Тебе ще здáлеку побачив.
Ти йшла сувора і сумна.
Знов відвертається удача.
Мабуть, укотре ти одна.

Давно у мене відболіло.
Тебе, звичайно, трохи жаль.
Тепер це не моє вже діло –
Втамовувать твою печаль.

Мене побачила неждано.
Махнула ручкою: “Привіт!”.
І знову кровоточить рана.
І знов нелюбий білий світ.

Про сум ти свій вже не розкажеш.
Розпитувать не буду я.
Для мене так багато важиш.
Я шепочу твоє ім’я.

21 вересня 2017 року

Німіло сонце в обіймах моря.
Палали зорі від бід людських.
Чи захлинеться Земля від горя?
Чи ще замало нам війн і лих?

Нікчемна твар - земна людина.
Перекроїть хоче буття.
Коли прийде твоя година?
Коли закінчиться життя?

Ми не повторимось ніколи.
В краплині Всесвіт відбива.
Допоки в вуликах є бджоли,
Моя планета ще жива.

Та суть природи не розкрита.
Наш куций розум - суєта...
Земна могила вже розрита,
І нездійсненна вже мета.

Пливуть віки в тумані сивім,
Німіє сонце в небесах.
Суцільний ад в краю красивім.
І кольоровий рай лиш в снах.

А.Грущаку

Рубець на серці. Ще не смерть.
Та вже з косою стука в двері.
Життя наповнене ущерть:
Вже неживі, та ще не мертві.

Пом’явся лікар: “Це інфаркт”.
Поет приречено сміявся.
Нема ще смерті. Ще не факт.
Та знову ти один зостався.

Біліють медсестер халати.
Лікарні запах вже всотав.
Заходять друзі до палати.
А ти лежиш. Іще не встав.

Забороняє лікар встати:
“Лиш хвильку посидіть - і все”.
Та ти не можеш не писати.
Народиться нове слівце.

Рядки лягають на папері -
І за строфою вірш зрина.
Мізерні шанси. Ой, мізерні...
І в цьому не твоя вина.

Поета серце все вмістило:
І людський біль, і каяття.
О, вічная небесна сило!
Лиш ти даєш мені життя.

Рядки лягають за рядками.
Пишу, немов в останній раз.
Розводить лікар вже руками.
Поет посунув в простір час.

Рубець на серці залишився,
Та не помер іще поет.
Він тихо-тихо помолився -
Й продовжився фантазій лет.

Лиш Слово Боже вік продовжить,
Діагнози всі скреслить вмить.
І доброту людську помножить.
Рубець на серці не болить...

Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.

Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.

Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш...
Й життя брехливе і брудне...

Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.

І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав...
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?

Гуде у голові - мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі - листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.

Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають -
І ти над ними вічний пан.

Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.

А в школі ті ж учительки -
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки...

Мене бабуся називала сином,
Бо був на батька схожий я.
… Стоїть, замріяна, за тином,
Вдивляється у даль, в поля.

“Чого сумуєте, бабусю?
Чи виглядаєте когось?” -
“Вже, сину, більш не повернуся.
Уже вмиратиму ось-ось…” -

“Та що ви кажете, рідненька?
Вам жити й жити ще роки!”…
…Та згасла свічка. Вже старенька
Пішла до Бога на віки…

Це літо бабине було.
Чому ж мені так стало млосно?
Дитинство й юність замело -
І перед вічністю так тоскно.

Космічний шлях – шлях забуття.
Назад не вернешся ніколи.
“Нема, синочку, вороття”, -
З бабусею йдемо до школи.

Так дивно й смішно це мені.
До смерті ще далеко досить…
… Та вже мурашки по спині,
Коли осіннє листя носить.

Це душі мертвих нам дають
Відрадний знак з тамтого світу.
Вони заради нас живуть.
Усюди нашого є цвіту.

І павутинкою мене
Бабуся ніжно оповиє.
“Не бійся, сину, все мине”.
Лиш пес вночі тихо завиє.

О, літо бабине моє!
Старенька грамоти не знала.
“Життя на світі вічне є”, -
Мені бабуся в сні сказала.

2011