Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.17
15:34
троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
2026.04.17
15:06
І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
2026.04.17
12:06
Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
2026.04.16
19:57
ось поет на променаді
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
2026.04.16
19:17
Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
2026.04.16
17:52
Упереджуючий «удар» Ізяслава.
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
2026.04.16
17:04
Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
2026.04.16
13:18
Знати про гостинці мав би вчасно,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
2026.04.16
13:01
Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
2026.04.16
12:52
Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
2026.04.15
19:44
І
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
2026.04.15
16:59
квіти троянди квіти лілії
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
2026.04.15
16:13
Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
2026.04.15
12:46
Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
2026.04.15
10:44
Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
2026.04.15
06:41
Костянтин Ваншенкін (1925-2012)
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня Петрі (1981) /
Проза
Межа
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Межа
8 Межа
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
— … Свята Софія! — закінчив речі священик Млинцевої церкви.
Підходячи до ями, люди кидали по пригоршні землі: Марія, Андрій, Рома, Олена, Юля, Міфа… Софія дивилась на всіх, хто прийшов попрощатися з нею — рідних, колег по роботі, та вилікуваних нею — і де-не-де крізь сльози чула шепіт: “Свята, дійсно свята!”
Ще з місяць Софія засинала на гребенях Хвилястої і на вітті дерев, літала по вітру і з сонячним промінням, небентежно, вітала до рідних і знайомих.
Та настала мить, коли вона відчула себе невагомою і возпарувала вгору. Де навколо кружляли дивовижної краси крижинки: не схожа на інших, кожна зірочка сіяла відтінками одного кольору у хмаринці іншого. Хурделиця різнобарвних і різноформних див захоплювала святковістю і феєричністю. Це були душі людей, які повертались на землю.
Софія летіла далі, на струми всепоглинаючої музики: здавалосяь, диригент, незбагнений своїми можливостями, зібрав оркестр зі всіх існуючих інструментів і вміло майструє лагідними для слуху переливами акордів. У бузковій далині з’явились квіти. На відміну від крижинок, у них змішувалось багато кольорів і хмаринка мала веселкове забарвлення. Квіти мелодійно коливались, виграючи всіма відтінками й даруючи найприємніші аромати.
Жінка піднялася ще вище: до білих хмаринок у золотому світлі — і помітила, що сама перетворилась на таку хмаринку. Софія почула шепіт квіток, які у своїх розмовах турбувалися про людей, й усвідомила, що має змогу відпускати їх на землю. Рукою-променем вона торкалась квітки, і та перетворювалась на метелика і летіла на землю, полишаючи по собі райдужний слід.
Софія дивилась угору і бачила безмежне світло. Але Міфи там не було. І навіть невимовна гармонія радості і спокою не змогли зупинити сум за близькою людиною.
— Ти хочеш на землю, — почувся голос. — Я тебе відпускаю, ненадовго. Розкажи людям про бачене.
* * *
З чорної безодні Міфа впав на поверхню, вкритою рідкою димкою. Вітер здіймав пил, що осідав на камінні, біля якого сиділи люди: поодиноко або вкупі. Такі ж сірі, як і сама місцевина, вони були голі, а обличчя розмиті: ні носу, ні рота, ні вух, тільки очі. Не було в них і рук. Сі сумні потвори складали довжелезну чергу, яка тягнулась невідомо куди і час од часу зупинялась, що призводило ще до більшого жаху. “Люди” боялись іти вперед, бо розуміли те, де вони зараз — платня за лихі вчинки в житті. І чи не означало тут “йти вперед” — йти ще до більших тернет?
Міфу не турбували такі думки і він швидко минав “людину” за “людиною”. Він шукав. Кого? Зазирав в очі, в більшості з яких застиг невимовний біль і сльози, і не знаходив. Кого?
“Костя! Тут має бути Костя”. Все всередині Міфи стислось і він пришвидшив крок.
Вдалині завиднівся обрив. Хлопець спостерігав, як “людина” підходила до нього і або променем світла забиралася вгору, або падала вниз.
“Костя!” Міфа побачив брата біля каміння. У змучених стражданням і слізьми очах Кості засвітилась радість. Міфа повів брата до обриву, бо був упевнений, що той прощений, і вони разом майнули вперед. На Костю впав промінь — і хлопець набув притаманного йому зовнішнього вигляду та здійнявся зі світлом.
Міфа полетів униз у велику розкриту хащу. Всередині невідомої істоти його тло перемололось і ляпнуло в скопище нечистот. “Який сморід!” Зі споду ріки нечистот жаріла незгасна лава, а зверху нестерпно накрапував кислотний дощ. Лепішки з гамором металися зигзагом. Вони усвідомлювали, що се, яке не є, тіло, найдорожче, і йому має бути боляче. А ті, які перевбачали цінність тла на користь свідомості і того, що стоїть поза нею, довірялись новому чуттю і внутрішня течія виносила їх в інший простір без жернови лави і дощу.
Змірився і Міфа: попав у течію, наприкінці якої вже знайоме світло забирало вщент спотворених людей. Хлопець посміхався сонцю, з яким, він був упевнений, здійметься вгору. Але відокремився від загалу і знов полетів униз. Потрапив у вітер, що зневоднив “тло”, і сухою кулькою впав на прошарок таких же кульок. “Людина” в такому стані, сам на сам зі своєю свідомістю, без відчуттів, лишалася надовго. Світло сюди майже не доходило.
“Я все чую, бачу й розумію”, — подумав Міфа і вирішив, що не зможе лишити це місце, не дізнавшись усіх тортур, які припадають людині в якості спокути.
І його сухості посипалися на днище пилу. Це було кладовище матерії, в які зсипалися кульки з полишеними в них свідомостями.
На якийсь час Міфа відчув той лячний стан, в якому перебував на самому початку в чорній безодні. “Що я знов накоїв? — катував себе хлопець. — Софіє, Софіє!..”
Міфа побачив світло і крізь темряву пилу поповз на нього. Межа. За невидимою стіною світло вигравало з неймовірною легкістю. Зачарований, хлопець дивився…
— Ти бачиш це.
— Так!
— А я ні. Як він не бачить мене. Тому і боремось кожен за своє.
— Чому я тут, а не там?
— Бо допитливий.
— А чому бачу вас обох?
— … Тебе зараз заберуть на землю. Але тло твоє тут, і ти вертатимешся сюди.
Уривок із роману "Арія життя", частина 1 "Вічність", розділ 8 "Межа"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
