Край столу згасла свічка.
На руки впала голова.
Заснув старий учитель. І слова
Згубила підла нічка.

Та мозок лиш дріма, не спить.
Іскриста думка слово креше.
І чисте серце, що не бреше,
Вогнем неправду спопелить.

Насниться щось таке чудне,
Що в Бориславі й не здибаєш.
І ніби ти уже конаєш...
Й життя брехливе і брудне...

Та Бог надішле ранок вмить,
І нова свічка запалає.
Таїни творчості не знає
Убогий чоловік, та все ж творить.

І як воно все спричинилось?
Ковалів ніби і не спав...
І взяв перо, і записав
Оте, що бачив. Чи наснилось?

Гуде у голові - мов дзвін
З далекого дитинства гука.
А на столі - листочків купа.
У цілім Всесвіті лиш він.

Затарабанив дощ в вікно,
І позіхає сонне небо.
Здається, вже тебе й не треба,
Але живеш ти все одно.

Франко! Аж стрепенувсь Стефан.
Згадав: професор нині завітають.
Свіжі думки у просторі витають -
І ти над ними вічний пан.

Та все ж давно пора до школи.
Розмріявся сьогодні щось.
Життя шалено пронеслось
І не повернеться ніколи.

А в школі ті ж учительки -
Жидівочки щебечуть по-своєму.
І таїна святого Вифлеєму
Вже людством втрачена навіки. На віки...