А ти прийшов
Господи тобі буду
А ти казав
Руки мої
Твою долю кличуть
Як ображена
Сорочка на тобі рветься
Як ти пішов
То прощати хіба Господи

І коли вони йшли впокорені
І питали мене – присягалася.
Тільки небо – мов хтивими зорями,
Чи то, може, мені здавалося.

Той монах все питав – заручена?
І казав, що сумна й покинута.
Я у відповідь: „Бог розсудливий”
І що серце моє з молитвою.

Той монах все казав – нечиста я,
Що, як голка, просилена пам′яттю.
Я при ньому три служби вистою,
В мене очі – два світлі камені.

Він казав, щоб ішла додому я.
Монастирська плита розколеться,
А я ще молода, не стомлена,
Янголицями не зневолена.

***
Монастирська плита розтріскана.
Всі ікони в кутках стривожені.
Я живу з дня на день вістями
Непорочною дівою божою.

І приходять миряни з проханнями
Про дітей, про чужих, молитися.
Я стікаю молитвою ранньою,
Щоб йому, як траві, згубитися.


Всі Ісуси зі стін – розгнівані.
Усі стіни – здушити, випхати.
А я ходжу одна і дівою,
Очі звузились обліпихою.

***
А він випріг два сонця – втішився.
А до сну ще дві зірки лишилося.
А над брамою місяць повісився
Поміж ним і його милою.

Усі образи – вбрані, шановані.
Темні очі святих – всі свячені.
Тільки небо над ним – заховане,
Невідшептане і несплачене.

Його мила така – розвиднілось.
Ще дві зірки до сну, не йди у ніч.
А він сильний, хороший, стриманий,
І не скинув сорочки з темних пліч.


***
Все питала в наляканих янголів,
Чи то правда, що він – без щастя так.
А вони все крізь вікна прагнули,
Не хотіли лишатися на щоках.

***
Залишай у слідах сльози,
Все печалі собі в жменю.
Місяць впав – перекинутий возик,
Недоїде, мабуть, до мене.

Усі діти твої – мудрі,
А бояться зірок і тиші.
Небо, всипане перламутром,
Їм дороги чужі пише.

Всі Ісуси зі стін похмурі
Кожен гріх мій старанно лічать.
Навіть ти, що мене любиш,
Не поставиш за мене свічку.