Розумієш, чувак, я повинен хоч щось написати,
з темно-сірих небес хтось киває на мОє перо.
Тож ти, мокрий як пес, і вона - після виступу брата
повертались додому, об дах маршрутки горох...

Розплатився і сів, чимпоближче до кволого світла,
розпанахав рюкзак - під Набокова буде скоріш,
а її заштовхали, і хтось на долоню їй виклав
п'ять гривень і жовтий, не надто привабливий гріш.

"Передайте за двох!" ти здивовано зиркнув і вимкнув
кіно в голові, ледве не послизнувся актор,
Перейняв естафету і замість "будь ласка" щось гмикнув,
закашлявши гучно, здригнувся під вами мотор.

На дорозі авто, як зіжмакана кулька паперу,
позаду - швидка, і ожив у маршрутці народ
ті, хто поруч були, подивилися вбік і завмерли,
крім неї, вона не могла віднайти Депеш Мод

у строкатому, наче населення Риму, плейлісті,
проскочивши всоте потрібне, то в цей бік, то в той
та й ти зараз був із Набоковим в іншому місці,
куди, скільки в спину не тисни, не влізе ніхто.

Ти не бачив, коли вона вийшла, і зовсім не мусив,
бо спільних знайомих не було, а я поспішав.
Тільки от... пам'ятаєш ту думку, про твого Ісуса,
який персонально про тебе напише вірша?