Її душа розкололася на тисячу речей:
На ручки шухляд, шаф і вхідних дверей,
На завмерлі гвіздки в темних ребрах стільців,
На фужер із монетами під моноклем серванта.
Їй здавалося – внуки заберуть її у шкатулці для ниток,
Візьмуть із полиці як мельхіорову брошку
Або захочуть роздивитися себе у її дзеркалі –
І заберуть її нарешті разом із пилюкою на долонях.

Будинок, немов черепаха, повзе по долоні саду,
чіпляються за дерева незрячі його лапи.
І вікна в подвійних шторах, як плитки із шоколаду,
Чекають, що їх розкриють і розламають раптом.

Будинок шукає краю, паркан в його пам’яті твердне,
Як палиця, щоб спиратись, чи скринька темновишнева.
Сонце важке і сильне сонячні гори верне,
Плавить паркан, як порох, бере за живе дерева.

Будинок немає ради, ні краю, ні палиці спертись.
І вікна не можуть вкластись ні дітям, ні внукам в руки.
Будинок повзе повільно, на дах примостивши серце
і витерши собі з призьби передосінню пилюку.

В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

Це плаття з блідої парчі –
Як щиглик, що впав з гнізда.
Сховайся в траві й мовчи.
Малий світ – мала біда.

Як музика, день згаса,
Закочується в рукав.
Втомився б від крику сад,
Якби хтось тебе шукав.

Він до неї чужий, бо з осені,
В синю мжичку, як дзбан, оздоблений.
Вона в матері ледве впроситься,
Присягнеться, що їй пороблено.

В листопаді сади зашторені.
Листоноші на хвіртках ввічливо.
Він до неї таки впокорений,
По долоні лицем, як свічкою.

Мати вийде на ґанок змушено
Із обличчя розмови витерти.
Він прийде нетвердою мушлею
У вікно зимним морем дихати.

Той князь на ловах вуличний і злий.
Нема на нього ні човнів, ні вулиць.
І хто прийшов − чи мудрий, чи малий,
А хутір спить і висолопив вулик.

У князя град, задуха не з весни.
Він може засурмити на долину.
А хутір спить. Тини плетуть тини.
Князівський син за сина збавив сина.

Вітер струмками – загорнуто одяг,
Руки вплелися у сіть парасолі.
Нумо твою нерозтрачену вроду
Фарбами по соборі.

Вітер струмками стікає по стінах,
Ти ще отримаєш злотий від майстра.
Майстер дo тебе – побожний і сильний.
Не переймайся.

Пошерхлі лапи Лисої гори
Мале забавлять, виточать колиску.
Німотна квітка виросла так високо,
Що не заколихай і не зірви.

А ця гора ладна дитя до сну,
У стежку сповива сліди і слідики.
Малий принишк – стомився і заснув,
І навіть відьма не шелесне віником.

Ялинки зійшлись ворожити, як мойри,
Наосліп гілками обстукують вікна,
А київські відьми при вході в лікарню
Незручно поклали смарагдові мітли

І слухають: нитка дощу не вщухає,
Крізь хвою пробила упевнену стежку,
Коли ж біля брами опівніч спинився
З наплічником чорний вершник.

І мойри вдають, що нічого не бачать,
А відьми спішать мітли садом розплести,
І вершник вдає, що він просто блукає,
Вертається на перехрестя.

Ти працюєш касиром у супермаркеті,
День важливий і щедрий прислав повістку.
Не зупинять свій рух молоді галактики,
І не скрипне під Богом зі шкіри крісло.

І на зміні твоїй говоритимуть стримано,
Старе листя ламаючи від капусти,
Що лукавий тебе в саме пекло виманив,
Та на весну вгамується і відпустить.

Бо весною земля розмерзається, м’якшає
І виштовхує вгору вагітні стебла,
Бог долонею, наче глибокою чашею,
Виловлює душі для сьомого неба.

Різдво пробігає за вікном консьєржним,
Хтось купив мультиварку, несе до ліфта.
На безплатні есемески немає обмежень,
І вони летять, як зі столу крихти.

Мережа ялинок обплела квартири,
У будинку руки в гірляндах, як скотчі.
Він жаліється трохи у вікно консьєржне,
А воно осідає у пазуху ночі.
2014

Прибиральники, ніби гноми,
Щире золото тачками возять.
Всі дерева – бездомні паломники –
Мовчазні їм стають на дорозі.

