ПРО ОТАМАНА ЗАПОРІЗСЬКОГО
Й ПОВСТАННЯ КРИШТОФА КОСИНСЬКОГО
Історія козацтва з Яворницьким
в поемі яку склав Павло Браницький

ПОЕМА У ДВОХ ЧАСТИНАХ
1. ІСТОРИЧНА
2. ДІЙСТВО


Частина I
Вітаю славне,
знане українство!
Село,
маленький хутір,
край
та місто
Малечу,
підлітків,
дорослих
та дідів
Та всіх, хто про минуле знати хтів.
Історія - завжди цікава штука.
Тут можна щось дізнатись
та послухать:
Байки та пісні,
казки, анекдоти
Все це поміститься
у ваших вухах й роті.
А поговоримо ми, браття,
про минуле
Про наших пращурів, про козаків.
Ви ж чули
Про запорожців-вояків,
про славну Січ
Тоді кидайте все,
Й до нас мерщій на піч.

Представте мазанку –
біляву стару хату,
Що квітами прикрашена багато
З покритою соломою на стрісі,
Яка стоїть край поля біля лісу.
Потріскують дрова з вогнем в печі,
Духмяно пахнуть з маком калачі,
В кутку ікони, довгі жовті свічки.
Внизу вода у діжці із кринички.
Стіл дерев`яний, лави.
На підлозі
Розстелені гілки із верболозу
Разом з травою…
За столом козак
Поважно курить люльку…
Десь отак.
Пригадує всі бойові походи
Й співає пісню про Дніпрові води.

Де велетні дуби стоять в воді,
Й сивий Дніпро минає схилі кручі,
Лежать в корчах намистом острови,
Й ховається в озерах Бог Славутич.
У тій воді, неначе, в дзеркалах,
З усмішкою та сяйвом грає промінь.
Тут сплять давно забутії в віках
Містичні тайни Книги Велесові.
Старий Дніпро нам дещо розповість.
З історії племен землі святої.
І я, мов, Яровита й Роду гість
Порину в мандри ери золотої.
І понесуть нас сотні поколінь
Крізь вічність у Купалове дитинство.
Й журба з любов`ю, мов, два кольори
Складуть з моїм смарагдове намисто.
Від його сяйва, наче від зірок
Богів забутих слава нас покличе,
І два світи: Родновірів й Христов
Поглянуть один одному в обличчя.
Стрибнемо через вогнище у даль,
Станцюємо у Колі Майя Дані,
Забудемо про смуток і печаль,
І пращурам вклонімось у пошані.
Корчі хай нагадують нам казки,
Де бореться добро із злом одвічно.
Два кольори мої, і два світи
Зіллються у моїй душі довічно.

Приблизно так історик Яворницький
Описував козацькую світлицю,
Розповідав про Січ та про гетьманів,
Та різні долі славних отаманів…
І пісні про минулеє складали
Обряди й звичаї всі знали й шанували.

Але скажіть, - ну хто про це читає
А як читає - завжди забуває.
І на сторінці третій позіхає
Й ті історичні книжки відкладає
Зіхає,
та іде лягати спати
Й хвалькує,
що почав оте читати.
Спитаєте у нього – дочитав?
- Нема часу!...
На потім це відклав…
Це ж не горілка, ковбаса чи сало
Тому для нього нудно й не цікаво.
Хоча і мав історик на меті
Найкраще й головне вам донести.
А ви і не помітили чогось,
Чи то, бодай,
щось дивне вам здалось.
Погоджуюсь з одним:
якщо читати,
То треба це, принаймні, уявляти.
Й не всі ж так пишуть,
як Агата Крісті,
Де слово, -
як вода із коромисла
Чи пісня ллється,
мовби з джерела.
Допоки не закінчиться вода.

То й я,
позичу в кобзаря пів слова
Щоб зерна відокремить від полови.
Та ті нудні
історії сторінки
Перетворити на віршовані картинки.

