- «Дорогенькі мої, сказала графиня, - пора вас вкладати спати».
Троє дітлахів, дівчатка і хлопчик, піднялися, і підійшли обійняти стареньку.
За тим, вони побажали на добраніч панові кюре, той якраз кожного четверга.
вечеряв в маєтку.
Пан Модюі, всадовивши їх собі на коліна, проводив своїми довгими руками, зодягненими в чорне, по спинах дітей, батьківським жестом пригортаючи їх, і ніжним цілунком торкаючись їхніх скронь.
Потім, зсадовив їх на підлогу і малеча попрямувала, хлопчик попереду а за ним дівчатка.
- «Ви любите дітей, пане отче», мовила графиня.
- «Дуже, пані».
Стара жінка звела свої світлі очі на панотця.
« І Ваша самотність ніколи Вас не бентежила?»
- «Так, бувало».
Він схопився, повагався, тоді промовив: «Я був народжений не для звичайного життя».
- «Що Ви хочете сказати?»
- О! Я добре знаю. Мене створено, щоб бути священником, я ступаю своїм шляхом».
Графиня не зводила з нього погляду:
«Давайте поглянемо, панотче, скажіть мені, скажіть як Ви вирішили відмовитися від усього, що спонукає нас любити життя, один одного, від всього що нас об´єднує і підтримує? Що Вас підштовхнуло відсторонитися від звичного способу життя, одруженя і сім´ї? Ви не прихильник, не фанат, не занурені в тьму і не оповиті печаллю..Є якась подія, розпач, який змусив Вас ступити на шлях духовенства?»
Отець Модюі підвіся, наблизився до каміну, зупинився над вогнищем свої. .Він завжди видавався неготовим дати відповідь.
Це був чоловік в літах з сивим волоссям, котрий з двадцяти років служив у місті Сент-Антуан дю Роше. Селяни про нього казали: «Який хоробрий чоловік»!
Він насправді був сміливим, успішним, сімейним, ніжним і особливо благородним. Як і Святий Мартін, він розрізав своє манто надвоє. Він охоче посміхався і так само плакав з багатьох причин, як жінка, те що його трохи виокремлювало в розумінні місцевих селян.
Стара графиня де Савій, оселилася в своєму маєтку дю Роше, щоб виховувати своїх онуків, після раптової смерті свого сина і невістки, дуже любила панотця і казала йому: «Це серце».
Він приходив кожного четверга провести вечір з господинею, з якою їх пов´язувала добра і щира дружба двох людей. Вони чули один одного з пів слова, будучи обоє добрими і просто м´якосердними людьми.
Вона наполягала: «Подивимось, панотче, чи Ви зізнаєтесь».
Він повторював: «Я був народжений не для того, щоб жити як всі. Я це в собі вчасно помітив, на щастя, і я часто зауважував, що не помилився.»
Мої батьки, торгівці з Верд´єру, жили в достатку і покладали на мене великі надії. Мене було віддано до пансіонату у дуже ранньому віці. Їм не відомо від чого може страждати дитина в коледжі, але вже від самої самотності, від ізоляції. Ця форма життя без вияву ніжності підходяща для одних і огидна для інших. Дитячі серця часто ще більш вразливі, ніж може здаватися, і коли прирікати їх на самотність дуже рано, віддаляти від тих, хто їх любить, можна розвинути надлишок чутливості, яка вивищується, стає болючою і небезпечною.
Я був практично бездіяльним, не мав товаришів, проводив дні сумуючи за домом, плакав ночами в ліжку, ламав собі голову дошукуючись спогадів про себе, спогадів про всілякі дрібниці і деталі. Я безперестанку думав про те, що там полишив. Я став навіженим, для якого звичайні негаразди ставали жахливим розпачем.
З цим я і жив мовчазно, втаємничено, без відвертості, нікому не довіряючи. Цей стан психічного збудження проходив неясно і складно. Нервове напруження у дітей виливається у неспокій; доводиться не спати через свої переживання, аж до дорослішання. Але хто вважає, що для вихованців коледжу несправедливі покарання у вигляді додаткового навантаження до уроків може бути величезним болем, що буде пізніше смертоносним для друга; хто чітко усвідомлює, що окремі юні душі не мають чим протидіяти жахливим емоціям, і, невдовзі, ці душі хворі, просто невиліковні?