І терпляче показують жестами,
Що те золото треба для храму,
Синіх курток безжурну розплесканість
Зупиняють ламкими руками.

Прибиральники слухають радіо,
А нестримані сірі ворони
Прилітають, гуляють із радістю
По насипаних з листя дзвонах.

Базар вистигає, мов кава,
Йде осінь, щоб вибрати хустку,
Тролейбусом вправно править
І смика його за мотузку.

Він мовби й нікуди не рветься,
Сідає слухняно на лапи,
І теплим на сонці здається
Зупинки охайний тапок.

Базар, пересипаний листям,
Зникає, згасає гомін.
Тролейбус, вагітний містом,
Везе свою осінь додому.

Стежці закотилася за комірець
Шина велосипедна.
Осінь стоїть вздовж доріг, продає
Жовто-гарячі пледи.

Нитка асфальтна розгойдує
Машин дороге намисто.
Осінь знімає сорочку з плеча
Та одягає місто.

А ти – королева маленького міста –
Високі підбори і жмені коралів.
Всі площі, скуйовджені і прямовисні,
Ішли та ім’я твоє вікнам кричали,

Що камінь погодився рівно покластись,
Що золотом зважать тебе твому пану
І викуплять, вимолять, не занапастять,
Відвагу і вảги принісши на ґанок.

Твій пан роздобрів і сказав тобі: «Вільна!»,
А золото нести чимдуж до світлиці.
А місто вжахнулось: то де ж королівна?
Без пана – зозуля на вітряній спиці.
2009

Увічливий крамар на мить не стихає,
Примушує дерево пахнути лісом,
Каміння з намиста – нерівно котитись
В розстібнуті пазухи вигідних крісел.

Купи мені зайця з неоновим вухом.
У крамара очі – запалені люстри.
Ми будемо їхати разом, а заєць
Котитиме лапою місяць-капусту.

Поки діти сплять,
Пиріг піднімається у мультиварці,
Світанку роздмухана, тепла зола
Сиплеться небу крізь пальці.

Випростовуються без імен ліхтарі,
Невільно дротами прикуті.
У сірих долонях голодних доріг
Збираються жовті монети маршруток.

У вікнах спинаються клаптики штор,
Пищить мультиварка нечемно.
Дороги в монетах поміж ліхтарів
Купляють собі наречених.

Час монотонно тягнеться,
мов стрічка з продуктами у магазині.
Будинки у сон одягнені,
Богові душу винні.

Трамвай на браслеті колії
пізнім розцвів аметистом.
Дерева руками прозорими
душі колишуть над листям.

В античних вежах – сіно жовтим коням.
Невільні б’ють нерівно в тулумбаси.
Твоя царівна – виліплений дзвоник –
Тобі у горлі калатає часто.

Купці просили влесливо продати.
Хоча б на зуб, на ніч, на піч, на віру.
Ти від’їжджаєш в полотняних латах,
Злизавши свого дзвоника з подвір’я.

Переставляєш ліжко, як написано –
На кожну пору року (стін – чотири).
Лункі зозулі тягнуться намистами
В дупло твоєї теплої квартири.

Лишають хто що має в кожен закуток
І знов на двері дивляться поквапно.
Годинник, переповнений пташатами,
Протягує тобі з довір’ям лапу.

Небо розплющило сонячні очі,
Будинки знімають піжами бетонні,
Вітер по нитці м'яко торочить
Килими і прапори на балконах.

Машини – комахи чотирилапі –
Від світла вповзають в кору дороги.
Люди – привітні, амбітні, неквапні –
Ходять і їздять, живуть під Богом.

Це прощання прощанням не називалося,
Як і літера „р” на вустах трирічних.
Дзеркалам недовірливим ти сповідалася,
У тональний крем заховавши обличчя.

Ти для нього вдягнула веселі кулончики.
Твої очі розгойдані, мов колиски.
Перейшла з ним обіймів мости позолочені,
На губах залишила червону риску.

Дні під вікнами шастали, наче карлики,
Він пішов і вдихнув не повітря, а вічність.
Бог тасує, кладе на столі календарики -
Замість свят проступає його обличчя.

Квіти дзвінків розриваються ввечері,
Сад притулився обличчям до ґрат.
Вона ще не знає, що ти повернешся,
Коли навіть сонце щодень помира.