Давним-давно…
Ні! Це було!
А що було, - то загуло…
А, може, спробуємо так:
Жив на Січі один козак…
Один?
Та їх були там сотні!
Відважних,
знаних
та достойних.
Я ж розкажу
про першого Гетьмана,
Який був козаком та отаманом.
І в той важкий для українства час
За нього відбулось у перший раз:
Перше повстання,
перше побратання,
І перше Гетьмана
на «трон» «коронування», -
Точніше,
його перше обрання.
І перші вольності козацтва…
…З того дня
І з тих часів
веде свій відлік братство,
Яке перетворилось на козацтво,
Яке здобуло честь собі і славу
І будувало вольную державу.
А звався пан той –
Криштофом Косинським
І у Січі він був як Папа Римський
Бо козаки
його на гетьманство обрали
І так надалі всі робити стали.

Було це за часів, коли поляки
Хотіли запорожців підкоряти.
Та склали з козаків реєстр панства
Військового шляхетного козацтва.
Обмеживши всю кількість козаків
І тих, хто ними стати дуже хтів.
Тікали бо у Запорізьку Січ
Від тих панів.
Так в тому й, браття, річ,
Що всюди різне,
та шляхетне панство
Втрачало, так би мовити,
багатство,
Яке складалося із тих же кріпаків:
Прикріплених до їх землі рабів.
І це було у Речі Посполиті,
В Московії, та скрізь по всьому світі.
Тікали люди в землі, де є воля.
Така була в народу тяжка доля.
Ішли та бігли різними дорогами
Та осідали за Дніпра порогами.
А паничі, звичайно, не хотіли
Втрачати дармові людськії сили.
Хто ж мав в своїх кишенях
лише вошей
Мав працювати
й нести тяжку ношу
Простолюдина, може кріпака,
Раба чи просто брата-хлопака,
Що працював і вдень і в темну ніч
На пана.
Чи тікав собі у Січ…
Там були воля, славна нова доля,
Можливість мати шаблю,
лук й пістоля,
Та захищати й боронити честь свою
Перед судом чи з ворогом в бою…

…Забув іще вам нагадати, -
Ви можете всіх слів не знати.
Що то «хлопак», що то «кріпак».
Ідіть і рийтесь в словниках.
Можливо і до вас дійде,
Що ми і досі тими є…
Іще раз байкаря звиняйте
Та трохи розуму ’ся майте.

Але щоб про Косинського казати
Я, друзі, мушу дещо нагадати
Й розповісти звідкіль взялася Січ
Та козаки…
Не в Гоголівську ж ніч!
Чому козацтво вільне
трохи згодом
Зненацька стало
панством реєстровим.
Про значення поляків для країни
Про творення матусі - України.
Й чому тікали хлопи від панів
До наших запорізьких козаків.

Минало вже шістнадцяте століття
Та не скінчалось його лихоліття.
Так сталось,
що чотири різних царства
Награбувавши чималі багатства
Цькували одне одного потроху.
…Закінчуючи варварську епоху…
Татарське ханство
до Європи перлось
Їм мало було, клятим,
що вже вдерлись
Та зруйнували Київську державу
Спаплюживши всю честь її
та славу.
Русь Київська не встояла
й розпалась.
На її місці помирать зосталось
Князівство московитів – ледарів,
Яке перетворило люд свій на рабів.
Й платило бусурманам данину
Ведучи з турками й поляками війну.
Османське царство теж,
як не старалось
Продертись у Європу намагалось.
Захапавши низ Середземномор`я
Азовське, Чорне,
та Каспійське море.
Поляки ж бусурманів не пускали
В свої краї.
Та боронити стали
Свою державу унизу порогів
Дніпрових вод.
Та стерегти дороги.
Для цього вони мали козаків
Кордонних охоронців, - вояків.
Такі війська
були у всіх державах
Й від воєвод своїх
завжди завдання мали,
За те і мали вольності й права
Від польського магната короля.
Два королівства після об’єднались
І далі разом стали називатись
Річ Посполита.
Як одна країна.
Поглинувши всі землі України.
Їх козаки
кордони захищали
Коли чужинці часто нападали
А в мирний час –
там дичину ловили
І десятину королю платили.
Проте, нерідко і таке бувало:
Проїжджі каравани грабували.
Князі місцеві дозволяли їм
Робити «шкоду»
незванцям чужим.
Чому?
Бо козакам не всі платили
Або ж не вчасно.
Й часто їх дурили.
Наймали старости вояків
й воєводи
Козак був найманцем
Й мав пригоршню свободи.
Коли ж йшов здобич в полі полювати
То мав десяту частку віддавати,
А решту залишав та продавав
Й від того грошенят чимало мав.
«Навіщо?» - Ви спитаєте.
Бо зброю
Він купував, щоб бути у загоні.
А обладунків воїн мав чимало
І грошенят на це не вистачало,
Шоб придбавати шаблі та пістолі
І йшов козак у степ шукати долі.
А щоб ви вартість зброї уявляли,
Скажу, що тільки кулі та кресала
Десь коштували пів татарські гривні
Або мінялись на коней чи свині.
Доречі, шабля – п’ятдесят свиней
Гармата – як чотириста коней…

