ПРО ОТАМАНА ЗАПОРІЗСЬКОГО
Й ПОВСТАННЯ КРИШТОФА КОСИНСЬКОГО
Історія козацтва з Яворницьким
в поемі яку склав Павло Браницький

ПОЕМА У ДВОХ ЧАСТИНАХ
1. ІСТОРИЧНА
2. ДІЙСТВО


Частина I
Вітаю славне,
знане українство!
Село,
маленький хутір,
край
та місто
Малечу,
підлітків,
дорослих
та дідів
Та всіх, хто про минуле знати хтів.
Історія - завжди цікава штука.
Тут можна щось дізнатись
та послухать:
Байки та пісні,
казки, анекдоти
Все це поміститься
у ваших вухах й роті.
А поговоримо ми, браття,
про минуле
Про наших пращурів, про козаків.
Ви ж чули
Про запорожців-вояків,
про славну Січ
Тоді кидайте все,
Й до нас мерщій на піч.

Представте мазанку –
біляву стару хату,
Що квітами прикрашена багато
З покритою соломою на стрісі,
Яка стоїть край поля біля лісу.
Потріскують дрова з вогнем в печі,
Духмяно пахнуть з маком калачі,
В кутку ікони, довгі жовті свічки.
Внизу вода у діжці із кринички.
Стіл дерев`яний, лави.
На підлозі
Розстелені гілки із верболозу
Разом з травою…
За столом козак
Поважно курить люльку…
Десь отак.
Пригадує всі бойові походи
Й співає пісню про Дніпрові води.

Де велетні дуби стоять в воді,
Й сивий Дніпро минає схилі кручі,
Лежать в корчах намистом острови,
Й ховається в озерах Бог Славутич.
У тій воді, неначе, в дзеркалах,
З усмішкою та сяйвом грає промінь.
Тут сплять давно забутії в віках
Містичні тайни Книги Велесові.
Старий Дніпро нам дещо розповість.
З історії племен землі святої.
І я, мов, Яровита й Роду гість
Порину в мандри ери золотої.
І понесуть нас сотні поколінь
Крізь вічність у Купалове дитинство.
Й журба з любов`ю, мов, два кольори
Складуть з моїм смарагдове намисто.
Від його сяйва, наче від зірок
Богів забутих слава нас покличе,
І два світи: Родновірів й Христов
Поглянуть один одному в обличчя.
Стрибнемо через вогнище у даль,
Станцюємо у Колі Майя Дані,
Забудемо про смуток і печаль,
І пращурам вклонімось у пошані.
Корчі хай нагадують нам казки,
Де бореться добро із злом одвічно.
Два кольори мої, і два світи
Зіллються у моїй душі довічно.

Приблизно так історик Яворницький
Описував козацькую світлицю,
Розповідав про Січ та про гетьманів,
Та різні долі славних отаманів…
І пісні про минулеє складали
Обряди й звичаї всі знали й шанували.

Але скажіть, - ну хто про це читає
А як читає - завжди забуває.
І на сторінці третій позіхає
Й ті історичні книжки відкладає
Зіхає,
та іде лягати спати
Й хвалькує,
що почав оте читати.
Спитаєте у нього – дочитав?
- Нема часу!...
На потім це відклав…
Це ж не горілка, ковбаса чи сало
Тому для нього нудно й не цікаво.
Хоча і мав історик на меті
Найкраще й головне вам донести.
А ви і не помітили чогось,
Чи то, бодай,
щось дивне вам здалось.
Погоджуюсь з одним:
якщо читати,
То треба це, принаймні, уявляти.
Й не всі ж так пишуть,
як Агата Крісті,
Де слово, -
як вода із коромисла
Чи пісня ллється,
мовби з джерела.
Допоки не закінчиться вода.

То й я,
позичу в кобзаря пів слова
Щоб зерна відокремить від полови.
Та ті нудні
історії сторінки
Перетворити на віршовані картинки.

Давним-давно…
Ні! Це було!
А що було, - то загуло…
А, може, спробуємо так:
Жив на Січі один козак…
Один?
Та їх були там сотні!
Відважних,
знаних
та достойних.
Я ж розкажу
про першого Гетьмана,
Який був козаком та отаманом.
І в той важкий для українства час
За нього відбулось у перший раз:
Перше повстання,
перше побратання,
І перше Гетьмана
на «трон» «коронування», -
Точніше,
його перше обрання.
І перші вольності козацтва…
…З того дня
І з тих часів
веде свій відлік братство,
Яке перетворилось на козацтво,
Яке здобуло честь собі і славу
І будувало вольную державу.
А звався пан той –
Криштофом Косинським
І у Січі він був як Папа Римський
Бо козаки
його на гетьманство обрали
І так надалі всі робити стали.

Було це за часів, коли поляки
Хотіли запорожців підкоряти.
Та склали з козаків реєстр панства
Військового шляхетного козацтва.
Обмеживши всю кількість козаків
І тих, хто ними стати дуже хтів.
Тікали бо у Запорізьку Січ
Від тих панів.
Так в тому й, браття, річ,
Що всюди різне,
та шляхетне панство
Втрачало, так би мовити,
багатство,
Яке складалося із тих же кріпаків:
Прикріплених до їх землі рабів.
І це було у Речі Посполиті,
В Московії, та скрізь по всьому світі.
Тікали люди в землі, де є воля.
Така була в народу тяжка доля.
Ішли та бігли різними дорогами
Та осідали за Дніпра порогами.
А паничі, звичайно, не хотіли
Втрачати дармові людськії сили.
Хто ж мав в своїх кишенях
лише вошей
Мав працювати
й нести тяжку ношу
Простолюдина, може кріпака,
Раба чи просто брата-хлопака,
Що працював і вдень і в темну ніч
На пана.
Чи тікав собі у Січ…
Там були воля, славна нова доля,
Можливість мати шаблю,
лук й пістоля,
Та захищати й боронити честь свою
Перед судом чи з ворогом в бою…

…Забув іще вам нагадати, -
Ви можете всіх слів не знати.
Що то «хлопак», що то «кріпак».
Ідіть і рийтесь в словниках.
Можливо і до вас дійде,
Що ми і досі тими є…
Іще раз байкаря звиняйте
Та трохи розуму ’ся майте.

Але щоб про Косинського казати
Я, друзі, мушу дещо нагадати
Й розповісти звідкіль взялася Січ
Та козаки…
Не в Гоголівську ж ніч!
Чому козацтво вільне
трохи згодом
Зненацька стало
панством реєстровим.
Про значення поляків для країни
Про творення матусі - України.
Й чому тікали хлопи від панів
До наших запорізьких козаків.

Минало вже шістнадцяте століття
Та не скінчалось його лихоліття.
Так сталось,
що чотири різних царства
Награбувавши чималі багатства
Цькували одне одного потроху.
…Закінчуючи варварську епоху…
Татарське ханство
до Європи перлось
Їм мало було, клятим,
що вже вдерлись
Та зруйнували Київську державу
Спаплюживши всю честь її
та славу.
Русь Київська не встояла
й розпалась.
На її місці помирать зосталось
Князівство московитів – ледарів,
Яке перетворило люд свій на рабів.
Й платило бусурманам данину
Ведучи з турками й поляками війну.
Османське царство теж,
як не старалось
Продертись у Європу намагалось.
Захапавши низ Середземномор`я
Азовське, Чорне,
та Каспійське море.
Поляки ж бусурманів не пускали
В свої краї.
Та боронити стали
Свою державу унизу порогів
Дніпрових вод.
Та стерегти дороги.
Для цього вони мали козаків
Кордонних охоронців, - вояків.
Такі війська
були у всіх державах
Й від воєвод своїх
завжди завдання мали,
За те і мали вольності й права
Від польського магната короля.
Два королівства після об’єднались
І далі разом стали називатись
Річ Посполита.
Як одна країна.
Поглинувши всі землі України.
Їх козаки
кордони захищали
Коли чужинці часто нападали
А в мирний час –
там дичину ловили
І десятину королю платили.
Проте, нерідко і таке бувало:
Проїжджі каравани грабували.
Князі місцеві дозволяли їм
Робити «шкоду»
незванцям чужим.
Чому?
Бо козакам не всі платили
Або ж не вчасно.
Й часто їх дурили.
Наймали старости вояків
й воєводи
Козак був найманцем
Й мав пригоршню свободи.
Коли ж йшов здобич в полі полювати
То мав десяту частку віддавати,
А решту залишав та продавав
Й від того грошенят чимало мав.
«Навіщо?» - Ви спитаєте.
Бо зброю
Він купував, щоб бути у загоні.
А обладунків воїн мав чимало
І грошенят на це не вистачало,
Шоб придбавати шаблі та пістолі
І йшов козак у степ шукати долі.
А щоб ви вартість зброї уявляли,
Скажу, що тільки кулі та кресала
Десь коштували пів татарські гривні
Або мінялись на коней чи свині.
Доречі, шабля – п’ятдесят свиней
Гармата – як чотириста коней…

Так от…
Так сталось восени одного разу.
Коли посол турецький
з караваном разом
Був вщент розбитий
й пограбований загоном
Із козаків, що стерегли кордони.
А між поляками і турками був мир
Й підписана угода.
…Мовби звір
Що був поранений,
та в люті від пригоди
Цар Перекопський нагадав свободи
І склав сумного королю листа
Зазначивши,
що в степових місцях
Посольства його терплять
утиск й шкоду
Коли ідуть із миром у походи.
І Сігізмунду Августу прийшлося Відшкодувати збитки.
Довелося
Сплатити у грошах чималу суму.
І він від того
наказав у сумі
Надалі козаків реєструвати
Щоб було із кого
за те спитати.
А після того,
на військовій раді
У Сеймі,
аби дати всім пораду
Литовсько-польський князь
та воєвода
Що був
черкаським старостою згодом
Остафій (у миру Остап) Дашкевич
Представив всім проект,
що був доречним.
На захист Речі Посполитої
кордонів
На півдні.
Бо татарськії загони
Та турки не жили із ними в мирі
Та часто нападали на країну.
Той план військовий
полягав у тому,
Щоб козаків дві тисячі загону
На острові,
десь посеред Дніпра
Фортецю збудували б попервах.
І плавали на чайках уздовж річки
Перешкоджаючи
й не даючи можливість
Через сивий Дніпро перепливати
І бусурманам клятим нападати.
Проект сподобався,
та втіленим не був
Чи не було грошей,
чи хтось забув.
На тому Сеймі був і Вишневецький
Який великі земляні фортеці
На Хортиці все ж з часом збудував
І Гетьманом козацтва згодом став.
В Німечині Гауптмани призначались
А у Січі козацькій обирались.
Але це було, друзі,
трохи згодом
Все по порядку далі у пригодах.

…Так що ідея об`єднання козаків
В єдине військо дружніх вояків
Належить
Вишневецькому й Дашкевичу
Двом воєводам
шляхтичам (князевичам)
Полякам царства Речі Посполитій.
Що вміли бусурманів добре бити.

Що ж до Косинського,
То справа тут у тому,
Що цей поляк,
в свій час
у себе вдома
У Польщі
був призначений Замойським
Коза̀ком реєстровим запорозьким.
Та не простим,
а тим що мав наділи
Земель,
що в Сеймі
шляхтичі ділили.
Отримав він за службу землі ті
Від короля…
…Та панство ж не святі.
…Білоцерківський староста -
Острозький
Привласнив силоміць
Рокитну волость
Разом із іншими,
які вже отамани
Отримали за відсіч бусурманів.
Косинський намагався їх продати
Та не судилось.
Писарі прокляті
Були підкуплені тим
Янушем Острозьким
Й переписали йому все…
…Косинський в злості
Звичайно був розгніваний, що право
Набуті привілеї оминало.
Та й бланки королівських документів
Були в Острозького.
Дізнавшись достеменно
Що коїть староста,
й про утиски громади
Ті козаки за отамана стали
Спір вийшов на початку між панами
І згодом вони стали ворогами…
Косинський із Острозьким воювали
Але їх долі розповім вам далі…

Так у козацтва почалось повстання
Із паростками самоврядування.
А звідкіля воно до нас прийшло
Окрема розповідь.
Таке тоді було:

Воно не склалось на пустому місці
Бо в ті часи
навіть маленьке місто
Жило у мирі та звичайно мало
Із врядування Магдебурське право.
А козаки селились у містах
Та добре знали:
що воно
та як.
І звідти у походи виступали.
Бо турки лише влітку нападали
Так що і битви,
й звірів полювання
Пригоди, долі, болі та страждання
Були коли
жила й цвіла земля.
І зеленню вкривалися поля.
На Покрова ж
верталися додому
Із здобиччю,
з пригодами,
й від втоми.
На ярмарках здобуте продавали
І майже цілу зиму спочивали.
І до весни лиш тільки вартові
Кордони воєводств тих стерегли.

