Ось знов мене ти убиваєш.
Знов в моє серце ніж встромляєш.
Із серця кров з жалю й розпуки
струмком тече на твої руки.

Та ти цього не помічаєш.
Ти б'єш і б'єш. Ти убиваєш
мою любов, що так палала,
вогнем горіла й не згасала.

Як вітерець легкий та чистий,
брехню зносила всю барвисту.
І нелюбов твою терпіла.
Ночами сльози свої лила.

Ще мить... Ще мить, іще краплина,
й любов моя кудись полине.
Вона не терпить зрад й обману.
Вона не любить сліз омани.

Та більше цього вже не буде!
Вона піде й тебе забуде.
А я залишуся з тобою
вже без любові, та з журбою.

Ні серця мого біль пропащий,
ні сліз ти більше не побачиш!
Не відшукаєш в моїм слові
сліди колишньої любові!
2006

Звела нас доля разом знову,
дороги знов переплела.
Послухаймо ж пташину мову,
послухаймо спів солов'я.

Зустрілись знов, душа у душу.
Надворі літо ще буя.
Тож не пускаймо в серце стужу.
Нам доля шанс іще дала!

Ми мовчимо. Чому ж мовчати?
Невже нам слів не витрача?
Буяють ще зелені шати,
на серці ж лід і самота.

Мабуть, даремно ми зустрілись.
Прорахувалась доля. Так?
Бо ми з тобою не змінились,
ми в різних живемо світах.

Твої думки летять до моря,
мої -до неба й висоти.
З тобою різні ми. І доля
не в силах нам допомогти.
2004

Чудовий день. Весняне сонце тепле.
Сидів ти поруч на м'якій траві.
Так тихо навкруги, без жодних реплік.
Природа мов завмерла у красі.

Дивились ми закохано у далі.
Думки летіли вище, до небес.
Далеко було десь скажене ралі.
Далеко був від нас і весь прогрес...

Пташиний крик порушив серця спокій.
Порушив вітер думу чарівну.
Відчув себе чомусь ти одиноким
і запитав чи я тебе люблю.

Якщо любов-довіра і повага,
якщо любов-цілунки під дощем,
якщо любов-це відданість й увага,
й нестримний безперервний серця щем,

якщо любов-це трепетні чекання,
й щасливий погляд лагідних очей,
якщо любов-не марні сподівання,
й загублений рахунок днів-ночей,

якщо любов-турбота і підтримка,
політ думок в країну чарівну,
якщо любов-це вічність, не хвилинка,
то- так, звичайно, я тебе люблю!
2008

Осінній дощ такий холодний!
А ти весь мокрий і голодний
сидиш на звалищі сміття,
оплакуєш своє життя.

Хлібини крихту ти шукаєш,
а потім йдеш собі, блукаєш.
Блукаєш, мов собака знов.
Із ран сочить червона кров.

Червона кров, та не гаряча.
Тремтить все тіло. Серце плаче,
а очі -ні, бо сліз нема!
Вже виплакав усі... Сльоза...

Так плаче небо. Вічна тема.
Реальність це чи сон? Дилема.
Не знаєш ти, як далі бути,
як ту реальність обманути.

Та все, немов тобі на зло!
І ти гукаєш :`` Зло! Добро!
Добра в усім житті не знати,
то краще злу поклін давати! ``

Вже блискавиця ріже небо.
А ти смієшся сам із себе.
І знов шука між куп сміття
своє зіпсоване життя...
2006

Ти казав, що я - ангел у плоті.
Я літати не вмію давно.
Мені в небі в щасливім польоті
зради меч покалічив крило.

Ти казав, що я - ангел у плоті.
Та я вже не така , як тоді.
Була в небі, тепер- у болоті.
Я тепер не належу собі.

Ти казав, що я - ангел у плоті.
Та навіщо та плоть без душі!
Я віддала її. Ти не проти?
Чом питаю? Звичайно, що ні.

Бо ж не ангел я, так як хотів ти,
бо ж літати не вмію давно!
Вже вогню у очах не горіти.
Не зцілить перебите крило...

2010

Троянда вкрилася росою.
В росинці сотні загадок.
Торкнись троянди ти рукою,
відчуй всю ніжність пелюсток.

Відчуй п'янкий приємний запах.
Відчуй світанку аромат.
П'яній, не думай про завзятих,
що зроблять завтра ''шах і мат''.

Милуйся ніжною красою
троянд червоних чарівних.
Краплинку ти змахни рукою.
Заплющиш очі - зроби вдих.

Хай ніжність ця по всьому тілі
пройде, пролине, пролетить.
Хай руки лагідні умілі
відчують неповторну мить.

Троянди розумом торкнися,
мрійливим поглядом очей.
З любов'ю в серці зупинися
між сотнями чужих ночей.

Забудь про все, що є навколо.
Довірся своїм почуттям.
Забудь про замкненеє коло.
Поринь в квіткове забуття.
2005

За хмари сонечко сховалось.
Тихенько плаче небосхил.
Я б знов охоче політала,
на жаль, нема вже в мене крил.

Їх відітнули. Так і бути!
Якось без них я проживу!
Хоч важко птиці позабути
той смак польоту. Я живу!

Живу без крил я і без долі.
Живу у смутку й у журбі.
Так хочу вирватись на волю,
та не під силу це мені.

Безкрила птаха не літає,
хоч як хотіла би цього!
До неба очі підіймає,
блага у нього одного.

Та небо тут не допоможе,
не дасть воно їй інших крил!
Я теж літати вже не можу.
Дивлюсь, як птах на небосхил.

Я проживу! Ти чуєш, доле?
Я проживу без висоти,
без неба, простору і волі!
Мене не поламаєш ти!
2004

Дощова соната ллється за вікном.
Спомини далекі линуть ніжним сном.
Небо спохмурніле в душу шле печаль.
Та воно не знає, поселивсь там жаль.

Розриває згадка серце в клоччя знов.
З ран бурлить потоком ще гаряча кров.
Водоспад фальшивих дум і почуттів
біль чужої зради ніби затаїв.

Дощова соната змиє сліз вуаль,
та не залікує ран душі, на жаль.
Поглядом торкнуся до краплин живих.
Може, знайду спокій хоч на мить у них.

Зачерпну в долоні трішечки добра,
вилию в той келих, що спустів до дна.
Утоплю у ньому все, що душу рве,
все, що розум губить, жити не дає.

Лине беззупинно музика дощу.
Я за неї небу сірість всю прощу.
Дощова соната, казочка грози
все навкруг залила, змила всі мости.
2008