Так от…
Так сталось восени одного разу.
Коли посол турецький
з караваном разом
Був вщент розбитий
й пограбований загоном
Із козаків, що стерегли кордони.
А між поляками і турками був мир
Й підписана угода.
…Мовби звір
Що був поранений,
та в люті від пригоди
Цар Перекопський нагадав свободи
І склав сумного королю листа
Зазначивши,
що в степових місцях
Посольства його терплять
утиск й шкоду
Коли ідуть із миром у походи.
І Сігізмунду Августу прийшлося Відшкодувати збитки.
Довелося
Сплатити у грошах чималу суму.
І він від того
наказав у сумі
Надалі козаків реєструвати
Щоб було із кого
за те спитати.
А після того,
на військовій раді
У Сеймі,
аби дати всім пораду
Литовсько-польський князь
та воєвода
Що був
черкаським старостою згодом
Остафій (у миру Остап) Дашкевич
Представив всім проект,
що був доречним.
На захист Речі Посполитої
кордонів
На півдні.
Бо татарськії загони
Та турки не жили із ними в мирі
Та часто нападали на країну.
Той план військовий
полягав у тому,
Щоб козаків дві тисячі загону
На острові,
десь посеред Дніпра
Фортецю збудували б попервах.
І плавали на чайках уздовж річки
Перешкоджаючи
й не даючи можливість
Через сивий Дніпро перепливати
І бусурманам клятим нападати.
Проект сподобався,
та втіленим не був
Чи не було грошей,
чи хтось забув.
На тому Сеймі був і Вишневецький
Який великі земляні фортеці
На Хортиці все ж з часом збудував
І Гетьманом козацтва згодом став.
В Німечині Гауптмани призначались
А у Січі козацькій обирались.
Але це було, друзі,
трохи згодом
Все по порядку далі у пригодах.

…Так що ідея об`єднання козаків
В єдине військо дружніх вояків
Належить
Вишневецькому й Дашкевичу
Двом воєводам
шляхтичам (князевичам)
Полякам царства Речі Посполитій.
Що вміли бусурманів добре бити.

Що ж до Косинського,
То справа тут у тому,
Що цей поляк,
в свій час
у себе вдома
У Польщі
був призначений Замойським
Коза̀ком реєстровим запорозьким.
Та не простим,
а тим що мав наділи
Земель,
що в Сеймі
шляхтичі ділили.
Отримав він за службу землі ті
Від короля…
…Та панство ж не святі.
…Білоцерківський староста -
Острозький
Привласнив силоміць
Рокитну волость
Разом із іншими,
які вже отамани
Отримали за відсіч бусурманів.
Косинський намагався їх продати
Та не судилось.
Писарі прокляті
Були підкуплені тим
Янушем Острозьким
Й переписали йому все…
…Косинський в злості
Звичайно був розгніваний, що право
Набуті привілеї оминало.
Та й бланки королівських документів
Були в Острозького.
Дізнавшись достеменно
Що коїть староста,
й про утиски громади
Ті козаки за отамана стали
Спір вийшов на початку між панами
І згодом вони стали ворогами…
Косинський із Острозьким воювали
Але їх долі розповім вам далі…

Так у козацтва почалось повстання
Із паростками самоврядування.
А звідкіля воно до нас прийшло
Окрема розповідь.
Таке тоді було:

Воно не склалось на пустому місці
Бо в ті часи
навіть маленьке місто
Жило у мирі та звичайно мало
Із врядування Магдебурське право.
А козаки селились у містах
Та добре знали:
що воно
та як.
І звідти у походи виступали.
Бо турки лише влітку нападали
Так що і битви,
й звірів полювання
Пригоди, долі, болі та страждання
Були коли
жила й цвіла земля.
І зеленню вкривалися поля.
На Покрова ж
верталися додому
Із здобиччю,
з пригодами,
й від втоми.
На ярмарках здобуте продавали
І майже цілу зиму спочивали.
І до весни лиш тільки вартові
Кордони воєводств тих стерегли.