А у містах був спокій,
лад, й порядок,
Бо вони часто й густо виникали
В місцях торгівлі, ярмарок, базарів,
На перехрестях всіх доріг.
Не оминали
Їх різні люди: воїни, міщани,
Торговці, вільні люди, каторжани.
Литовці, білоруси, шведи, німці,
Татари та поляки, й українці.
Всім вистачало місця.
Всі жили
Та будували місто як могли.
В містах були суди, громади, ради.
Там бургомістри обирались на посади.
Пішло воно з часів розпаду Риму
Та потім вже
поширилось всім миром.
Колишній знаний
імператор римський
Оттон Великий заснував три міста
Із римським правом –
«Вейхбільди».
Де хрест
Стояв посеред площі.
Це був жест
На знак того, що місто має право
Наймати «магістрат» – свою управу,
Й свої суди, що називались «лави».
Та й голову – «бурмістра» обирали.
А на хресті висіла рукавичка -
Знак короля,
що тим його величність
Дарує, так би мовити, свободу
Отим містам та їхньому народу.
За волі короля й набутим правом
Міста нагадували як малу державу
Встановлювали мита та податки
Та мати власність
і ділили статки.
Доречі, в Києві
це Магдебурзьке право
Років чотириста отак проіснувало
Допоки його кляті москалі
Не знищили.
І не дали землі
Й народу вільно далі розвиватись
Та з європейським мисленням
зостатись.
Та нав`язали варварські закони
Зганьбивши волю,
церкви
та ікони.

Я вам подробиці оті розповідаю,
Щоб ви
все історично уявляли,
В яких умовах були козаки.
Що бачили,
що чули,
де жили.

А в селах в ті часи була картина
Яка нагадувала мишоловку з сиром.
Селяни жили у злиденній праці
Вставали з півнями
до сонця
рано вранці
Але й лягали рано.
Свічки б не палить
Багато знали та могли робить.
У сім`ях в них дітей було чимало
Бо завжди пари рук не вистачало,
Та й помирали часто від хвороб
Маленькі дітки.
Й прокормити щоб
Родину, -
мали плідно працювати
На себе,
на панів,
на землю-мати.

Як саме?
Розкажу якщо є час
Щоб ви приміряли,
як кажуть,
їх та нас.
Так от,
у землях тих
у ті часи
селяни
ТРИ дні на пана плідно працювали.
За розміром земельного наділу
Давали пану борошна чи хліба,
Та десятину живності в свята
В Великдень, на Різдво.
Мали віддать
Качок, індиків, добрих каплунів,
Свиней і кіз, баранів та корів.
Мали дарма возити пану дрова
Й виконувати іншу всю роботу:
Вбирати,
мити,
доглядать дітей,
Пасти худобу панства
та коней.
Коли ж не мав можливість селянин
Віддати пану десятину з жнив,
То потрапляв у рабство, - у ярмо
Та відробляв,
виносячи лайно,
Та іншу чорну,
капосну роботу
І вдень і в ніч,
в неділю і в суботу.
У рабство повне забирав дітей
Чи продавав тим туркам до галер.
Так, що, звичайно,
із життям таким
Не всі змогли змиритись,
хто й хотів.
Тому й втікали в степ ті батраки
Поповнюючи військо вояків.
Ставав він згодом
братом пере-Січним
І жив аж за порогами у Січі.

Куди поділись січові пороги?
Все вкрили вщент
Дніпровські сиві води.
Високі скали, білі водоспади,
Пішли в минуле,
яке їх сховало.
Та залишились думи та казки
Пісні і танці,
звичаї, вірші.
Співає їх
та згадує народ
Минуле,
що було не без пригод.
Коли весело чи сумно
Нам буває на душі
Моя музика по струнах
Як струмочок побіжить.
І заграє моя скрипка
І покличуть в дальню путь
Мої думи, моє серце
Щоб пізнать життєву суть.
Помандруємо ми степом
Де червоний мак цвіте,
Злетимо в блакитне небо
Де є сонце золоте.
Попливемо в синє море
На човні за край землі
Де покриті снігом гори
Де горять сердець вогні.

Приспів
Як та річка, як те небо,
Синє море та лани
Ллються пісні, мов струмочки
Із джерельної води.
В них і свято, в них і радість,
Нотки суму та журби
Ллються пісні в Україні
В тих піснях живемо ми.

Я зустріну едельвейси
Та фіалки полонин
Перші проліски й тюльпани
Серед степу та рівнин,
Неосяжні Кримські зорі
І Чумацький їхній шлях
Понад річкою тополі
І стежини у полях.

І, можливо, у тих мандрах
Мов у дивних райських снах
Я знайду свою стежину
Серед квітів у садах.
І побачу Україну
Без журби не тільки в сні
Де ми вільні та щасливі
Всім співаємо пісні.




















Ви уявіть навколишню картину
Яка складалася на степових рівнинах:
Косулі, дикі кози, кабани

В озерах й річках осетри в три метри
Соми та щуки

бобри,



тисячами бігали
Зайців та лис ніхто












+++++++++++++++++++++++++++++

Частина II

Було весілля.
Криштоф веселився
Сьогодні він уперше оженився.
Та ще радів.
Король йому за службу
Та в знак давнішньої
між їх батьками дружби
По дарчій грамоті
віддав на річці Росі
Маєток,
що Рокитнинським звалося.
Був дев’яностий рік
шістнадцятого віку.
Та й Криштоф сам немолодого віку
Дрібний та знаний всіма -
воїн шляхтич,
Що родом був з поляків,
із Підляшшя
Служив на короля багато років
Знав справу,
та давно був одиноким.
Походи бо,
та часті славні битви
Й нема часу проводити в молитвах.
А тут такеє діло.
Оженився.
Та й вже роки.
Неначе запізнився.
Хай погуляють хлопці отамана.
Побили в цьому році бусурмана.
Втомилися від бойових походів.
Втім подарунки стали у нагоді.
Розщедрився король.
Земель багато
Роздав служивим.
Добре коли хата
Й земля своя.
Вже й можна відпочити.
Й потурбуватись,
щоб з`явились діти.
Та не вдоволений король.
Тремтить від люті.
Й не бачить,
що народ живе у скруті.
Чимало душ з селянства у ярмі
Та й не доб’єшся правди у суді.
Бо шляхтичі ж закону не підсудні
Хоча для Бога
всі ми рівні люди.
Та й щодо нас.
Як кримський хан полізе,
То куйте, хлопці, шаблі із заліза
А в інший час – ми,
наче, вороги.
Бо вже не платить козакам борги.
«Ходімо, Криштофе»,
- гукає наречена.
«Куштуйте гості.
Їжа вся свячена.
Танцюйте, веселіться,
Северине!
Всім наливай.
Хай шабля відпочине…»
«Куди пішов?»
- Та має Гнат вертатись.
Піду зустріну.
Брат має зостатись.

Музики весело
та відчайдушно грали
І молоді у колі танцювали.
Раділа наречена – буде дім
Народяться, можливо, донька й син.
Та й її батько –
отаман Ружницький
Везе їй придане
з козацької столиці.
Маруха - донька в нього наймолодша
Саме тому у батька найдорожча.
Довго чекала на батьківське слово
Та слухала дівочії розмови.
І ворожила часто на Купала
Допоки щастя в серці не пристало.
Ішли свята весільнії –
Покрова.
Погода восени була чудова.
Поволі опадало стигле листя.
Немов вкривало землю у намисто
З червоних, жовтих, синіх кольорів
Чекаючи морозу та снігів,
Які у гості знову завітають
Й розстелять ковдри ген до небокраю.
Ярило зігрівало на прощання.
Пташине одиноке щебетання
Нагадувало літні теплі дні
Та радість, що гуляла навесні.
Немов у вояка козацька доля
Коли його гукає вольне поле
І він
як вітер
в раї тім блукає
І разом доленьку
і воленьку шукає.
Та чи знайде?
Мов той холодний вітер
Що скоро закружляє у повітрі
Й підійме листя із дощем у полі
Та розгойдає їх людськії долі.
Покличуть час й народ своїх обранців
Кружляти в вихрах історичних танців.

Сидів Косинський на весіллі
з сумом
То танцював,
то поринав у думи.
Чекали Гната,
що мав в Сеймі взнати
Чого «охоче комонним» чекати.
Чотири роки вже
як Криштоф ніс цю службу
Бувало все.
Пізнав він зраду й дружбу.
Бив москалів та клятих бусурманів,
Ходив на чайці до ворожих станів.
Знав всі пороги, лісові дороги.
Був справним лицарем
військової облоги
Й за те, що знав у битвах що та як
Отримав назву «річковий козак».
Погодився на службу королю
Щоб відшукати доленьку свою.
А все життя служив
панам Острозьким
Допоки гетьман короля
сам Ян Замойський
Замовив слово.
І його величність
Та уряд Посполитої
за вірність
Призначив Криштофа
полковником у війську
Так став він отаманом запорізьким.
А запорожцем став
коли лихая доля
Його покликала за край у дике поле.
Так сталося,
що ним маєток роду
Був втрачений у обмін на свободу.

Сам Крищтоф
родом був
з Дорогочину
В родині, що була наполовину
І католицькою, як мати Лящ Варвара
І православною, -
від батька Леонарда.

Всі Криштофа любили й поважали
Та Гетьманом на волі називали.
Так він і був таким:
і знаним і сміливим
Чималої статури, вдачі й сили.
Із молодим обличчям з бородою,
З верткою, легкою та спритною ходою.
Як вскоче на коня,
- то де там вітер
А шабля так кружляє у повітрі,
Неначе в’юн.
І, Боже, борони
До козака зненацька підійти.
Та й місто знає,
як свої п’ять пальців
Бо як малим був –
наймитам-обранцям
Допомагав їх часто будувати
І з того міг родину годувати.
Та й козаком, зимою жив в містах
Й наводив інколи
на бургомістрів жах
Коли за люд служивий заступався
Та з багатьма невільниками знався,
Що потрапляли в рабство до панів
Якщо не міг віддати каплунів.

Вже тридцять років Унії в Любляні.
Всі шляхтичі живуть, немов в сметані
Панують в землях київських, родинних
Та ділять між собою Україну…
Так,
саме так
ці землі називались
Одвічно.
Бо коли тут заселялись
З давніх давен,
то батько визначав
Та вкраював землі
скільки вважав
Потрібно для життя його родини
Й ці землі називались –
Батьківщина.
Стояла там завжди батьківська хата.
В родині діточок було багато
І кланялись батькам аж до землі
Бо обрані місця були святі.
А слово давнеє та батьківське «вкраїна»
Перетворилось на співзвучне –
Україна…
Хоча і зараз часто можна чути
Обидва слова.
Тільки б не забути
Природу того батьківського слова
Що зветься в українців - рідна мова.
А не кацапське бісове – язик
Неначе ти корова чи той бик.

З часів,
коли Русь канула у вічність
Й ординці знищили
всі цінності одвічні,
Що жили з людом,
церкви та обряди
Та бусурманську нав’язали владу
Московії,
що й нині так живе
Та видає поганське за святе, -
Всі землі степу
поруч з придніпров`ям
Пізнали жах та лють нового горя.
Для нових царств,
що після утворились
Ці землі неподілені лишились.
То й намагалися
розширити кордони
Нав’язуючи їм власнії закони
Й тим, хто лишався
жити в землях тих
Заносячи в їх дім
своїх святих.
Та й, звісно, не вважали за людей
Та продавали люд той,
як свиней.
Все бачив Криштоф:
Тяжкі людські долі,
Палаци
та обличчя, що від болі
Та люті до ненависних катів
Жадали помсти й смерті ворогів.

Доречі, Унія Люблянська визначала,
Що в землях українських мали право
Всі вільно жити
Й вольними були
І тії землі,
люд та козаки.
Та згодом протилежне в землях сталось
Зовсім не так, як мріялось й гадалось.

