Ми з моєю країною - майже однолітки,
обоє майстерно шукаєм недоліки
у собі
В неї батьки - алкоголіки, в мене -
хороші батьки

Ми з моєю країною - пара комплексів:
наше "я" розмовляє завжди в два голоси,
і якщо один голос кричить "Не розколюйся!",
інший - геть навпаки!

А коли мені снилися привиди й кості,
і бабай окупував мою постіль,
в моєї країни були дев'яності -
також непевні роки.

А коли я гуляв у поганій компанії
(так моя мама вважала, принаймні),
В моєї країни теж небездоганні
друзі були і смаки.

А тоді, коли я мав проблеми з прищами,
у неї дефолт був, обоє втрачали:
я - друзів, вона - "патріотів", що мчали
від неї навипередки

Ми з моєю країною буваєм занудами,
буваєм іудами і робін гудами,
часом здається, що йдем у нікуди ми...
Що буде з нами двома?

Ми з моєю країною, буває, тупимо,
буває, повільно ворушимо дупами,
але хтось нас любить, і ми когось любимо,
отже, усе недарма!

2012 р.

Розумієш, чувак, я повинен хоч щось написати,
з темно-сірих небес хтось киває на мОє перо.
Тож ти, мокрий як пес, і вона - після виступу брата
повертались додому, об дах маршрутки горох...

Розплатився і сів, чимпоближче до кволого світла,
розпанахав рюкзак - під Набокова буде скоріш,
а її заштовхали, і хтось на долоню їй виклав
п'ять гривень і жовтий, не надто привабливий гріш.

"Передайте за двох!" ти здивовано зиркнув і вимкнув
кіно в голові, ледве не послизнувся актор,
Перейняв естафету і замість "будь ласка" щось гмикнув,
закашлявши гучно, здригнувся під вами мотор.

На дорозі авто, як зіжмакана кулька паперу,
позаду - швидка, і ожив у маршрутці народ
ті, хто поруч були, подивилися вбік і завмерли,
крім неї, вона не могла віднайти Депеш Мод

у строкатому, наче населення Риму, плейлісті,
проскочивши всоте потрібне, то в цей бік, то в той
та й ти зараз був із Набоковим в іншому місці,
куди, скільки в спину не тисни, не влізе ніхто.

Ти не бачив, коли вона вийшла, і зовсім не мусив,
бо спільних знайомих не було, а я поспішав.
Тільки от... пам'ятаєш ту думку, про твого Ісуса,
який персонально про тебе напише вірша?