А у містах був спокій,
лад, й порядок,
Бо вони часто й густо виникали
В місцях торгівлі, ярмарок, базарів,
На перехрестях всіх доріг.
Не оминали
Їх різні люди: воїни, міщани,
Торговці, вільні люди, каторжани.
Литовці, білоруси, шведи, німці,
Татари та поляки, й українці.
Всім вистачало місця.
Всі жили
Та будували місто як могли.
В містах були суди, громади, ради.
Там бургомістри обирались на посади.
Пішло воно з часів розпаду Риму
Та потім вже
поширилось всім миром.
Колишній знаний
імператор римський
Оттон Великий заснував три міста
Із римським правом –
«Вейхбільди».
Де хрест
Стояв посеред площі.
Це був жест
На знак того, що місто має право
Наймати «магістрат» – свою управу,
Й свої суди, що називались «лави».
Та й голову – «бурмістра» обирали.
А на хресті висіла рукавичка -
Знак короля,
що тим його величність
Дарує, так би мовити, свободу
Отим містам та їхньому народу.
За волі короля й набутим правом
Міста нагадували як малу державу
Встановлювали мита та податки
Та мати власність
і ділили статки.
Доречі, в Києві
це Магдебурзьке право
Років чотириста отак проіснувало
Допоки його кляті москалі
Не знищили.
І не дали землі
Й народу вільно далі розвиватись
Та з європейським мисленням
зостатись.
Та нав`язали варварські закони
Зганьбивши волю,
церкви
та ікони.

Я вам подробиці оті розповідаю,
Щоб ви
все історично уявляли,
В яких умовах були козаки.
Що бачили,
що чули,
де жили.

А в селах в ті часи була картина
Яка нагадувала мишоловку з сиром.
Селяни жили у злиденній праці
Вставали з півнями
до сонця
рано вранці
Але й лягали рано.
Свічки б не палить
Багато знали та могли робить.
У сім`ях в них дітей було чимало
Бо завжди пари рук не вистачало,
Та й помирали часто від хвороб
Маленькі дітки.
Й прокормити щоб
Родину, -
мали плідно працювати
На себе,
на панів,
на землю-мати.

Як саме?
Розкажу якщо є час
Щоб ви приміряли,
як кажуть,
їх та нас.
Так от,
у землях тих
у ті часи
селяни
ТРИ дні на пана плідно працювали.
За розміром земельного наділу
Давали пану борошна чи хліба,
Та десятину живності в свята
В Великдень, на Різдво.
Мали віддать
Качок, індиків, добрих каплунів,
Свиней і кіз, баранів та корів.
Мали дарма возити пану дрова
Й виконувати іншу всю роботу:
Вбирати,
мити,
доглядать дітей,
Пасти худобу панства
та коней.
Коли ж не мав можливість селянин
Віддати пану десятину з жнив,
То потрапляв у рабство, - у ярмо
Та відробляв,
виносячи лайно,
Та іншу чорну,
капосну роботу
І вдень і в ніч,
в неділю і в суботу.
У рабство повне забирав дітей
Чи продавав тим туркам до галер.
Так, що, звичайно,
із життям таким
Не всі змогли змиритись,
хто й хотів.
Тому й втікали в степ ті батраки
Поповнюючи військо вояків.
Ставав він згодом
братом пере-Січним
І жив аж за порогами у Січі.

Куди поділись січові пороги?
Все вкрили вщент
Дніпровські сиві води.
Високі скали, білі водоспади,
Пішли в минуле,
яке їх сховало.
Та залишились думи та казки
Пісні і танці,
звичаї, вірші.
Співає їх
та згадує народ
Минуле,
що було не без пригод.
Коли весело чи сумно
Нам буває на душі
Моя музика по струнах
Як струмочок побіжить.
І заграє моя скрипка
І покличуть в дальню путь
Мої думи, моє серце
Щоб пізнать життєву суть.
Помандруємо ми степом
Де червоний мак цвіте,
Злетимо в блакитне небо
Де є сонце золоте.
Попливемо в синє море
На човні за край землі
Де покриті снігом гори
Де горять сердець вогні.