А ось і Северин вернувся з Гнатом
Не встиг їх Криштоф навіть запитати,
Як всі помітили,
час смутку на обличчях
В очах Ігната
біль були та відчай.
Ураз замовкли пісні та музики
Без танцю зупинились черевики
«Розказуй, Гнате, швидше.
Не тягни!»
- Попити дайте!
«Принесіть води!»…
Ковтнув джерельної розхристаний Ігнат.
«Ось що король надумав, - супостат:
На Сеймі вирішили
всіх нас розпустити
Та заново козаччину створити.
Буде з цих пір
у нас
Гетьман коронний
Й піде життя по іншому закону…
Старшини й сотники –
це будуть люди шляхти.
І Польщі всі ми будем присягати.
А буде козаків всього шість тисяч
А інші хай у Бога щастя зичать.
Призначить шляхта
двох своїх дозорних
Що наглядатимуть
за ляхівським законом.
Селянам заборонять продавати
Лати та зброю.
Й будемо питати
За кожним разом в Гетьмана чи йти
За здобиччю в далекії світи».
А хто не втримається –
тому буде смерть
Тепер ми з вами не зерно, а дерть!»
- От вам і маємо!
Пропали наші долі!
- А де ж обіцяні за Унією волі?...
- Все гірше й гірше, друзі,
з кожним днем…
- Всього один раз на землі живем…

«Є ще одне.
Не хтів вам і казати
Острозький нам велів тікати з хати.
- Ти що верзеш?
От в козака розмова!
Попий іще води
та повтори те слово.
«Забрав він нашу землю, що король
Братам надав».
…Хтось вихопив пістоль
Та вистрелив в повітря…
- От вже кляті.
- Це змова, браття.
- Хай горять в багатті!»
Косинський: «Я коли з ним розмовляв
Відчув одразу…
Він мені збрехав!...
Домовились вони в своїй столиці:
Один підсовує духмяну паляницю
А другий її з боку під`їдає»
- Пішли вже в хату… Сонечко сідає…
Там поговоримо.
Щось будемо робити.
Набридло у брехні та кривді жити.
Пішли всі в хату.
Гості розійшлися
Лиш тільки піп у рясі залишився.
Всі посідали хто де зміг.
Косинський
Знайшов у центрі хати вільне місце
Та мовив знову: «Слово короля
Не варте і кацапського рубля.
Що ж діється, мої брати, на світі?
Як москалів чи бусурманів бити,
То панство просять,
падають у ноги…
А як побили –
Нате вам дорога!...
А скільки ми їм здобичі давали
Та десятин і краму надавали?
І скільки раз ходили у походи,
Щоб боронити унизу дніпрові води?
А за останній раз і грошей не сплатили
Навіщо ж ляхи землю ту ділили
Між козаками?
- Це був їхній план!
- Це вже не перший в короля обман.
- Де слово честі, й ляхівські чесноти?
Козаки гомонять.
- Кажи, Голота!
«Ми теж поляки, браття, як один.
Є тільки молдованин – Северин.
І маємо свою повагу й славу
Та заслужили королівське право…
Зберемо завтра ми козацьке Віче»
- Зберемо!
- І старшину всю покличем!
Косинський: «Я гетьманство полишаю!
Та вільну долю з вами обираю»…
А Наливайко Северин: «Назавтра,
у покої
Всі вирішать: хто буде з булавою!»…
…Ще довго гомоніло вільне братство
І лаялось,
й кляло отеє панство.
Та розлетілись вітром вартові
Скликати Віче…
Вперше в цій землі!...
Бо Гетьман поклонився головою
Й просив його залишить у покої.
Лише під ранок люди вгомонились.
Байдужих в козаків не залишилось.
Хтось пригадав і кривди і образи
Лайки та свари.
Хтось усе одразу.
Та вирішили те не залишати
І відповідь достойну панству дати.

Свічки до ранку у хатах горіли
Так підіймались стиглі вольні сили,
Мов млявий вогник на високій вежі
Що розгорався стиха до пожежі…






















Пуди з`їденої солі






Памятає вітер в полі
Козацькії волі
Як пішов козак у Січ
Та й шукати долі.
Шабля косить ворогів
Б`є мушкет чужинців
Попереду сам Гетьман -
Отаман Косинський.

Колись настане в Україні час
І запанують істина та правда.
І Бог-Отець полюбить грішних нас
В козацтво прийдуть злагода та рада.


Розквітнуть райські землі та сади
Заколосяться в наших душах думи й мрії
І як потік джерельної води
Поллються дні святі й щасливі в Україні.


І ми в своїх молитвах до небес
Благатимо Христа про милість божу
Щоб наш народ воістину воскрес
І скинув в синє море лють ворожу.


Хай підуть геть і панство і вожді,
Які глумилися віками над народом
Лише із кривдою та з рабством в боротьбі
Наш люд здобуде собі волю та свободу.


Давай подякуємо Богу за життя
Давай подякуємо Богу за країну
Хай допоможуть віра, правда й почуття
Зробити квітнучою неньку-Україну.

Давай подякуємо Богу за життя
Давай подякуємо Богу за країну
Хай допоможуть віра, правда й почуття
Перетворити в Царство Боже Україну!

УКРАЇНСЬКІ КОЗАЦЬКІ СПОВІДІ
ПРО ЗАПОРОЖЦІВ
(автор Павло Браницький)

I
Давним-давно,
В часи сумні й далекі
Коли ще небо було чистим, мов сльоза
Коли на кожному даху жили лелеки
І кришталем сіяла у полях роса…
В густих лісах раділа сонцю тиша
Під гомін жайворонків
Й співи солов`їв
І чудодійна лікарська спориша
Духмяно пахла в пахощах гаїв.
Солом`яні товсті поважні стріхи
Сіяли золотом у променях тепла
І із пшениці де не де барвінок
Блакитним поглядом у небо виглядав.
Славутич тік могутньою рікою
Минаючи горби і острови
І кожен міг із джерела святої
Напитися цілющої води.
У ті часи Славутича пороги
І в світлий день
І в темну-темну ніч
Як всі стежини
Й лісові дороги
Вели у вольну Запорізьку Січ.

II
У землі ці з усіх усюд
Стікався бідний й славний люд.
Хто від панів,
Хто від неволі
Від себе, від важкої долі,
Від узурпаторів царів,
Від рабства та від ворогів.
Важкі були часи в народу
І всі, хто мріяв про свободу
І не хотів у рабстві жить
І залишатись хоч на мить
У тій покорі…
Від неволі
Втікали…
Та шукали долі.
Нової долі в тих краях.
Щоб почуватися як птах
У синім та безкрайнім небі
Й літати, мовби білий лебідь.
Та жити за законом Бога
У кожного своя дорога.
Але куди би ти не йшов
Щоб у душі була любов.
Всі шанували батька й матір
Були мир, злагода у хаті,
У кожному селі й в країні
Щоб жила радість в Україні…
…Але щоб втілити ту мрію
Чекати довелось не днину
Минали роки та віки
Народжуючи нам казки.
Про наших прадідів.
Їх думи
У віршах цих
Із сміхом й сумом
Буденне й радісне життя
Вам спробую повідать я…
…Доречі, хто не хоче слухать
Або кому це ріже вуха
Чи мова наша не така
Ідіть подалі від гріха…
Не гнівайте даремно Бога…
…В українців своя дорога…

III
Так от…
За тими берегами
Порогами Дніпра й степами
Був острів із великим лугом
Де жодна з стріл тугого луку
Не мала змоги долетіти
Із краю в край.
Так заповіти
Про ті святі місця казали
І нам легенди передали.
На тому лузі, мов та скеля
Козацька стояла оселя.
Обнесена кругом валами
Із частоколом та зрубами
Фортеця мала грізний вид
Та захищалася як слід,
Немов великая криївка.
Цей острів звався Томаківка…
…Жили тут в злагоді та раді
Та завжди були друзям раді
Товариші та вояки
Всі звались просто – козаки.
Все було в тому війську ладно
Все честь по честі,
Добре й складно.
Тут кожен знав свою роботу,
Ходив до церкви по суботах.
Мав право радитись в громаді
Й служити в війську при посаді.
Тут були сотні й курені,
Отамани та кошові.
Але найвища честь та шана
Як повелось, була в гетьмана.
Він правив військом
Та пишався,
Що всім козацтвом обирався.
Не так, як поруч у русинів
Передавалась батьком сину
Корона влади.
Й імператор
Звавсь у народі узурпатор.
Да, Бог із ним.
Це я так.
Нема порад на колір й смак…
…Іще я вам скажу, доречі,
Навчали тут в церквах малечу
Науку добру мали діти
Й поважно ставились до книги.
Так жили собі, поживали
Козацькії пісні співали
Наприклад в кобзарі одному
Як йшов один козак додому.

IV
Йшов козак додому
З дальнього походу
Плив на білій Чайці
Через весь Дунай.
Згадував пригоди
Козацького роду
Думав про свободу
Та про рідний край.
Козацькая доля –
Кінь, рушниця й воля
Пам`ятають вітер
Й булава Сірка
І Карпатські гори
І Чорнеє море
Де гуляла слава,
Слава козака.
В Січі Запорізькій
Ннас чекає військо
Кошовий Отаман
Й вояки-брати
Де лунають пісні,
Пісні українські
Про козацьку долю
Й Чумацькі шляхи.
А як стане лихо,
Що підкралось тихо
Погукаєм свистом
Вірного коня
Шаблі та пістолі
Погуляють в полі
Відвернем від долі
Злеє вороння.
Не сумуй дружина,
Рости доньку й сина
Щоб були розумні
Й били ворогів
Щоб козацьке братство
Збудувало царство
Без панів та рабства.
Во славу дідів!
А ми з вами браття
Розведем багаття
Та піднімем келих
Старого вина
Й побажаєм статків
Й щастя всім нащадкам
Міцного здоров`я,
Вдачі та добра.
Не кляни козаче долю.
Гей, гей, гей!
Відпусти коня на волю.
Гей, гей, гей!
Хай твої шаблі й рушниці
Відпочинуть на полицях
Повертаймось до столиці.
Гей, гей, гей!
V
А було їм про що згадати
Та всі пригоди пригадати.
І я, як водиться, спочатку
Почну все, браття, по порядку…
…Через поле, через гай
Поверталось військо
У далекий рідний край
В землі Запорізькі.
Де седий тече Дніпро
Й гуля дух свободи
Де росте з землі зерно
Вольного народу.
Цокотять та б`ють копита
Де трава росою вкрита
І росте червоний й жовтий мак.
На коні у вишиванці
Як у старій добрій казці
Їде наш прославлений козак.
Спис в руці, жупан парчовий,
Батьковий червоний кобур,
Пояс справний, шабля та пістоль,
Кінь у сбруї та в підковах,
Вальтрап на седлі в обновах.
З булавою скаче, мов король.
Сиві вуса, справний чуб
Очі карі - дівкам згуб.
Років сорок козаку
Міць та сила в кулаку
Якщо вдарить - наповал
Не потрібен і кинджал.

VI
Ну що, сподобався козак?
Тоді вперед.
Да буде так!
Якщо ніхто із вас не проти
Дамо йому ім`я – Голота.
Наш воїн був у першій сотні
Самим мудрішим та проворним.
Як той Еней із Енеїди
Хоча часи були не тії,
І доля була не така
Але всяк знає козака.
Про того хлопця я би радив
Історію теж вам почитати.
Бо Котляревський в Енеїді
Мабуть уперше на цім світі
Прославив мовою народу
Козацьку душу, вдачу й вроду.
В віршах нам передать зумів
Їх славу з глибини віків.
Нечуй-Левицький теж писав
Про козаків.
Їх побут знав.
Заповідав свій розум мати,
Історію не забувати.
Я не кажучи вже про Шевченка
Митця, художника, поета.
Якого сам Господь нам дав
Й Україні подарував.
Всі думи його в Кобзарі
Тепер живуть по всій землі.
Хто не лінується й читає
Той правду й кривду добре знає.

VII
Ну добре…
Вечір вже надворі
На небі сяють ясні зорі
Став табір наш поблизу річки
Горять в наметах з сала свічки
Коні напоєні, помиті
Духмяно в полі пахнуть квіти.
Куліш вже зварений і час
На сон поволі клонить нас.
Але як доля в кріпака
Який козак без язика.
Тому є й час міцному слову…
Послухаєм же козаків розмову…
Голота мовить:
«Ну, мо, браття
Давайте не гасить багаття
Бо комарі, хай їм чорти
З`їдять, неначе, москалі».
Його товариш з ім`ям Доля
«На все є, браття, Божа воля.
Нехай скуштують мою кров
Та переймуть мою любов».
…Любов…
Такої…
Гомін в полі
Ми знаємо, як ти з неволі
Оту гарненьку дівку вкрав
І дві кобилиці загнав.
А потім діток наробив.
Й покинув доньку та синів…
«Кого це я колись покинув?
Я краще в полі, в морі згину
Вони всі тут».
І достає
Червоне серденько мале,
«Ось подивіться.
Це дарунок
Для доні Соф`ї подарунок.
Я їх у матері зоставив
І навіть хату поруч справив».
…Коли ж це, парубче, було
Та де оте твоє село?
Знов Доля:
«А тут правда ваша.
Така козацька доля наша.
Це було років три тому
Коли пішли ми на війну
Із бусурманами зі сходу.
Давайте я схожу по воду»…
…А як поранений ти був
Коли втікав від тих татарів
Да, кінь біжав, мов вітер дув
Коли до нас у ліс потрапив.
Стріла татарська, мов ігла,
Прошила наскрізь його груди.
Лихий козак.
Бо із ярма
Не кожен міг втекти у люди.
Ординці геть усі краї
Захапали.
Така навала.
Так як же ти зумів втекти?
Вояки дружно запитали.
…«Я довго думав план утечі
Збирав в похід потрібні речі
Вкрав ніж, мотузку, та ремінь
Але найголовніше – кінь.
Я приглядавсь до бусурманів,
До охорони війська й станів
Коли вечеря та обід
Та кращий час втікати слід.
З усіх коней був лиш один
Чорний як ніч.
Їм правив син
Одного хана – бусурмана.
Я хитрощами того пана
Навчив гопак наш танцювать.
…О-ва!
Козаки реготать…
«Так от…
Гопак той - наша зброя
Я пригадав казки про Трою
І вирішив не навмання
Підкинути їм теж коня.
Сподобалось отому пану
Як я на свято танцював
Й переодягся Чингізханом.
Та й користь від тих танців мав.
Мені він дозволяв коня
Поїти й мити із рання.
Я називав його Стріла.
Така історія була…
…Одного разу бусурман
Поїхав у далекий стан
Й надвечір повернувся п’яний.
Я скориставсь його дурманом
Й повів коня води напитись.
Став час в дорогу помолитись.
Завів коня найглибше в річку
Дав перед тим траву та гичку
Щоб кінь добряче все поїв…
…Й тихесенько собі поплив…
Як чую галас.
Й світ вогнів
Мене ледь-ледь не розвиднів.
Я переплив на інший берег
І поскакав чимдуж в очерет.
Але їх проклята стріла
Мене, нажаль, наздогнала.
Я знепритомнів.
Але кінь
Мчав швидше вітру вдалечінь.
Чи довго, вже не пам’ятаю
Скакав я від отого краю.
Але на ранок опинився
У темнім лісі.
Й вгомонився.
Мабуть ординця кінь злякався
Із відкіля цей вершник взявся.
Така історія, брати.
Вам дякую, що підняли
Мене.
І рану пов`язали
Поїсти хліба й сала дали.
Ну а потрапив я в полон
Коли у полі сіяв льон
Разом із батьком
І в неволі
Жили ми та терпіли болі
Років зі шість чи може сім.
Прийшлось миритися зі всім.
Доки мій батько не пішов
У царство Боже…
Час прийшов»…
Тепер я аж до смерті ваш…
…Й засумував козаче наш…
Голота мовив:
«Як копнути
То в кожного журба та скрута
Давайте спати.
Бо нам рано
Вставати.
Нас чека Січ-мати».
…Стривай.
А хто мене чека?
Охрим Голоту оклика.
«Тебе чекає завтра шабля
А через день снопи та граблі
Ще сіно треба назбирать
Лягайте спати.
Хай вам ять»…
…Тихенько сонечко сідає
На небі місяць виглядає
Мов човен по небу пливе
Все стихло в полі.
Ніч іде.
Все смеркло.
Й козаку здається
Що все лихе й сумне минеться
І його дівчина удома
Чекає й любить попри втому
І пісню лагідно співа
Де серцю милії слова.