Так сталося зі мною; цей стан жалю розвинувся в мені до такого рівня, що моє існування перетворилося на муки.
Я про це не говорив, я нічого не розповідав; але я ставав дедалі сприйнятливішим і чуттєвішим на стільки, що моя душа нагадувала відкриту рану. Все що її торкалося перетворювалося на біль від страждання, жахливі коливання і, після того справжнє руйнування. Щасливі ті люди, яких природа огорнула байдужістю і озброїла стійкістю!
Я досяг шістнадцяти років. Надмірна скромність породила в мені схильність зазнавати страждань від усього. Почуваючись незакритим перед всіма атаками долі, я боявся всіх зв´язків, всіх зближень, всіх подій.
Я жив, остерігаючись постійної загрози від невідомої хвороби, але завжди очікуваної. Я не наважувався ні говорити, ні активно діяти. У мене було відчуття, що життя - це суцільне протистояння, постійна боротьба у якій зазнаєш постійних ударів, болючих і смертельних ран. Замість плекання надії, що властиво всім, віри в завтрашній день, у мене був лише страх та збентеженість і відчував необхідність сховатися, уникнути цієї боротьби, в якій мене буде переможено і вбито.
Після завершення навчання в мене було шість місяців відпустки для вибору кар´єри . Один дуже простий випадок змусив мене поглянути на себе по іншому, показав мені хворобливий стан мого розуму, змусив мене зрозуміти цю небезпеку і втекти від неї.
Верд´єр це невелике місто, оточене рівнинами і лісами. На центральній вулиці знаходиться будинок моїх батьків. Тепер я проводив дні , які відійшли так далеко від тих, за якими я сумував, яких так бажав. Мрії прокинулись в мені, і я прогулювався полями , наодинці щоб дати їм вирватися, відлетіти.
Мій батько і моя мати, дуже зайняті своєю торгівлею і стурбовані моїм майбутнім, ні про що окрім своєї торгівлі і можливого мого майбутнього мені не говорили. Вони любили мене але якось практично; вони любили мене своїм розумом більше ніж серцем; я жив замурованим в своїх думках і здригаючись від своєї вічної занепокоєності.
То ж, одного вечора, пришвидшивши кроки, щоб не запізнитися, я помітив собаку, який біг до мене. Ним виявився спанієль, худощавий, з довгими обвислими вухами.
Коли лишалось кілька кроків, він зупинився. Я теж спинився. Він почав кивати хвостом і наближуватися, роблячи боязкі та невпевнені рухи, присідаючи на лапи і злегка киваючи головою. Я його гукнув. Він почав повзти з таким смиренним, сумним і благальним виглядом, що в мене на очах з´явились сльози. Я підійшов до нього, він спочатку втік, потім вернувся і я прихилив коліно на землю, даючи йому солодощі, щоб приманити. Він знаходився на відстані витягнутої руки, я обережно погладив його.
Собака став сміливішим, потроху підвівся, поставив лапи мені на плечі і взявся лизати моє обличчя. Він біг за мною аж додому.
Це справді була найперша тваринка, яку я пристрасно любив, тому що відчув від неї ту ніжність, передану мені. Мої емоції до цієї тварини були перебільшеними і смішними. Мені здавалося зніяковіло, що ми були братами, загубленими на цій землі, самотні і беззахисні обоє. Він мене ніколи більше не полишав, спав біля мого ліжка, їв зі столу всупереч невдоволенню моїх батьків і супроводжував мене на мої курси.
Часто я зупинявся на галявині і сідав на траву. Сем невдовзі прибігав, примощувався поруч зі мною або мені на коліна і піштовхував мою руку своїм носом, шукаючи пестощів.
Одного дня, у кінці червня, коли ми були на шляху до Сент П´єр де Шавро, я поміти як прямувала делегація з Раверу . Карета мчала галопом чотирьох коней. Кучер змахнув батогом; на шляху здійнялася хмара пилу і попливла далі, ніби справжня хмаринка.