Браслети годин по зап’ястях проковзують.
Місяць прокинувся, сад прохолов.
У неї для тебе сорочка вготована,
З якої так легко змивається кров.

Сад посипає свою срібну голову
Покірним корінням низької трави.
Вона у будинку долонях зловлена
Просить у тебе: «Живи!»

Кохані кішки дбають про закуски,
Виносять вина у гранчастих лапах,
Запалюють по черзі жовті люстри
І пришивають їх тобі на шапку.

Ходи, дивись – дерева не заснули,
Дитячі барабани б’ють на восьму.
В скляних сервізах рідних тобі вулиць
Вицокують ходулі чемних гостей.

Між листя міст висить, як сірий дзвоник.
Ідуть додому впилі адвокати,
І ліхтарів блудливі саксофони
Дудять неперебірливі сонати.

Камінний міст не зна свою годину,
А тільки в грудях як на грудень – тісно.
Під ним дороги – кури у корзині –
Накрикують легку недовгу пісню,

Що міст росте потроху виноградно,
Скидає вечір свої крила з воску.
Що під осик недружній переглядин
Натомлені гульвіси просять постриг.

Сонце – суниця зірвана –
Котиться по долоні.
Чуєш, ти ще не змінюйся:
Ягоди ледь червоні,

Стебла розквітнуть заново,
Неба блакитна вена
Об яблуню не поранилась –
Яблуня ще зелена.

Мама фарбує двері.
У мами сережки срібні.
Де Прута дзвенять каруселі,
Справляють малі весілля.

Ти хустку, а я відерце,
Ти возик, а я з люстерком.
І поки ці двері не рипнуть,
І поки за Прут не смеркне.

Пелюстки води дзеркально,
І більше не буде більше.
А мама фарбує двері –
Як виросте, візьме іншу.

Це місто – як човен найманий,
Пливе під твої вікна.
Гульвісний ліхтар гойдається,
Схожий на довгу квітку.

- Так-так, - він киває згідливо
І моститься під ворота,
І ти неприродно стриманий
Півцарства із дому котиш,

І міряєш ніч наперстками,
Ламаєш зірок солому,
Щоб мав ти на чому виспатись,
Якщо не прийдеш додому.

Вночі ліхтарі не сплять,
Бо сонний на одній нозі не втримається,
Випустить світло зі скляних долонь,
Як закладку гублять із книжки.

Ліхтарі обережно тримаються осторонь
Вікон у зашморгах штор поважних,
Лиш, затаївшись, дослухаються голосу.
Голос притишує скрип колиски.

Мерехтять білогруді птиці-лампочки,
Стукають дзьобами у скляних серединах.
Вранці ліхтарі стають непомітними
І сонце огортає подряпини на їхніх долонях.

Весною клумби мамочок
Виростають під будинками,
Сонячна тепла бджола
Муркотить їм спокійну пісню

Про короткі акції в магазині „Антошка”,
Про ненависть до власників добрих псів,
Про намистини кафешок на Прорізній,
У яких вони сиділи студентками.

Світлофори змінюють колір очей,
Привозний пісок заповзає в невинну траву,
Наче шарф повільно з шиї спадає
У вузький струмок пішохідної бруківки.

А ти прийшов
Господи тобі буду
А ти казав
Руки мої
Твою долю кличуть
Як ображена
Сорочка на тобі рветься
Як ти пішов
То прощати хіба Господи

І коли вони йшли впокорені
І питали мене – присягалася.
Тільки небо – мов хтивими зорями,
Чи то, може, мені здавалося.

Той монах все питав – заручена?
І казав, що сумна й покинута.
Я у відповідь: „Бог розсудливий”
І що серце моє з молитвою.

Той монах все казав – нечиста я,
Що, як голка, просилена пам′яттю.
Я при ньому три служби вистою,
В мене очі – два світлі камені.

Він казав, щоб ішла додому я.
Монастирська плита розколеться,
А я ще молода, не стомлена,
Янголицями не зневолена.

***
Монастирська плита розтріскана.
Всі ікони в кутках стривожені.
Я живу з дня на день вістями
Непорочною дівою божою.

І приходять миряни з проханнями
Про дітей, про чужих, молитися.
Я стікаю молитвою ранньою,
Щоб йому, як траві, згубитися.


Всі Ісуси зі стін – розгнівані.
Усі стіни – здушити, випхати.
А я ходжу одна і дівою,
Очі звузились обліпихою.