VIII
Над землею місяць
Світить угорі
А на небі зорі
Сяють до зорі
Світ чекає сонця
Й спочива ві сні
Я чекаю хлопця
Любого мені.
А у нього очі
Як Чумацький шлях
І душа в них хоче
Політать, як птах.
Серденько у нього
Палкеє, мов жар,
Погляд, мов дорога,
Слово наче чар.
Чом дівочі думи
Та не сплять ночей
Чом сльоза у сумі
Капає з очей.
Не журись дівчина
Воля не прийшла,
Червона калина
Ще не розцвіла.
Ой калина рясно
В полі зацвіти
Ой ласкаве сонце
На небі зійди.
Ой хлопчина з чубом
Скоро повернись,
Ой дівчина люба
Не плач, не журись.
Над землею скоро
Сонечко зійде
І останній ворог
В полі упаде.
Прийдуть в Україну
Свято та любов.
Червона калина
Посміхнеться знов.

IX
Спочив і наш герой Голота
Пішов подалі від болота
І під великим дубом ліг.
Дістав родинний оберіг
Поцілував,
Перехрестився
Та так поволі й вгомонився.
Але не сплять у караулі
В дозорі хлопці.
Як зозулі
Дають про себе знать взнаки
Й сигнали подають біди.
Позасідали хто в дуплах,
Хто на деревах та гілках
Замаскувались, причаїлись.
Нема надій на Божу милість.
Тут добре пильнувати слід
Щоб не останній був обід.
Чутно лише сичів в гаю.
Спокій та тиша, як в раю…
Татарини ж лісів бояться
Зненацька захопить не вдастся
Та й клопіт буде у пітьмах.
Це вам не степ.
Тут звір та птах
Мають притулок й охорону.
По лісовому тут закону
Життя іде.
Сховавсь – живий.
А не сховавсь – то вовком вий.
А наші давнії ліси –
Приклад природньої краси.
Дуби такі, що шість людей
Не обіймуть всі стовбур цей,
Чагарники з шипшини й глоду
Хто йде – всім завдають турботи.
Трава така, що вершник в ній
Ховається як в скелі кам`яній.
А болота такі глибокі
І річки бистрі та широкі
Як казав Гоголь –
Птах не в змозі
Перелетіти.
Й у дорозі
Завжди із втоми зупинявся
І на свій берег повертався.
Така була у нас земля
Колись давно.
Й мале дитя
І змалку про природу дбало
Традиції не забувало.
Любили справді землю ту
І в радості і у біду.
Вона навчала, одягала,
Плоди та радощі давала.
Й тому за честь, мої брати
Її любити й берегти
Від лиходіїв.
А такого
В історії було як глоду.
Вели із заходу та сходу
На землю нашу воєводи
Свої війська,
Щоб полонить
Наш люд.
Бо тут найкраще жить.
Так їм здавалося, неробам
І забирали в нас свободу
Отії кляті вороги.
Тому у нас одні борги
Перед землею та народом
Тому за волю,
За свободу
Ми всі боролись довгий час.
Колись хай пом`януть всіх нас…
…Козак наш спить і сон іде
Колись воно таки буде.
А поки…
Думи, мої думи
Неначе в темряві поснули.

X
Приспало лихо Україну
Заснула ненька на віки.
Тепер чи плачу, чи радію -
Цілком однаково мені.
Розлетілись та пропали
Козацькії думи.
Проросли, та вщент зів`яли
Без жалю, без суму.
Мов квіти зів`яли,
Нерозкриті квіти,
Обмануті та нещасні,
Нерозумні діти.
Поснули ті думи
Сном довгим, та вічним
Без часу, без болю,
Мов полум’я свічки.
І сниться тім думам
Свята Україно,
Де правда і згода
Та доля єдині.
Славлять Бога й землю нашу
Козаки-браття.
А журба, та лиходійство
Горять у багатті.
І звертаюсь я до Бога
У тім сні, й корюся
Залиш мене у цім царстві
Прокинутись бо боюся.
XI
А на землі було не царство
Лише одна журба й нахабство.
Всі воювали хто як міг
Аби захапати пиріг.
Хто нападав,
Хто захищався
Хто полонив,
А хто здавався.
Загарбати – було святе
Звичайно, що робить самому
Це важче, ніж сідать до столу
Де вже стоять їда й вино
А хто робив їх – все одно.
І скільки поту,
Скільки часу
У тому холодці та квасу.
Це ж треба сіять, випасать
Врожай збирать та годувать,
Щоб та рогатая худоба
Була у супі до вподоби.
Е й інший варіант, -
Простіший:
Копать, саджать, робить, -
Навіщо?
Це дуже довго.
Краще ми
Шляхом загарбання й війни
Отримаємо все дарма
На те вона і є – війна.
І почалось…
Царі та Хани,
Імперії та бусурмани
Розпочали свої походи
Щоб різні полонить народи.
Їх землі, діток забирать.
Й володарем багатств тих стать.
А скільки горя, скільки сліз
Страждань та рабства було скрізь.
І наша ненька – Україна
У тому не була єдина.
Навали перлись мов той ліс
І часто йшли дощі із сліз.
І, навіть, матінка природа
Молилась за країну Богу.
І бачив світ,
І бачив я
Як стогне матінка земля…
…За землю сонце закотилось,
Додолу верби похилились.
Ллють злим дощем набухлі хмари
І грають блискавки в пожари.
Повиповзали чорні тіні.
Знов лихо бавиться в країні.
З дубів зриває жовте листя
І розстилає мов намистом.
Мішає їх дозрілі долі
В останній раз даючи волі
Холодний вітер.
Гай шумить
І місяць мов ліхтар горить.
І я іду крізь ту негоду
Шукаючи свою свободу.
Та мрію про яскраве сонце
Що заглядає у віконце.
Зелений гай, і в ранню жницю
Налиту золотом пшеницю.
Але не скоро ніч спаде
І сонце, може, не зійде…
…Але природу не обдуриш
Як світ та правду
Знати мусиш,
Що все, і я, і ти мине
А в серці мусить буть святе…
А що то є?
- То рідна мати,
Сонце з віконця в рідній хаті,
Колодязь, зоранеє поле,
Окрай села дуби й тополі,
За гаєм річка,
Й Бог в душі
Та ще Тарасові вірші…
…Ну, добре,
Годі розмовляти.
Пора і сонце зустрічати.
Минула ніч.
І табір наш
Готується іти на марш.
Тому дозвольте і поету
Піти за ними по сюжету…

XII
Із караулу хтось на ранок
Розказував як стрів світанок.
«Оце так ніч була у нас
Я мало не отримав сказ»…
…Тоді чого не розбудив
Я б хлопців пошепки привів
«Воно не стоїло того
Коли дізнався…
От було!
Тоді чого ти сам не свій
Вкусив неначе лютий звір.
Отож бо, звір.
Ведмідь чи вовк.
Чи вурдалака.
Чую – зойк…
Та поступ велетня в кущах
Я ледь не встиг сказати «Ах!».
Побачив я велику тінь,
Що віддалялась вдалечінь.
Але це, любі, пів біди.
За нами військо сатани
Ішло весь ліс…
…Ти що, сказивсь?
Прогледіли ми, браття, ката
Якби не звір той, вурдалака
Гадаю, мали б клопіт ми
Лежати тут без голови.
В сирій землі і без труни.
Ну так розказуй,
Не тягни.
А то немов наклав в штани.
«Всі полягали.
Я заліз
У дикий чорний верболіз
Поки все добре, бачу табір,
Хтось уві сні гукає матір.
Свічки в шатрах повигорали
Все наче файно.
Тихо стало.
Пройшла година,
Може, дві
Як раптом
Мовби з під землі
Татари.
Я ледь не втопився.
Бо верболіз переломився.
Вони побачили мене
І теж завмерли.
Час іде.
Але я бачу, що вони
На мене дивляться з пітьми
Й не просто так,
А крізь мене
Я повертаюсь…
Звір іде.
Такий великий, як примара
Лиш тінь його.
Неначе хмара
Ніколи в світі я не бачив
Таке створіння.
Аж заплачу.
І знову глядь –
Татар нема!
От вам і все.
Такі дива…
Все відбулось практично в мить.
Горлать не встиг.
І що робить?
Кричати, бігти.
Я не знав.
Такого клопоту я мав..
…А ну мо, хлопці, гей, побачим
Де наш козак піймав цю вдачу.
Пішли покажеш цих татар
Де ти ховавсь від тоїх чар?
І хто хотів – пішов за Ноєм
Так звали нашого героя.
Ось очерет, ось верболаз
«А це що?»
Справився Тарас.
Там над водою в очереті
Стояло дерево в наметі.
Він був подряпинах, в дірках.
Так ось у тебе звідки страх…
Всіх взяв в обійми гучний сміх
Ось тобі маєш сміх і гріх.
То ще в минулий наш похід
Тут засідка була для всіх.
І, мабуть вітер обірвав
Цей парус.
Човен тут стояв.
А он і він.
Вже притопивсь…
Ну, Ной, мерзотник, бережись!
Мабуть від місяця та тінь
Поволі йшла у далечінь
І відбивалась від намету
Із дерева.
От вам прикмета.
А де ж татари?
Мабуть то
Паркан був з засідки.
Чудно…
…Кумедні іноді пригоди
Бувають з нами при нагоді.
…Коли ж ви бачили таке
Що стан татарів підійде
До Запорізької Січі
На постріл з луку.
…Сміючись,
Козаки коней осідлали
І за край неба поскакали.
На завтра їх чекала Січ
Та ще одна тривожна ніч.
…Дорога йшла барвистим полем
Кругом вклонялися тополі
Під гомін вітру, що стогнав
І всіх додому підганяв.
І наша сотня запорожців,
Що йшла додому з Пирогощі
З під Києва, де мали бій
Та визволяли нарід свій.
Бо двісті років та навала
Нас нищила та грабувала
Хоча і зараз є царі
Які теж мають на меті
Пожити за рахунок люду
Такі пройдисвіти й іуди…
Час все розставить по місцях
Всім Бог відплатить по гріхах…
…Повільно час собі іде
Із під копит земля гуде.
Поволі коні скачуть в полі…
…Які бувають різні долі

