерунками поему пише
Новий ноктюрн виконує рояль.
О, зимо! Всі мої гарячі сльози
Чи зможуть розтопити твій кришталь?
Безмежний білий колір в синій тиші.
Підходжу вранці знову до вікна.
Тут візерунками поему пише
2026.03.01
22:54
А ми повиростали на гірчиці,
пили цикуту, їли полини,
тому і злиться
те, що нас боїться
не між людей, а поміж очмани.
***
А словники міняти не на часі,
пили цикуту, їли полини,
тому і злиться
те, що нас боїться
не між людей, а поміж очмани.
***
А словники міняти не на часі,
2026.03.01
20:58
зайшов на сторінку Сонце-Місяця... перечитав кілька разів. Підтримую. Незабаром і я залишу ПМ. Давно предавно тут було затишнно і цікаво. Нині тут гниє і попахує...
2026.03.01
18:01
Колише ранок траву шовкову,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.
Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.
Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
2026.03.01
16:06
У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Л
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Л
2026.03.01
15:33
«Русскіє» - нація-фальсифікація.
Культ вождя – споконвічна і невід’ємна частина московської культури.
Категорія ворогів набагато стабільніша, ніж категорія друзів.
Велика політика починається там, де закінчується правда.
Кожна персональна мая
2026.03.01
13:26
Вже до нас летять лелекі,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.
2026.03.01
11:40
Я вклонюся вечірній траві.
І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.
Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.
Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня Петрі (1981) /
Проза
Межа
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Межа
8 Межа
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
Уривок із роману "Арія життя", частина 1 "Вічність", розділ 8 "Межа"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