***
А він випріг два сонця – втішився.
А до сну ще дві зірки лишилося.
А над брамою місяць повісився
Поміж ним і його милою.

Усі образи – вбрані, шановані.
Темні очі святих – всі свячені.
Тільки небо над ним – заховане,
Невідшептане і несплачене.

Його мила така – розвиднілось.
Ще дві зірки до сну, не йди у ніч.
А він сильний, хороший, стриманий,
І не скинув сорочки з темних пліч.


***
Все питала в наляканих янголів,
Чи то правда, що він – без щастя так.
А вони все крізь вікна прагнули,
Не хотіли лишатися на щоках.

***
Залишай у слідах сльози,
Все печалі собі в жменю.
Місяць впав – перекинутий возик,
Недоїде, мабуть, до мене.

Усі діти твої – мудрі,
А бояться зірок і тиші.
Небо, всипане перламутром,
Їм дороги чужі пише.

Всі Ісуси зі стін похмурі
Кожен гріх мій старанно лічать.
Навіть ти, що мене любиш,
Не поставиш за мене свічку.

Луплять коники брук пошерхлий,
Ніби дощ по спині узвозу.
Заліпило вапном розведеним
Теплих шибок напнуті лози.

Влиплий день у торби з капустою,
З пересмаженим, з теплим, з кмином.
Небо лапами гуски плюскає
По розляпинах на хустинах.

Може, виберемо кафе
Щонайближче – «Лука і друзі»
Мов китайський тендітний фен,
Обвіватиме нас музика.
Ти замовиш легке вино,
Будеш гарне таке казати.
Це вже трапилося давно
У моєї бабуні, в тридцятих.
Їй здавалося – небо п’є
Ці п’ятнадцять хвилин крізь вікна
І не в міру дзвінкий Пітер Пен
Буде першим її чоловіком.
А в кафе не шкодують вина.
Нахабніють на столиках вази.
Була б я, мов бабуня, дурна,
Може б ми залишилися разом.

Під нігтями слухняна, хтива піч
Від поглядів соромилась немало.
Недружне кодло доньок і синів
На рушниках висіло, вишивалось.

Холодний млин молов собі на хліб.
Гойдались нібидзвонами ковбаси.
Музики обережно при столі
Вгризались у гранчасті контрабаси.

Січень вгризався у шлях асфальтований,
Небо не стало прозорим сапфіром.
Вечора темна, холодна надломленість
Дрібним горобцям і воронам боліла.

Січень вгризався у шлях асфальтований.
Присмерком небо обмерзле обнесло.
Вечір, пробитий стовпами дорожними,
Липко сплив тінями і не воскреснув.

Дерева на мить закусили губи,
І неба плече їх не стримає.
Ти собі знаєш і любиш
Ту, що вважаєш милою.

Дерева за день застуджені.
Не тямлять до рук руками.
Цей світ відцвіте і звузиться,
А може, буде такий самий.

Мама розмішує чай.
Вікон важкі медальйони
Тримають принцес у коронах.
Принцеси малі ще, мовчать.

Наче в дитинстві сервант,
Тебе привертають дороги,
Ростуть на долоні порогу
Мандрівок піщані слова.

Чай вистиг, і мама дала
Тобі теплу ложку із срібла,
Щоб з неї ти ключ собі виплавив
До свого нового житла.

Він до неї чужий, бо з осені,
В синю мжичку, як дзбан, оздоблений.
Вона в матері ледве впроситься,
Присягнеться, що їй пороблено.

В листопаді сади зашторені.
Листоноші на хвіртках ввічливо.
Він до неї таки впокорений,
По долоні лицем, як свічкою.

Мати вийде на ґанок змушено
Із обличчя розмови витерти.
Він прийде нетвердою мушлею
У вікно зимним морем дихати.

Інколи планети спускаються до нас у двір
І кружляють навколо порожніх гойдалок,
Вікна зашторюються у паранджі,
Маленькі магазини спускаються в підвали.

Машини вдають, що у них немає фар,
Консьєржі – що у двері ніхто не дзвонить,
І тільки пізній кур'єр із „Фокстроту”
Ніяк не розминеться з Юпітером.

Потім нарешті він відтягує свій байк
І телефоном висвічує акуратні адреси,
А планети ліниво розкочуються, мов писанки,
І рекламні щити про еко-продукти
виполіскують їх у зелених барвах.