XIII
От вам, наприклад, наш Тарас
Одного разу він на Спас
Урятував ціле село
Як врятували і його
В свій час,
Коли він був малим.
…Таке бува…
Горіли млин
Та схов з мукою та зерном
Обабіч поля за селом.
А він із батьком працював
Та чимсь йому допомагав.
…Одного разу трапилась пригода:
Один з татарів, хан чи воєвода
В одному з хуторів усіх дітей
Хотів забрати в клітку,
Як курей.
Ця звістка долетіла до гетьмана
І він найкращого вояку й отамана
Відправив визволяти хутір той
І з ним поїхали
Голота, Доля й Ной…
…Завдання не було легким
Бо хутір був той, наче Крим.
Кругом вода та острови
Єдиний шлях – перепливти.
Щоб не помітно підійти
Та бідний люд й дітей спасти.
Питання як?
Все на долоні,
Тим більше – вершники на конях.
А військо – майже сотні три
Це вам не голка у стерні.
Як вискочимо з цього лісу
Все стане ясно тому бісу.
Давайте хлопці міркувать
Як цей нам клопіт враз здолать.
Був вечір вже.
Тарас й Охрим
Згадали,
Як у років сім
Вони з хлоп`ятами близь річки
Збирали для худоби гичку.
І бавились собі в воді
Та бігали по лободі.
І грали в піжмурки,
Ховались
Один від одного.
Й злякались,
Коли пропав маленький Гнат
А він, кумедний, вчинив жарт.
Взяв з очерета соломину
Й заліз у воду,
Ніби згинув.
Пірнув і дихав у воді
Хвилини дві чи може три.
А всім здалося, ніби вічність
Пройшла.
Й минуло часу втричі більше.
Раптовий був в них переляк…
Промовив Доля:
«Буде так!»
Попливемо ми без коней
Лише із зброєю.
А цей
Випадок буде всім наука.
Домовились.
Така ось штука…
…І коли місяць виплив в небі
Всі взяли з очерету стеблі
І в цей же спосіб попливли
На інший берег, як бобри.
Повиринали мовби раки
Червоні пики як ті маки.
І зав’язався лютий бій
Із бусурманами в пітьмі.
Лише блищали довгі шаблі
Ішли у бій лопати й граблі,
Мотузки й колеса дубові,
Вози, дубини та підкови.
Але народ заздалегідь
Був попереджений…
…За мить
Всі поховались на деревах
І так спаслись.
Дуби й берези
Урятували бідний люд
Від всіх можливих бід та скрут.
Вояк чимало полягло
Але врятовано село,
Де жило майже триста душ…
Тікали басмачі чимдуж.
Чимало збруї покидали
Коней та псів позабували.
Так став героєм наш Тарас
Який багато люду спас.
На взнак того і ту подію
Село це зветься Соломия
Там до сих пір ростуть дуби,
Які покладені в казки…

XIV
Так, різні сповіді бувають:
Трагічні, радісні, смішні
Билини й казки діти знають
Але історії страшні
Складають не митці й поети
А різні самодержці та царі
З натхненням так вигадують сюжети
В які, мабуть, не вірять і самі.
Буває волоси стають на чубі дибом
Коли в підручниках для учнів кожен рік
Читаєш про те саме то із сміхом
То із сльозами
Ось вам сміх і гріх.
Історію бува так перекрутять,
Що не пізнаєш в ній і сам себе
Товчуть ту воду в ступі й каламутять
Але не це, принаймні, головне.
Цькують один на одного народи
І кривду правдою стараються назвать
Та голосять про право та свободи
Хоча бажають всіх перестрілять…
…Пробачте за такий короткий відступ
Але донині, навіть, у верхах
Те варварство сидить у модних кріслах
І думає, що дурні всі в низах…
…А що про те наш думає Голота?
Йому не треба пальці класти в рота.
Він скаже, як відріже.
Бо народ
Із всього може скласти анекдот.
Хай він розкаже нам повчальну байку,
А то вже надоїли свари й лайки…
«…З кротом розмову мала мишка сіра.
Ой на поверхні взимку поле біле.
А влітку сонечко так світить й прогріва
Що зеленіють листя і трава.
Уважно слухав кріт красиві байки ті,
Та й не далеко лізти до мети.
Подивимось, яке воно чудове
Барвисте, кажеш, різнокольорове.
І виліз кріт на сонце із землі
І пересвідчився, що ті слова дурні.
Все чорне, люба,
Де ж зелений гай?
Ти за свої слова відповідай.
Тут миша здивувалась і сама
Так, братику, в тебе очей нема!
От так і ми
Вмовляємо когось.
Розказуємо правду, клянемось
Та все дарма
Очей у них нема
І їм однаково що літо, що зима
Не бачать далі носа, хоч ти трісни
Або вони ростуть зовсім не в тому місці…
Так,
Правду бачить той, хто в серці з Богом
Іде та вказує всім праведну дорогу…
А от іще…
Казала сіль борщу:
Все буде так, як я того схочу.
Пересолю і вил`ють геть тебе
Тай й їсти все без солі несмачне.
Мене за золото купують
А в тобі
Одна вода та повно єрунди.
Мене везуть з-за моря на собі
А тебе варять із якоїсь там бурди.
Зітхнув на те поважно борщ в печі
Уважно глянув на ковбаси й калачі
Даремно сіль базіка й голосися.
Тебе без мене про запас не наїсися.


XV
…Війна війною, а життя іде
Бджола навколо квіточки гуде
Птахи щебечуть поруч від гнізда
Любов продовжує творити з нас дива…
…Якось помітили вусаті наші братці,
Що наш Остап якийсь похмурий вранці.
Сумний у нього погляд.
І стріла
До цілі дуже рідко доліта..
«Тут щось не те», -
Сказав наш друг Голота:
«Я теж це помічаю по суботах,
Коли у церкву ходить наш Остап
І повертається неначе в роті кляп.
Там що, у церкві Божії слова
На нього діють як полинь-трава?
Ой, бачу, хлопці, треба щось робить
Бо пропаде Остап
В одну прекрасну мить.
Що скажете?»
«Я знаю в чому річ» -
Сказав Хома:
«Забралась дівка в Січ!».
Ну, сказанув.
Таке не може буть…
«Я сам у попервах не міг збагнуть.
А справа в тім, що донька у попа
Переодягнута малим
Такі діла!
Я спершу теж уважно придивлявсь
А потім зрозумів.
Та мовить - зась!
Мабуть то його рідная донька
Але така кумедна та мала.
До неї здавна ходить наш Остап»
Ова! Такої!
Маємо ми ляп!
І від коли це?
«Та вже майже рік».
І ти мовчав.
«Я слово дав й беріг.
Мене наш поп грошима виручав
Так я про те нікому й не казав».
«…Брехала якось миша про кота
Поки вночі не втратила хвоста…
Любов то добре, але зле…
Не час!
Вона погубить цього хлопця й нас.
Ану, давайте парубка сюди».
Остапа розшукали й привели.
Ну що?,
Розказуй…
«Браття…
Я… люблю!
Попівську доньку як свою сестру.
Вона іще зовсім мале дитя
Проте, кохає мене аж до забуття.
І я не свій від тих її очей
І геть не сплю багато вже ночей.
Все думаю про неї та молюсь
І сам від дум тих плачу та журюсь.
Коли той погляд бачу на собі
Скачу я полем вершки на коні
Коли її торкається рука
Від щастя в мене серце завмира.
А мова в неї й слово, як вода
Дзвінка та чиста, наче з джерела.
І я сумую, бо ті почуття
Не в змозі дати радість від життя.
Бо розумію, що біда надворі.
І нарід наш під гнітом чужаків.
Але не може риба жить без моря
Та й військо не бува без вояків.
Тому дозвольте, браття, оженитись
Й Софію звести матері своїй.
А через тижнів зо два в повний місяць
Знов повернутися в курінь козаків…
…Ну раз таке Хрестове ваше діло
І поміж вами лада та любов
Погодимось мо, браття, разом з миром
Хай женяться,
Настав час молитов.
Бо де ж візьмем ми парубків моторних?
Звідкіль Остапів нам таких узять?
Хто буде рідну неньку – Україну
Від ворогів і далі захищать?...
…Буває друзів ніжнії слова
Тепліші ніж запалені дрова…

…«І я женитись хочу»,
– мовив Гнат,
«Бо дівку бачив років п’ять назад
А то живу собі, немов, отой гарбуз
Й нема із ким обмовити союз.
Зерна повно, а ніде прорости
Від того я не влажу вже в штани»
Як це, - гарбуз?
Веселий Гнат зітха:
«Живіт росте, а корінь усиха»…
…Подумаємо як усе зробити
Щоб парубок наш добрий не страждав.
Хай у країні квітнуть наші діти
Хай буде, як Господь заповідав.
…Й пішов Остап
І чутно було друзям
Як він тихенько пісню заспівав
І слухали його калина в лузі
І вітер пошепки співать допомагав.

XVI
Ти у мене одна
Наче в річці вода
Наче в полі роса
Наче небо із зорями...
Як бажанна весна
Як в коханні слова
Як та чайка морська
Що кружля над просторами.
Я хочу щоб ти не знала біди,
І ми поруч росли,
Як берізка із тополем.
Я так хочу щоби ми
Навіть в холод зими
Зігрівались любові теплом,
Мов полум’ям.
Я так хочу щоб ти
Мала радість цвісти
Закохалась в весні
І була щасливою.
Я бажаю щоб сни,
Де літаємо ми
Наповнялись любов`ю
Й душі молитвами.

XVII
Весілля справили Остапу хоч куди
Накрили в степу скатертини, мов столи.
Розклали шинку, сало, ковбасу
Якби ви бачили оту земну красу…
Музики грали, скрипки та цимбали
Гопак плясали в колі вояки
Квас із пшениці медом запивали
Причмокуючи часто залюбки.
Зайці й качки
Підсмажені й духмяні
Із темним пивом бавили, мов скарб
І коропи та щуки у сметані
Пихтіли смачно, створюючи жар.
Але все це не можна порівняти
Із кабаном, що смаживсь на вогні.
А у попа на дворі біля хати
Сміялись й танцювали молоді.
Остап одягнений у білу вишиванку
В малинових
Із коноплі штанах.
Софія зшила плаття на світанку
Й понаряжалась в пір`я
Наче птах.
Вінок у неї був із свіжих квітів
Рубаха біла, мовби перший сніг.
У батька в церкві повінчались діти
Й отримали родинний оберіг.
Дивився на весілля наш Голота
Радів за молодих і сумував,
Була б завжди лише така робота,
Щоб можна було б жити, як бажав.
Щоб нарід жив у злагоді та раді
І не було ні смутку, не війни
Щоб не кромсали Україну зради,
Щоб стали друзями колишні вороги.
Щоб всі ходили в білих вишиванках
І свято мали в серці та душі,
Щоб жили в статках в кожній нашій хаті,
І були радість й щастя на землі…
…Й пригадалось Голоті дитинство
Молодії матуся й татусь,
Кобзареві пісні українські
Мудрість предків й життя вічна суть.

XVIII
…Є у кожного з нас своя доля,
Є сумні і веселі пісні,
Але всіх нас об`єднує воля
І безмежна любов до землі.
Тут пройшло босоноге дитинство
Де я був наче в божім раю
Де відчув всю любов материнства
І носив вишиванку свою.
А на білій моїй вишиванці:
І Дніпро і безкраї степи,
На росі промінь сонця у ранці
І до обрію хлібні снопи,
Розляглись на руні золотому
Наче крилами райських птахів
Рясні стежки до рідного дому
Ясні зорі з чумацьких шляхів.
У вишиту сорочку я вдягнуся
І, може, пригадається мені
Мій рідний дім, село, моя матуся
І в білих квітах вишня навесні.
І я в безмежжя хлібних нив порину
І в синє небо птахом підіймусь
І обійму всю неньку – Україну
І до землі – землі її вклонюсь!...
Кольорові мої візерунки
Із любові, журби та надій
Шиті думами предків малюнки
Із Тарсаових стежок і мрій.
І я знову стою біля тину
Де мій дім і земля у журбі.
На снігу червоніє калина
І блакитні стрічки на вербі.
…Й ніхто із них не знав, що буде завтра.
Чого чекати долі.
Прийде час.
Але чи варто в світі дізнаватись
Та знать напевне, що чекає нас.

XIX
Нам інколи здається, що в цім світі
Нас залишає Бог на самоті.
Ми мов у землю кинуті
Зерном незрілим квіти
Які не в силах без тепла
Та світла прорости.
Але на поміч нам у цій безодні
У синє небо вказуючи шлях
Яскраво світить сонце
Та Чумацькі сяють зорі
І мов душа літає поруч
Янгол, наче птах.
З готовністю піти з тобою в мандри
Шукати щастя й долю у житті
Кружля над нами в спокої
Наш білокрилий Янгол
Щоб від гріхів, та від спокуси
Душу вберегти.
Всі болі,
Всі страждання,
Всі скорботи
Бажання й примхи людського буття
Бере на себе Янгол наш
Авансом всі турботи
До суду Божого, до часу,
До моменту каяття.
А ми лиш помічаєм ласку Божу
Коли минаєм важкий час біди
Здається нам, що я все знаю,
Все на світі можу
Хоча це Янголу та Богу
Важко довести.
І дякуючи Богу у церквах
За щастя й радість дихати і жити
Я пошепки благаю свого Янгола в думках
У світі цім мене не загубити.

