Василь Герасим'юк (1956)
Василь Герасим’юк – один із найбільш самобутніх і найавторитетніших сучасних українських поетів покоління 80-х.
Народився 18 серпня 1956 року у м. Караганда (Казахстан), куди були вислані його батьки.
Незабаром родина повернулася в рідне село Прокурава на Гуцульщині.
Закінчив філологічний факультет Київського університету.
Ще з перших журнальних публікацій постійно перебуває під увагою критиків та літературознавців.
Bважає, що “поетом приємно бути хоч би тому, що поезія – мстива”.
Член літературної майстерні “Пси святого Юра”, тяжіє до модерністських способів нарації, коли метафоричність форми набуває самостійного ціннісного значення. Пластика поетичного формування у Герасим’юка межово лаконічна, але щільність образно-знакового ряду здебільшого умовна. Поезіям Герасим’юка притаманний особливий рід декламаційності – declamatia allegata (зв’язане проголошення), в котрій прагнення відкритої поетичної маніфестальності обмежене смаковим периметром дозволеного до говоріння. Саме declamatiа allegata породжує ефект стриманої ясної ескізності у творах Герасим’юка.
Автор поетичних книг:
“Смереки” (1982)
“Потоки” (1986)
“Космацький узір” (1989)
“Діти трепети” (1992)
“Осінні пси Карпат” (1999)
“Серпень за старим стилем” (2000)
«Поет у повітрі» (2003)
Автор і ведучий радіопрограми “На межі тисячоліть”.
Лауреат кількох літературних премій, зокрема, премії ім. П.Тичини.
Видана львівською «Кальварією» збірка Василя Герасим’юка «Поет у повітрі» здобула 2003 року всі мислимі премії: після жюрі Національної премії імені Тараса Шевченка її відзначили й експерти акцій «Книжка року» та «Київський рахунок».
_____________________________________
Творчість анонсується редакцією "Поетичних Майстерень".
Автор, при бажанні, може отримати ключик для перебування в зручний для нього час.
* * *
Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
я під ранок шепочу: “Не плач...”
Я нагадував блазня і сном,
і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе
знову закутало місто –
все із літер малих,
як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно...
І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш...
Ти лежиш розповита,
як роса!..
Так лежиш ти одна,
з тих, що знав і забув.
...Та невже не притулю ніколи
до жовтих озер
два листки?..
Все летять,
пропадають у леготах, стуках
на світанку,
коли доростаєм до тих,
що на буках...
ніби вчора...
Ще тепле каміння
плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому,
що душа на світанку попросить...
І такої попросить –
з холодних космацьких отав.