Приспів
Як та річка, як те небо,
Синє море та лани
Ллються пісні, мов струмочки
Із джерельної води.
В них і свято, в них і радість,
Нотки суму та журби
Ллються пісні в Україні
В тих піснях живемо ми.

Я зустріну едельвейси
Та фіалки полонин
Перші проліски й тюльпани
Серед степу та рівнин,
Неосяжні Кримські зорі
І Чумацький їхній шлях
Понад річкою тополі
І стежини у полях.

І, можливо, у тих мандрах
Мов у дивних райських снах
Я знайду свою стежину
Серед квітів у садах.
І побачу Україну
Без журби не тільки в сні
Де ми вільні та щасливі
Всім співаємо пісні.




















Ви уявіть навколишню картину
Яка складалася на степових рівнинах:
Косулі, дикі кози, кабани

В озерах й річках осетри в три метри
Соми та щуки

бобри,



тисячами бігали
Зайців та лис ніхто












+++++++++++++++++++++++++++++

Частина II

Було весілля.
Криштоф веселився
Сьогодні він уперше оженився.
Та ще радів.
Король йому за службу
Та в знак давнішньої
між їх батьками дружби
По дарчій грамоті
віддав на річці Росі
Маєток,
що Рокитнинським звалося.
Був дев’яностий рік
шістнадцятого віку.
Та й Криштоф сам немолодого віку
Дрібний та знаний всіма -
воїн шляхтич,
Що родом був з поляків,
із Підляшшя
Служив на короля багато років
Знав справу,
та давно був одиноким.
Походи бо,
та часті славні битви
Й нема часу проводити в молитвах.
А тут такеє діло.
Оженився.
Та й вже роки.
Неначе запізнився.
Хай погуляють хлопці отамана.
Побили в цьому році бусурмана.
Втомилися від бойових походів.
Втім подарунки стали у нагоді.
Розщедрився король.
Земель багато
Роздав служивим.
Добре коли хата
Й земля своя.
Вже й можна відпочити.
Й потурбуватись,
щоб з`явились діти.
Та не вдоволений король.
Тремтить від люті.
Й не бачить,
що народ живе у скруті.
Чимало душ з селянства у ярмі
Та й не доб’єшся правди у суді.
Бо шляхтичі ж закону не підсудні
Хоча для Бога
всі ми рівні люди.
Та й щодо нас.
Як кримський хан полізе,
То куйте, хлопці, шаблі із заліза
А в інший час – ми,
наче, вороги.
Бо вже не платить козакам борги.
«Ходімо, Криштофе»,
- гукає наречена.
«Куштуйте гості.
Їжа вся свячена.
Танцюйте, веселіться,
Северине!
Всім наливай.
Хай шабля відпочине…»
«Куди пішов?»
- Та має Гнат вертатись.
Піду зустріну.
Брат має зостатись.

Музики весело
та відчайдушно грали
І молоді у колі танцювали.
Раділа наречена – буде дім
Народяться, можливо, донька й син.
Та й її батько –
отаман Ружницький
Везе їй придане
з козацької столиці.
Маруха - донька в нього наймолодша
Саме тому у батька найдорожча.
Довго чекала на батьківське слово
Та слухала дівочії розмови.
І ворожила часто на Купала
Допоки щастя в серці не пристало.
Ішли свята весільнії –
Покрова.
Погода восени була чудова.
Поволі опадало стигле листя.
Немов вкривало землю у намисто
З червоних, жовтих, синіх кольорів
Чекаючи морозу та снігів,
Які у гості знову завітають
Й розстелять ковдри ген до небокраю.
Ярило зігрівало на прощання.
Пташине одиноке щебетання
Нагадувало літні теплі дні
Та радість, що гуляла навесні.
Немов у вояка козацька доля
Коли його гукає вольне поле
І він
як вітер
в раї тім блукає
І разом доленьку
і воленьку шукає.
Та чи знайде?
Мов той холодний вітер
Що скоро закружляє у повітрі
Й підійме листя із дощем у полі
Та розгойдає їх людськії долі.
Покличуть час й народ своїх обранців
Кружляти в вихрах історичних танців.