XX
«Голота!
Ти мудріший за всіх нас», -
Озвався якось голосно Тарас:
«Ми все воюємо
Вже більше двох віків
А правди все нема на цій землі.
То турки,
То литовці,
То поляки
То москалі – пройдисвіти прокляті».
Підвівсь Голота:
«Так,
Нема покою
На цій землі
Від людського двобою.
Що вам про теє, браття, розказати…
…Поляки не хотіли визнавати
Січ за державу.
І бої вели.
Для того, щоб народ не міг втекти
До вольних козаків у землі ті.
Але дух й воля нашого народу
Не взмозі була шляхта побороть
Ми всі віки боролись за свободу
Й давали приклад іншим,
Бо Господь
Заповідав всім жити у любові
Один до одного.
І не творить панів.
Люд на землі однакової крові
Й для Бога всі однакові сини.
Бо шляхта -
То по суті теж є панство
Як і у нас
Про що тут говорить.
А хто пізнав тортури та кріпацтво
Не хоче більше у неволі жить.
Але, принаймні, тут все було чесно
Війна війною,
Якщо мир, то мир,
Хоча те панство нашим отаманам
У мишоловку підкладало сир.
Козаки в шляхті часто воювали
Разом проти татарських басмачів
До колі їх із війська не списали
За вільнодумство.
І з отих часів
Ми стали вольним
Військом запорізьким
І боремось вже тільки за свій край
За рідну землю,
За рідних та близьких
Щоб збудувати в Україні рай…
…З литовцями ми воювали менше.
То справжні рицарі.
Як ми
Але в броні.
З щитами і мечами
В бою перші
Завжди як та фортеця на коні.
У них у кожного земля –
То їхня власність
Разом із людом,
Що король подарував.
Це як платня
І щира панська вдячність
За те, щоб люд податком обкладав.
У нас не розуміння з ними в вірі
Бо, начебто, Христос і в них і в нас
Але нам, браття, геть, не зрозуміла
Ота жорстокість заради багатств.
Та й, знов таки,
Коли ти віриш в Бога
Який заповідав усім любов
Чом же вбивати за невіру в нього
Того, хто в собі Бога не знайшов.
Доречі, як казали нам провидці
Їх папа Римський через три віки
Покається за церкву у дзвіниці
За вчинені католицтвом гріхи…
…Московія – то зовсім інше царство
Тут споконвіку лютії царі
Та їх оточення,
Що звалося боярство
Знущались над народом як могли.
Самі в палацах жили
Й спочивали,
Влаштовували пишнії бали
А бідний люд гнобили й грабували
Неначе злодії.
Такими і були.
Та є і зараз,
Хоч пройшло чимало
З тих пір важких, знедолених віків
А все як там було,
Так і зосталось
Журба та злидні,
Рабство та борги.
Та ще повчають, як на світі жити
Гострять залізні мечі та щити.
А самі тільки вміють брагу пити
Й, мабуть, дуріють з того, москалі.
«…Блоха гуляла довго по собаці
Поки не опинилась згодом в сраці…»
…Ну, сказанув
Неначе в ціль попав…
«Що міг, я вам, панове, розказав.
…Ну, досі про політику.
Я вам
Одну пораду на останнє дам.
Щоб грішне та святе різняли ви
Є байка –
Сповідь мухи та бджоли:
…Одного разу муха та бджола
Зустрілися, коли весна цвіла.
«Як справи, люба?
Зачекай, посидь.
Чи не набридло день і ніч робить?
Все носиш, й носиш жменями нектар
Неначе де пала якийсь пожар.
Скуштуй хоч раз ці смачні пелюстки
Та випий з квітки чистої роси».
«Нема часу», -
Бджола відповіда:
«Бо скрізь додолу цвіт уже спада.
Росу й нектар і ти і я п’ємо
Я мед із них роблю,
А ти лайно».
А от іще.
Якщо є час послухать.
Ні в кого не заклало іще вуха?
…Одного разу жаба на болоті
Співала пісню про свої скорботи.
«Я геть сама-а, сама-а, сама-а, сама-а,
Нікого з друзів у мене нема.
Ні з ким поговорити й поспівать
Та нікому води мені подать.
А я така вродлива та струнка
Коли ж я стріну вірного дружка?
«Кумедно!», -
Думає комар.
А сам поволі мліє від тих чар.
«Я поділюсь із подружкою кров’ю
Й зігрію бідолагу цю любов’ю».
Комар до жаби в гості завітав
Та на язик одразу ж і попав.
Буває хтось так пісеньку співа
Та так знаходить лагідні слова
Щоб ви для нього склали заповіт
Аби вас потім з`їсти на обід…

XXI
В степу полі вітер виє,
Пригинає трави.
Колихає, наче море
Створюючи барви.
А посеред того степу
Явір та калина.
А між ними у барвінку
Розрита могила.
Сяє понад нею місяць
У темнії ночі.
Може сплять у тій могилі
Сльози дівочі.
Сльози віри та надії
Згублені мрії.
Наче Понтієм розп`яті
Думи України.
Поневічені, зім’яті,
Зневічені долі.
Покалічені, розп`яті
Козацькії волі.
Катують Україну кати
Роками, віками,
А вона все не здається
Тече кров ріками.
Розпинають та мордують
Її душу й волю
А вона крізь плач сміється
Та радіє долі.
Та коли ви вже нап’єтесь
З України крові?
Чи застрягла вам та воля
Немов кістка в горлі?
Поперхніться вже нарешті
Кров`ю як водою
Наковтайтеся кістками
Та зійдіть від болю…

XXII
Колись настане в Україні час
І запанують істина та правда.
І Бог-Отець полюбить грішних нас
В козацтво прийдуть злагода та рада.
Розквітнуть райські землі та сади
Заколосяться в наших душах думи й мрії
І як потік джерельної води
Поллються дні святі й щасливі в Україні.
І ми в своїх молитвах до небес
Благатимо Христа про милість божу
Щоб наш народ воістину воскрес
І скинув в синє море кров ворожу.
Хай підуть геть і панство і вожді,
Які глумилися віками над народом
Лише із кривдою та з рабством в боротьбі
Наш люд здобуде собі волю та свободу.
Давай подякуємо Богу за життя
Давай подякуємо Богу за країну
Хай допоможуть віра, правда й почуття
Перетворити в Царство Боже Україну!

XXIII
А що ж загін наш,
Де вояк Голота?
Ще майже день і будуть вже в Січі.
Там теж чекає козаків робота
Й не буде часу спати на печі.
Доречно й повідомити, що військо
Вертається та щось везе в мішках.
На цей випадок в стані запорізькім
Був передбачений один секретний шлях.
З давніх давен мисливці та військові
Щоб передати вісті термінові
Використовували мову між постами
Вогнями, голубами та стрілами.
Щоб дати знак тривоги чи біди
Чи мати змогу вчасно всіх спасти.
І наші браття
Стрілами й багаттям
На дальні відстані передавали знак
Так само сповіщали із завзяттям
Що так у них,
Чи може що не так.
Але як бути, якщо ворог поряд,
Великі хащі чи густі ліси
Як сповістити друзів при нагоді
Коли розставлені капкани та пости.
На цей випадок в сотника Голоти
Був добре навчений великий сірий вовк.
Його малим знайшли й привчили.
Й без роботи
Той звір не був
І міг допомогти.
Не раз чи два
Він крізь ворожі стани
Передавав потрібнії листи
І хлопці його просто Сірим звали
Хоча він був і чорним і рудим.
Наскільки був кмітливим листоноша,
Що знав по імені багато вояків
І міг далеко переправить ношу
Пройти й перепливти усіх шляхів
Аби дістатись куреня чи сотні
Потрібної.
Та повернуть назад.
Не раз його і мокрим і голодним
Стрічали браття.
І він був як брат.
Одного разу трапилась пригода
Що наш загін потрапив у капкан
З одної сторони було болото,
А з другої ворожий турків стан.
А військо їх, мабуть, у тричі більше
Та й вершників чимало і гармат
Потрібна допомога.
Хто покличе?
Бо лихо може вдіять супостат.
Надія – тільки Сірий!
Треба діять…
До шиї прив’язали з льону драп
І написали бузиною:
Хай їм вірять –
Ми біля Канева потрапили в капкан.
Нагодували того звіра свіжим м’ясом.
Й відправили за вітром по воді
У стан до сотні Селезня Тараса
З проханням швидше хлопцям підмогти.
Днів, мабуть, зо два Сірий наш вояка
Минаючи кордони ворогів
Повз мишею, відважний бідолага
Й добравсь таки до вільних островів.
Де стояв з сотнею наш справний Сівко Стріха
Все сплутав Сірий.
І таке бува.
Да, було потім в їхнім стані сміху
Та інколи трапляються дива.
Чим наш герой так полюбив вояку
Чи що було у нього в голові
Але все рівно мав Сірко подяку
Бо цілу сотню друзі вберегли.
Кмітливий Стріха зразу здогадався
У чому річ і де Голота був
За мить із сотнею мов білий птах піднявся
І швидко рушив у далеку путь.
Спасли Голоту.
А Сірку впіймали
Двох зайців і велике каченя
Такі герої є.
А ви й не знали,
Що значить вчасне друзів послання.

XXIV
…Якось прийшлося сотні терміново
Здолати відстань за одну лиш ніч.
І щоб не йти крізь хащі та діброви
Придумали таку простую річ…
Щоб сплавати
Проворні наші хлопці
Побудували із дерев плоти
Та не прості
Й не тонкі і не товсті
Щоб зручно було їх перенести
А річ у тому, що через пороги,
Болото й степ
І декілька річок
Пройти мав шлях
І іншої дороги
В них не було
Оскільки малий строк
Давав їм Гетьман
Для походу того…
Ну і завдання було не просте:
Табун коней, що вирвався з полону
Мав не дістатися татарам
От і все…
Назад іти – то зовсім інша справа
Вертайтесь хоч за тиждень
Всяк бува.
Але щоб коні й ляхам не дістались
І цілою щоб була голова…
Так й порішили
В плавнях та плотами
Іти вперед
І за коротку ніч
Дістатись того місця
І річками
Поплили…
З кіньми буде Січ!...
Але щоб легше було плоти й ношу нести
Придумали котити на діжках
Маршрут обрали, поробили весла,
А провіант зробили в лежаках.
Похід був дуже важким й ризиковим
Ніч була довга
Виснажились всі.
Однак, в таких випадках
Сміх й розмова
Завжди були в пригоді.
…І Василь
Всім їм розказував історії
І старався
Прикрасити пригоди та байки.
І цього разу теж іти озвався
Й розповідав змістовнії казки…
…Один раз Січовий козак
Піймавши може з страху переляк
Чи може брагу випив медову
Оголосив татарам всім війну.
Приїхав Хан у стан до козака
Й пита його про армію
Й ляка
У тебе скільки, воїн, козаків?
Козак: «Всього є шість,
Зі мною сім.
Це тисяч?
Знов озвався бусурман
«То п’ять моїх синів і пес Палкан.
Ти що сказивсь, козаче?
От дива!
У мене війська тьма.
Такі діла.
Одних лиш вершників,
Як в лузі очерет.
А в тебе на п’ятьох один багнет.
Як ти збираєшся усіх татар побить?
Козак: «То не біда
Ваш стан ущент розбить»
У мене клопіт більший є -
А потім що робить?
Де після того всіх вас хоронить?»…
…Давай іще
Все ж веселіше так.
«Ну, добре», - відповів Василь козак.
…Якось женився Гнат на кралі із села
А дівка язикатою була.
Варнякала впопад та не впопад
Що діяти?
Кмітливий наш Ігнат
Задумав вибити це в неї з голови
Щоб та не каламутила води.
Й поїхав з нею степом на коні
Коли ж спіткнеться кінь
Один раз, два та три
Він буде після того рахувать
На «три» зрубає коня
Буде знать…
Поїхали
А краля – те… да се…
Як помело отой язик верзе
Кінь оступивсь…
Козак наш мовив: «Раз»…
Дівка завмерла
Мов вогонь загас.
А потім знов полинули слова
Кінь оступивсь…
Козак знов мовив, - «Два»…
Замовкла дівка довше на цей раз
Язик вилазив менше на показ.
Коли ж їх кінь утрете майже впав
Козак промовив: «Три»…
Й коня зрубав…
До нього дівка:
Що з тобою?
Сказ?
Ти що здурів?
Козак наш мовив: «Раз»…
«Так жалко ж коня!
Нащо це робить?»
«Це байка, хлопці.
Краль всіх треба вчить!»…
…Ну, ти байкар!
Давай іще одну.
«Сподобалось?
Я зараз дожену.
Бо, наче діжка зламана одна
Ось подивіться -
Не хватає дна.
Та й місяця не видно, щоб латать
Потрібно дно у діжці замінять.
От маємо.
А скільки ще тягти
До річки?
Перестрілів може з три…
Не впораємось.
Зробим колесо.
А ти розказуй
От нам повезло…
…Ідуть два козака із сінокосу
У кожного на плечах граблі й коси
Осінній ранок, стелеться туман
Як раптом – сон, чи, може, той дурман
Промчався ззаду кінь без голови…
Оце дива…
Ніхто із них не пив.
Хлопці здивовані.
Трапляється ж таке.
Йдуть далі
Вгорі сонечко встає.
І знов промчався кінь без голови…
Степан!
Ти в іншій бік косу переверни»…
Регочуть хлопці…
Скоротили шлях.
А дуже важко було плити попервах.
Річки, озера, плавні та болта
Невдячна інколи буває в нас робота…
Коли дібрались
Мокрі та голодні
Багаття розпалили
Та дозорних
Відправили на пошук табунів
А самі полягали у стерні.
Коли ж дозорні ті побачили коней
Всі здивувались, наче Галілей,
Що комара підвів під мікроскоп,
Побачивши, який з нього циклоп.
Та й не дарма
На конях були збруї
І хлопці наші з криком «Алілуя!»
Подякувавши Богу за дарунок
Бо це для війська просто порятунок.
Табун повели за Дніпра пороги
Верхом уже долаючи дороги.
Дізнались наші хлопці трохи згодом
Що в стані ляхів, хтось із батраків
Відрізав біля стійла всі поводдя
Й повипускав коней у край степів.
На конях трохи відпочили
Набравшись після втоми сили.
І всяк розказував кумеднії пригоди
З нагоди й так, без всякої нагоди…

XXV
…Приємно, коли сонце світить,
Стоїть духмяне тепле літо,
Кружляють ластівки в гаю
І тиша в лузі, як в раю.
Копита приминають трави
Їх хвилі кличуть далі в мандри
Гойда їх легко свіжий вітер.
Легкі метелики в повітрі
Як піна в морі тім літають
Та коней наших оминають.
Голота поміж друзів скаче
Сьогодні мали хлопці вдачу.
Але не всяк таке буває.
Козак ізнов розповідає…
…«Ми мали місію колись
Від нашого Гетьмана
Я віз одному ляху лист
З дарунком й талісманом.
Посольство було із мене
Й семи відважних хлопців
Я сподівавсь, що все мине
Й забув про охоронців.
Ми йшли п’ять днів і п’ять ночей
Лісами непомітно
Не брали навіть і коней
Було спекотне літо.
На третій день поміж лісів
Потрапили у пастку
Був виритий глибокий рів
Й загибла друзів частка.
На дні її з півсотні списів
Стирчали частоколом
Не вгледіли.
Був темний ліс
Й товсті дуби довкола.
Попадали, хто перший йшов
У той каптан проклятий
Там брат мій смерть свою знайшов
Він був молодшим,
П’ятим.
Похоронили ми братів
Засипали ту яму
Й пішли минаючи ліси
Полями та степами.
А далі – гірше
Гори, й степ
І все як на долоні
І ми, щоб не було халеп
Відправили дозорних.
Майже не спали,
Їли хліб
Із медом та водою.
Річки минали.
Й решту діб
Йшли з смутком та журбою.
Але на цьому без пригод
Нажаль, не обійшлося
Да, так, що в декого із нас
Посивіло волосся.
В останню ніч ми все ж таки
Схотіли відпочити
Й якраз натрапили на скит
Який стояв розбитий.
Там чи то знахар довго жив
Чи лісова ворожка
Бо, видно поруч насадив
Плакун-траву й волошки.
У хаті скрізь повно було
Крушини й живокосту.
Господар, так усім здалось,
Був сам малого зросту.
Бо стіл, й стільці були для нас
Не вищі за коліно
Й мотузки знахарських прикрас
Висіли вряд на стінах
Низенько так.
А поруч мак
Лежав попід віконням.
А у кутках
В свічках й квітках
Ховалися ікони…
…Поснули досить швидко
Де сів там й вгомонивсь
Зірок було не видко
Та й місяць десь подівсь.
Як раптом вітер в двері
Урвався із пітьми.
І загойдалась стеля
Й мороз прийшов з зими.
І вмить спокійна нічка
Перетворилась в жах
Вгорі ж літала свічка
І бігав в серці страх.
Я вибіг на подвір`я
А там палає сніг
Я знов у скит – тут хвиля
Мене збиває з ніг.
Кричать від страху й стогнуть
Вояки.
Я ж хрещусь.
Вхопивши хрест й ікону
Сам пошепки молюсь.
Але страшніше – голос
Вола немов з гори
Здіймався, навіть, волос
Сюди, сюди, сюди…
До поки свічку тую
Я браття, не піймав.
Літав.
Й себе відчув я
Коли додолу впав.
…Що це було – не встигли
Ні взнать, ні зрозуміть
Але за ніч зуміли
Всі разом посивіть.
Від того місця дружньо
Втікали
Й зареклись
Щоб всі цей скит минали
І знищили колись.
Так, років, мабуть, з десять
Нам скоротив знахар
Судилося ж потрапить
Воякам до тих чар.
Коли ж дістались місця
І віддали листа
Я в церкві помолився
Й поцілував хреста…

XXVI
…Кукує зозуля у хащі
Рахуючи відлік життя
Надіям та сповідям нашим
Яким вже нема вороття.
Пригадує серце все краще
І з вірою дивиться в даль.
Лихе забуває вчорашнє
І гонить журбу та печаль….
…Забув Голота ще нам розказати
Що після того біля брата хати
Коли вернувсь – зустрів попа Миколу
Така ось вийшла поміж них розмова.
«Слава Ісусу!», -
Мовив наш козак.
Перехрестився, поклонився в знак
«Навіки Богу слава», -
Мовив піп.
«Щось ти, козаче, наче трохи зблід».
Розказуй, що бентежить, що болить.
…«Душа страждає»…
…«Всіх Господь навчить.
Бо слово Боже, як вогонь в пітьмі.
А ти коли сповідувавсь мені
Останній раз?
Мабуть на Покрова.
Ти пам’ятаєш я казав тобі слова
Всяк знайде правду у святім письмі.
Де той псалтир, що я давав тобі?
Скільки разів його ти відкривав?
І слово Боже скільки раз читав?
«Читав не раз
І в радість і в журбі.
Й перевіряв на друзях й на собі.
«І що пізнав?»
«Так правила оті
Писали для народу геть святі
Про мир та злагоду,
Про віру та любов,
Про Божу милість,
Й про молитви знов.
А де ж вони та віра і той мир?
Протерті жупани уже до дир.
Розповідайте про любов
Поки комар п`є вашу кров
Ми все воюємо…
А правди геть нема…
Бо в серці інших править сатана.
Де та любов у клятих москалів
Чи є в них Бог?
Чи треба цій землі
Така ненависть, лють та боротьба»
…«Жорстокі в тебе, парубче, слова!»
«І що із тим робити мусить Бог?», -
Голота свій завершив монолог.
…«Так,
Бачу синку
В тебе є душа.
Але вона мов вітер поспіша
Стріла із луку в ціль не доліта
До поки не тренована рука.
А твердість її буде лиш тоді
Коли побачиш Бога у собі.
Коли сягнуть думки твої за край
І серце взнає де той ад чи рай.
Підемо синку
Покажу тобі
Що є міць духу
В серці й в голові.
Он бачиш, друже, той товстенний дуб
Стріляй у нього
Де білявий зруб.
Стріла попала зразу точно в ціль.
Ти молодець!
Та це не диво всім.
А спробуй-но, тепер на камінь стать
Та ще раз пострілом оту ж стрілу дістать.
Голота став на камінь
Й пошатнувсь.
Ну, звісно, це не кінь
Та я привчусь.
Він натягнув щосили міцний лук
Й стріла попала поруч в твердий сук.
От бачиш
А тепер іди сюди
Ставай на край обриву
І зведи
Свій лук хоча б на гілку де стріла.
Голота вистрелив…
Стріла повз дуб пройшла…
От бачиш, синку
Де подівся дух?
Коли стріляв ти у білявий зруб
Ти справно вцілив
Бо то діло знав
А з каменя – дива!
Ледь-ледь не впав.
Я не кажу вже про останню мить
Ти сам не знав чи постріл долетить…
…Так і в житті і в вірі
Бог за нас
Старається
Й піклується всяк час.
А ми не міцні духом в вірі тій.
Бо геть не знаємо писанія святі.
Де сказано що Бог –
Це три початки
Отець небесний,
Син,
І дух святий
І ми, як його діти та нащадки
Теж маєм частку Божу у собі.
Любов, надія й віра – наша сила
Бо тільки разом можна подолать
Біль та неправду
Й зажити щасливо
Як Бог усім давно заповідав.
Бо в кожного із нас своя дорога
У бусурмана, ляха й москаля
Як діти всі ми разом йдем до Бога
І в нас єдина матінка земля…
Пригадуєш, як Мойсей в пустелі
Водив свій нарід сорок зим і літ
До поки не знайшов для них оселі.
Ось так і нам шукати Бога слід.
Пройти повинні, може, сотні років
Перш ніж у кожного у серці та в душі
Не з`явится любов, довіра й спокій.
Творцю сім днів для того знадобилось
Щоб сотворити нас і Божий світ
І всім нам грішним дав нагоду вчитись
Й виконувати Божий заповіт.
Ці правила прості і зрозумілі
Їх кожен знає
Та не всяк вжива.
В цих заповідях Божа й наша сила
І для душі потрібнії слова.
Це й є наш шлях
Краплинка до краплинки
За кроком крок
Ти мусиш йти і йти.
Щоб у собі і в ближнього частинки
Творіння Божого й любові віднайти.
І скільки йти по тому шляху нам
Не знаємо, мій синку
Час покаже.
Бог допоможе
Але мусиш сам
Дійти до всього.
Біблія ж підкаже.
…Йшов шостий день всесвітнього буття
І над Землею Янголи літали
І прокидалось з темряви життя
І Боже слово вперше з забуття
Безгрішний світ навколо породжало.
В небеснім морі плавали зірки
Похитуючись у повільних хвилях,
Й навколо простираючи віки.
А поруч нерозказані казки
Літали із легендами на крилах.
А на Землі у квітнучих садах
Адам та Єва радуючись світу
Блукали вдвох не відаючи страх.
Ще не погрузло людство у гріхах
І Авель міг би як і Каїн жити.
Ще не чутно ні плачу ні проклять,
Ні лязкоту наточеної зброї.
Адам іще не знав про власну стать
Іще нама про що розповідать.
І не пролито ні краплини крові.
Все буде завтра: зрада і любов
Спустошені, зруйновані оселі.
Бог не заклав всіх для життя основ.
Бо бачить світ, що людству треба знов
Ходити сорок років по пустелі.
Попереду молитви й каяття
І перший після Воскресіння ранок.
Йшов шостий день всесвітнього буття...
Так починалось на Землі життя…
Й ніхто не знав кінець це чи початок…
…Голота посміхнувся, помолився
Подякував попу, перехрестився
Й пішов в свій курень до братів та друзів
Що стали табором в осіннім теплим лузі.

XXVII
Похід був цього разу майже вдалим Хоча вояків полягло чимало
Пішли до Бога майже тридцять душ
Та й потрапляли часто до калюж
Коли верталися назад
До свого додому:
То засідки,
То хащі з бурелому.
Пригоди різні мали від людей
Але і привели табун коней.
Всі бачили
Чудові збруї й лати
Якби до них іще малі гармати…
Всі засміялись…
Так ми ж тіїм ляхам
Вернемо їх
Але вже іншим шляхом.
Цих же коней їм знову продамо
За золото…
Ну, все…
Тоді йдемо…
Готові вже куліш та повна чарка
Сьогодні щось доволі в полі жарко
Давайте спершу вип`ємо по квасу
Підіть скажіть про те нашому Тарасу
Відзначим третій вдалий ваш похід
Та й готуватись знову в новий слід.
Так, браття…
Та тепер – в Карпати.
Там у нагоді будуть нові лати.
Бо військо ляхів, звісно, не просте.
Ходім до столу.
Час поволі йде…
…Давненько хлопці так не їли
Останній раз – то на весіллі
Коли женився наш Остап
Все добре, коли мир та лад.
Під вербами були столи дубові
Та скатертини й хустки кольорові
У посуді
Із срібла та із скла
Повно вина.
Такі були діла.
Співали, їли, грали, танцювали,
Медові вина й пиво випивали
Розповідали у своїй спільноті
Різні казки, басеньки й анекдоти.