Сидів Косинський на весіллі
з сумом
То танцював,
то поринав у думи.
Чекали Гната,
що мав в Сеймі взнати
Чого «охоче комонним» чекати.
Чотири роки вже
як Криштоф ніс цю службу
Бувало все.
Пізнав він зраду й дружбу.
Бив москалів та клятих бусурманів,
Ходив на чайці до ворожих станів.
Знав всі пороги, лісові дороги.
Був справним лицарем
військової облоги
Й за те, що знав у битвах що та як
Отримав назву «річковий козак».
Погодився на службу королю
Щоб відшукати доленьку свою.
А все життя служив
панам Острозьким
Допоки гетьман короля
сам Ян Замойський
Замовив слово.
І його величність
Та уряд Посполитої
за вірність
Призначив Криштофа
полковником у війську
Так став він отаманом запорізьким.
А запорожцем став
коли лихая доля
Його покликала за край у дике поле.
Так сталося,
що ним маєток роду
Був втрачений у обмін на свободу.

Сам Крищтоф
родом був
з Дорогочину
В родині, що була наполовину
І католицькою, як мати Лящ Варвара
І православною, -
від батька Леонарда.

Всі Криштофа любили й поважали
Та Гетьманом на волі називали.
Так він і був таким:
і знаним і сміливим
Чималої статури, вдачі й сили.
Із молодим обличчям з бородою,
З верткою, легкою та спритною ходою.
Як вскоче на коня,
- то де там вітер
А шабля так кружляє у повітрі,
Неначе в’юн.
І, Боже, борони
До козака зненацька підійти.
Та й місто знає,
як свої п’ять пальців
Бо як малим був –
наймитам-обранцям
Допомагав їх часто будувати
І з того міг родину годувати.
Та й козаком, зимою жив в містах
Й наводив інколи
на бургомістрів жах
Коли за люд служивий заступався
Та з багатьма невільниками знався,
Що потрапляли в рабство до панів
Якщо не міг віддати каплунів.

Вже тридцять років Унії в Любляні.
Всі шляхтичі живуть, немов в сметані
Панують в землях київських, родинних
Та ділять між собою Україну…
Так,
саме так
ці землі називались
Одвічно.
Бо коли тут заселялись
З давніх давен,
то батько визначав
Та вкраював землі
скільки вважав
Потрібно для життя його родини
Й ці землі називались –
Батьківщина.
Стояла там завжди батьківська хата.
В родині діточок було багато
І кланялись батькам аж до землі
Бо обрані місця були святі.
А слово давнеє та батьківське «вкраїна»
Перетворилось на співзвучне –
Україна…
Хоча і зараз часто можна чути
Обидва слова.
Тільки б не забути
Природу того батьківського слова
Що зветься в українців - рідна мова.
А не кацапське бісове – язик
Неначе ти корова чи той бик.

З часів,
коли Русь канула у вічність
Й ординці знищили
всі цінності одвічні,
Що жили з людом,
церкви та обряди
Та бусурманську нав’язали владу
Московії,
що й нині так живе
Та видає поганське за святе, -
Всі землі степу
поруч з придніпров`ям
Пізнали жах та лють нового горя.
Для нових царств,
що після утворились
Ці землі неподілені лишились.
То й намагалися
розширити кордони
Нав’язуючи їм власнії закони
Й тим, хто лишався
жити в землях тих
Заносячи в їх дім
своїх святих.
Та й, звісно, не вважали за людей
Та продавали люд той,
як свиней.
Все бачив Криштоф:
Тяжкі людські долі,
Палаци
та обличчя, що від болі
Та люті до ненависних катів
Жадали помсти й смерті ворогів.

Доречі, Унія Люблянська визначала,
Що в землях українських мали право
Всі вільно жити
Й вольними були
І тії землі,
люд та козаки.
Та згодом протилежне в землях сталось
Зовсім не так, як мріялось й гадалось.

А ось і Северин вернувся з Гнатом
Не встиг їх Криштоф навіть запитати,
Як всі помітили,
час смутку на обличчях
В очах Ігната
біль були та відчай.
Ураз замовкли пісні та музики
Без танцю зупинились черевики
«Розказуй, Гнате, швидше.
Не тягни!»
- Попити дайте!
«Принесіть води!»…
Ковтнув джерельної розхристаний Ігнат.
«Ось що король надумав, - супостат:
На Сеймі вирішили
всіх нас розпустити
Та заново козаччину створити.
Буде з цих пір
у нас
Гетьман коронний
Й піде життя по іншому закону…
Старшини й сотники –
це будуть люди шляхти.
І Польщі всі ми будем присягати.
А буде козаків всього шість тисяч
А інші хай у Бога щастя зичать.
Призначить шляхта
двох своїх дозорних
Що наглядатимуть
за ляхівським законом.
Селянам заборонять продавати
Лати та зброю.
Й будемо питати
За кожним разом в Гетьмана чи йти
За здобиччю в далекії світи».
А хто не втримається –
тому буде смерть
Тепер ми з вами не зерно, а дерть!»
- От вам і маємо!
Пропали наші долі!
- А де ж обіцяні за Унією волі?...
- Все гірше й гірше, друзі,
з кожним днем…
- Всього один раз на землі живем…

«Є ще одне.
Не хтів вам і казати
Острозький нам велів тікати з хати.
- Ти що верзеш?
От в козака розмова!
Попий іще води
та повтори те слово.
«Забрав він нашу землю, що король
Братам надав».
…Хтось вихопив пістоль
Та вистрелив в повітря…
- От вже кляті.
- Це змова, браття.
- Хай горять в багатті!»
Косинський: «Я коли з ним розмовляв
Відчув одразу…
Він мені збрехав!...
Домовились вони в своїй столиці:
Один підсовує духмяну паляницю
А другий її з боку під`їдає»
- Пішли вже в хату… Сонечко сідає…
Там поговоримо.
Щось будемо робити.
Набридло у брехні та кривді жити.
Пішли всі в хату.
Гості розійшлися
Лиш тільки піп у рясі залишився.
Всі посідали хто де зміг.
Косинський
Знайшов у центрі хати вільне місце
Та мовив знову: «Слово короля
Не варте і кацапського рубля.
Що ж діється, мої брати, на світі?
Як москалів чи бусурманів бити,
То панство просять,
падають у ноги…
А як побили –
Нате вам дорога!...
А скільки ми їм здобичі давали
Та десятин і краму надавали?
І скільки раз ходили у походи,
Щоб боронити унизу дніпрові води?
А за останній раз і грошей не сплатили
Навіщо ж ляхи землю ту ділили
Між козаками?
- Це був їхній план!
- Це вже не перший в короля обман.
- Де слово честі, й ляхівські чесноти?
Козаки гомонять.
- Кажи, Голота!
«Ми теж поляки, браття, як один.
Є тільки молдованин – Северин.
І маємо свою повагу й славу
Та заслужили королівське право…
Зберемо завтра ми козацьке Віче»
- Зберемо!
- І старшину всю покличем!
Косинський: «Я гетьманство полишаю!
Та вільну долю з вами обираю»…
А Наливайко Северин: «Назавтра,
у покої
Всі вирішать: хто буде з булавою!»…
…Ще довго гомоніло вільне братство
І лаялось,
й кляло отеє панство.
Та розлетілись вітром вартові
Скликати Віче…
Вперше в цій землі!...
Бо Гетьман поклонився головою
Й просив його залишить у покої.
Лише під ранок люди вгомонились.
Байдужих в козаків не залишилось.
Хтось пригадав і кривди і образи
Лайки та свари.
Хтось усе одразу.
Та вирішили те не залишати
І відповідь достойну панству дати.

Свічки до ранку у хатах горіли
Так підіймались стиглі вольні сили,
Мов млявий вогник на високій вежі
Що розгорався стиха до пожежі…






















Пуди з`їденої солі






Памятає вітер в полі
Козацькії волі
Як пішов козак у Січ
Та й шукати долі.
Шабля косить ворогів
Б`є мушкет чужинців
Попереду сам Гетьман -
Отаман Косинський.