XXVIII
Казала якось чапля жабі
Давай злітаємо у мандри
Подивишся яка земля
Та це болото іздаля.
Давай, якщо у тім потреба
І жаба стрибнула у небо.
Побачила себе в болоті
І впала з мухою у роті
О-ва!
Так в небі жаби є!
Чого ж мені так не везе?
І знову приг на небо, приг
До поки з рота звис язик.
Ні, краще рідна ця калюжа
А до мандрівок я байдужа…
Частенько, щоб не мать турботи
Нахвалюють своє болото…
…За столом довго посиділи
Поки не випили, не з`їли
Все, чим Гетьман всіх пригощав
А на останок так сказав:
«Нам треба збудувати церкву
На Хортиці
Щоб мала добрий вид
Всередені – мозаїка з люстерок
Із дзвонами
Щоб чув весь білий світ.
З вівторка почнемо.
Колоди з дуба
Готові вже
Писать іконостас
Озвався всіма нами
Здавна любий
Наш щойно одружившийся Тарас.
Нехай як тільки розмалює нашу церкву –
Поїде до матусі та рідні
Ну що,
Погодились?
Громада шапки вгору
Підняла як годиться…
…Всі в гурті
В вівторок освятили місце храму
І стали до роботи
Загуло.
Два місяці робили, будували
Із ранньої до пізньої зорі.
Із зовні прикрашали, малювали
Всередені красиво прибрали…
Храм вийшов славним
Тільки нові дзвони
Ще не зробили.
Лили із гармат.
Розвісили всі образа й ікони
А хрест вгорі зробили з польських лат,
Що їм дісталися із кіньми задарма
І службу справили
На свято Покрова…
…От вам і військо
Все тут по ладу
Всі діють спільно
В радість і в біду.
…Почнемо ж, браття, з миром службу Божу
Помолимось отцю на небесах
Хай він козацтву й правді допоможе
Щоб не погрузло людство у гріхах.
Да буде всюди, Боже, твоя воля:
На небі і на грішній цій землі
Прости гріхи нам наші і провини
Щоб наші душі й серце вберегти.
Пом`янемо ми тихим словом мертвих
І голосно вшануємо живих
Посадимо навколо храму верби
І назвемо дітей в ім`я святих.
Прославим рідну землю та країну.
Й заради всіх майбутніх поколінь
Помолимось за неньку Україну
Навіки Богу слава!
І Амінь!...
…На ранок випав перший сніг
І стріхи
Геть стали білі
І земля вдягла
На радість дітям хати та подвір`я
Пухкі, легкі, сріблясті покрова.
Врожай вже зібрано
Господарі гостинні
Приймають в гості всіх, хто завітав.
І ярмарки веселі, статні, зимні
Чекають всіх, хто щось продать жадав.

XXIX
Ну, ярмарок
Його чекали всі.
Такого дива не було давненько
На ранок
З півдня, сходу, звідусіль
Зповзлись вози
На площу біля церкви.
Загомоніло, затоптало, загуло
Поляки, німці,
Руси, українці
Немов велике мирнеє село
Й нема війни,
Й нема кругом чужинців.
Сало та пиво, хліб, бурштин, вино
Корови й вівці, коні, лати, збруї
Із конопель й бавовни полотно
Качки, індики, зайці, лиси, кури.
Ковбаси, м'ясо,
Пироги, гриби
Рядно, колеса,
Шкіра, яйця, риба
І всі зовуть:
«Сюди, сюди, сюди!»
Скуштуйте,
Пригощайтесь,
З богом, з миром.
Тут скрипка,
Там цимбали й гуслярі
Співають пісні й так весело грають
А там – поважні сиві кобзарі
Байки й казки усім розповідають.
Підійдемо, послухаємо їх
Можливо й нам десь буде користь з них…
«Засперечались пес, свиня і кіт
Кого господарю любити більше слід
Пес лаяв: «Я порядки добре знаю
Про все всіх сповіщать не забуваю».
Мяукав кіт: «Я теж не підведу
Мишей й щурів чудово я ловлю».
Одна свиня все тільки їсть, да їсть
У животі нема порожніх місць.
Нащо її задарма годувати
Для користі хай робить щось у хаті.
Ну а свиня все хрюка, їсть та хрюка
Котів й собак не бачить і не слуха.
Прийде зима – побачите самі
Яка для всіх вас користь від свині».
Так, слушна байка.
Є іще одна.
Налийте, хлопці кобзарю вина.
Тече по вусах діда медовуха
Чудово, браття
Дайте й нам послухать…
Кобзар на кобзі пісню знову грає
Й історії свої розповідає.
«Зустрілися вовк, лис, орел й ведмідь.
І кажуть:
«Треба з зайцем щось робить
Всіх дражнить, обзиває, б`є та вчить.
Вже всіх образив.
Як його провчить?
Достатньо довго зріли й міркували
Вже те і друге всім пропонували.
Що б не казали, -
Все здавалось мало.
Бо їм одне питання заважало:
Прийдеться, браття, бігти на поклон
Як добре тому, в кого в друзях слон…
А хто із вас слонів тих бачив, хлопці?
Дивуються вояки та молодці.
Мабуть, оте створіння більше хати
Да, радощів із ним годі й чекати.
Тим часом поруч гомін не вщухає
Хтось стогне, хтось посилено зітхає.
Торгуються, регочуть та свистять
Кричать, божаться, верещать, сміються
Та вже хай буде в світі краще так
Ніж всі сваряться, лаються і б’ються.
«А скільки це?»
Вам з рибою чи з м’ясом?
«Та все одно»
А з пивом вам чи з квасом?
Давайте з пивом
«Дві татарські гривні»
А скільки діжка з сиром та ті свині?
Маленькі – сорок
Більші п’ятдесят.
А свині – кожна майже сімдесят.
«А не багато?»
Дві берете – сто!
«Дві діжки чи свині?»
От повезло…
От бог послав до мене покупця…
Платіть та йдіть
А то нема кінця
Такому краму і такій розмові
Ідіть із миром
Будьте ви здорові…
«Та це я так навмисне шуткував
А діжки дві із сиром я б узяв.
Та ще давайте п’ять малих свиней
А справний в вас пістоль залізний цей?»
Це вже розмова!
Триста…
По руках…
Я бачу довгий знову буде в пана шлях.
Голота, а це був, звичайно, він
Промовив:
Дякую!
Й зробив земний уклін
Йдемо за тиждень.
Дякую, громадо!
На ранок буде в нас козацька рада.

XXX
Поснуло військо.
Жовтії гаї
До ранку разом з небом почорніли
Лиш тільки вогнища та зорі у імлі
Як сяйво довго уночі горіли.
Багаття піднімало в небо жар
Й назустріч йому, нібито із моря
Все падали і падали, мов чар,
Як крапельки дощу блакитні зорі.
Чутно було:
Хтось пісню заспівав.
Як час від часу заіржали коні.
А срібний місяць з неба поглядав
І падав сніг.
І танув у долонях.
Як перші півні зранку заспівали
Була вже білою вся матінка земля.
Поволі військо наше прокидалось.
Військовій раді радитись пора.
Сурми заграли
Радитися час.
Старшини вийшли
Й військо вже на площі
«Сьогодні, браття, день посольства в нас», -
Промовив Гетьман:
«Час радіти, хлопці!
Поляки з миром завітали
Й дуже просять,
Щоб виступили ми проти татар.
Старшина їде з ними в Вроцлав в гості
Я сподіваюсь більш не буде свар.
Хто за такеє діло?»
«Що нам з того?», -
Хтось крикнув з натовпу.
«Хай платять ляхи крам»
І поміж війська все загуркотіло.
Знов Гетьман мовив:
«Користь буде й нам.
Вони дають нам гроші збудувати
Аж десять Чайок.
В море підемо.
Щоб дівок наших з рабства визволяти
І шапки вгору братство підняло…
А натовп не вщухав і міцним словом
Підтримував козацькії розмови:
«Блоха гуляла довго по собаці
Поки не опинилась в її сраці».
…«Іще одна є справа», -
Мовив Гетьман
Напишемо султану ми листа
Бо він нам пропонує, браття, здатись
Без бою й пострілу.
От, клятий сатана…
І пише, що він цар
Усього в світі.
З яєчнею він переплутав Божий дар.
Летів метелик на яскраве світло
Поки не трапив у багаття жар.
Не будемо, козацтво, підкорятись
Нема допоки війська на землі
Що може так геройські захищатись
Та мати волю й унії свої.
Пиши Голота, -
«Клятий бусурмане!
Великий цар пройдисвітів й іуд
Хай тобі трясця серед степу стане
Чекай на справедливий Божий суд.
Ми не здамося злим твоїм поганцям
І будемо край й волю захищать
Чекай стрілу козацьку в своїй сраці
Як тільки спробуєш із нами воювать».
Так, сунуть й сунуть в землю нашу хани
Але настане Божий суд для них
Всіх лиходіїв та гостей незваних
Ми проженемо…
В війську чутно сміх…
Запросимо лише того до столу
Хто йде із миром,
В кого Бог в душі.
Поп`ємо пива з рибою та сиром
На кобзі заспіваємо вірші.
…Пройдисвітам же хамам та іудам
У нас не вірять і женуть повсюди.
Такого в нас добряче вже було
І це є головне для людства зло.
Нові царі в світлинах та сюжетах
Хай не лякають лязкотом багнетів.
У нас достатньо правди й віри в Бога
Його ми маємо в душі. А їм дорога
Лягає хай у вічне й страшне пекло
О, Боже!, Щоб для них всіх сонце смеркло…

XXXI
…Поснули всі.
На ранок після Ради
Голота встав, умивсь, сідлав коня
І перед тим, як з домом попрощатись
Промовив про вчорашнє:
«То брехня!
Все буде добре, хлопці дорогії.
Бо бачив я про завтрашнеє сон.
Всі люди на землі були щасливі
І я не чув ні плач, ні жаль, ні стон.
Оце був сон!
Скажу такого дива
Я не стрічав і в книжках не читав
Країна наша так жила щасливо,
Що я радів та плакав, й сумував.
Я плакав, що нам, браття, не судилось
Побачити оту її красу
А все що у тім сні мені наснилось
Я вам до краплі, друзі, донесу.
Ви знаєте, як дуже в нас багато
Великих та маленьких хуторів
Чи хтось питає як в них жити стало
І що потрібно мешканцям тих сіл.
Так от, Конституційна Асамблея
З усіх, що є в Україні громад
І є національна та ідея
Об`єднання великих й малих хат.
В громаді кожен має рівний голос
І, навіть, діти при бажанні помогти
Дають поради батькам та дорослим
Щоб лад в країні справжній навести.
Усі в громаді люди голосують
За допомогою якихось там дзеркал
Де видно все, як навіть вітри дують,
Та як птахи літають вище скал.
Громада обирає раду й суддів,
Чиновництво.
Та може їх прогнать
У будь-який момент
Коли не будуть
Вони потреб людей задовольнять.
А судді мирові по вірі й правді
Всіх дійсно мирять.
І у тих громад
Немає чвар.
Тут дійсно всі вам раді
Й немає привілеїв від посад…
…Найнижча ланка то прості Комуни,
Це кілька хуторів або село.
Все як у нас, але ідея злуки
Усіх людей, якої не було.
Комуни входять потім до Земляцтва
А ті, в звичай, у Крайовий Собор,
Які всі разом обирають Раду
З мудріших та довірених персон.
Але оті, що у низах, - комуни
Наділені чималим змістом прав
І не тому, що у них усі розумні,
А тому, що статут кожен писав.
Народ виходить на народне Віче
І в них вже це не раз чи два було.
Майдан завжди на сход громаду кличе
Доречі, все із нього почалось.
Податки платяться лише з сміття та краму,
По Божих заповідях весь народ живе
По всій країні золотіють храми.
І кожен якщо хоче, то знайде
Себе та щастя в волі працювати,
По вірі й правді думати й творить,
Й своїм життям всіх інших надихати,
Й можливість тільки правду говорить.
А економіка проста та зрозуміла,
Бо користь з праці кожен відчува.
Навіть убога й немічна людина
Залучена на добрії діла.
Приватна користь та суспільна користь
Спрямована, щоб краще було жить
Усім, хто поруч із тобою.
Тут є совість,
І кожен відчуває, що творить.
Творить історію, творить свою країну,
Як казку для майбутніх поколінь.
Бо кожен любить неньку - Україну
З любов`ю в серці й з Богом хоче жить.
Історія шановна і правдива
І ми там з вами, браття козаки
І наша Січ, і мова шаноблива
Й наш край, як рай,
Де втілено казки…..
…Не питайте у мене
Хто мати і батько мої.
Не питайте у мене
Де дім мій
Та звідки я родом.
Почитайте, послухайте
Вірші мої і пісні.
Я завжди був і є
Козаком українського роду.
Моя мати – земля
Де в пшениці барвінки цвітуть.
Де у лузі вбралась білим цвітом
Червона калина.
Де в блакитному небі
Поволі лелеки пливуть
Де є я, там повсюди
Зі мною моя Україна.
Батько мій – то величний
Й могутній, розлогий Дніпро
Що тече крізь віки
Через наші надії та долі.
І єднає джерела,
Протоки, річки та струмки.
У бажанні відчути смак волі
Безкрайнього моря.
І я в небі й у хвилях
Тих мандрів лечу і пливу.
І пишу знов і знов
Вірші й пісні без краю та втоми.
А пісні Кобзаря
Тішать душу і серце мені.
І зовуть в Україну в дитинство
До рідного дому…

ГВАРДІЙСЬКИЙ МАРШ
(слова та музика Павло Браницький)
Країна наша бачила чимало
Сумних, важких, знедолених часів
Та кожен раз із пекла повставала
І гартувала в бій своїх синів.

Гуляла наша слава у Карпатах
І плавала на Чайці по морях
Щоб відродилась вольная держава
У сильних та проворних козаках.

Ми духом, тілом, й волею незламні
Захистимо свій дім та матерів
Покажемо, що родом ми з Майдану
Нащадки Запорізьких козаків.

У боротьбі ми будем не самотні
За нами Січ і Січові стрільці,
Геройськая Небесна наша сотня
З блакитно-жовтим стягом у руці.

Клянемось нашій неньці - Україні
Готові дати відсіч й зберегти!
Ми – гвардія та сила Батьківщини!
ЇЇ оплот і вірнії сини!

25.03.2014