І як тільки вона наблизилась до мене, Сем, певно наляканий шумом, кинувся перед нею. Потрапив під ноги коней, впав, я бачив як він перекочувався, перевертався, піднімався, падав, потім прокотилась карета і за нею я помітив там в пилюці щось ворушилось на дорозі. Він був розшматований, стікав кров´ю. Намагався підійнятися, ступити, але передні лапки лише зводились, дряпали землю, впивалися; задні не функціонували. І він страшенно завив від болю.
За кілька хвилин він помер. Я не можу виразити те, що відчував тоді і як я страждав. Я місяць не виходив з кімнати.
Та все ж, одного вечора, мій знавіснілий батько побачивши мене в такому стані, закричав: «Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей? Не вартий той собака таких страждань!»
Ці слова, ще довго звучали в моїй голові, переслідували мене: ««Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей?»
І я почав приходити до тями. Мені стало зрозумілим, чому всі дрібні щоденні негаразди набирали у моїх очах масштабу катастрофи: я зауважив, що довів себе до страждань від всього, в усьому проявлялась хвороблива чуттєвість, всі болісні спогади, мене охоплював жахливий страх життя.
Я був безпристрасним, безамбітним. Я вирішив вдаватися до радощів, щоб забути про біль. Життя коротке, я проведу його в служінні іншим, звільняючи їх від страждань і поділяючи їхню радість, так я собі пообіцяв. Не випробувавши ні того ні іншого, я отримував лише жахливі емоції.
Якби Ви знали, як мене спустошували і змушували страждати злидні!
Але те, що було для мене нестерпним болем - стало співчуттям, на жаль.
Ці розпачі, що спіткали мене на кожному кроці, я більше не впускатиму в своє серце. Я не побачу смерті своїх дітей, не переживу. В мені попри все, залишається, великий страх і проникає в події, проникає в мене і змушує хвилюватися, до холоду у венах, проте тепер я більше нічого не боюсь.

Гі де Мопассан новела «Розлучення»
Пан Бонтран, відомий паризький адвокат, який протягом десяти років веде справи в суді і домагається розлучення між невдалими подружжями, відкрив двері свого кабінету і відсахнувся вбік, щоб дати увійти новому клієнту.
Ним виявився розпашілий здоровань, з світлими різкими бакенбардами, доволі округлий, повнокровний чолов′яга. Він привітався:
- Присядьте, сказав адвокат.
Клієнт всівся, і відкашлявшись, мовив:
- Я прийшов просити Вас, пане, виступити моїм захисником у справі розлучення.
- Розповідайте, шановний, я Вас слухаю.
- Пане, я досвідчений нотаріус.
- Вже?
- Так, вже. Маю тридцять сім років.
- Продовжуйте.
- Пане, я взяв нещасливий шлюб, дуже нещасливий.
- Що ж, Ви не один такий.
- Я це знаю, і співчуваю іншим; але мій випадок насправді специфічний і мої претензії до дружини дуже особливі. Проте, почну з початку. Я одружився в дуже своєрідний спосіб. Ви вважаєте з корисних міркувань?
- Що Ви маєте на увазі?
- Чи думаєте Ви, що певні наміри бувають такими ж небезпечними для певних розумників, як отрута для тіла?
- Так, можливо.
- Певна річ. Є ідеї, які вселяються в нас, роз′їдають, вбивають нас, зводять нас з розуму, якщо ми не знаємо, як їм опиратися. Це певний вид душевних хвороб. Якщо ми дозволяємо одній з таких думок заповзти в наш мозок, якщо ми не помічаємо початку цього вторгнення, яка поширюється годину за годиною, день за днем, яку безупину повертається, вкорінюється, змінює всі наші звичні інтереси, вбирає всю нашу увагу і змінює кут зору наших суджень – ми гинемо.
Ось що мене привело.

Як я вже Вам казав, я працював нотаріусом у Руані, не розкошував, але й не бідував, жив благенько, тривожно, був змушений вдаватися до економії у всьому, обмежити всі свої вподобання, так, всі! Це жорстоко, як на мій вік.
Як нотаріус, я ретельно вичитував огляди в газетах, запити і пропозиції, невеликі статті і таке інше. Мені часто доводилося, в такий спосіб віднайти кілька вигідних клієнтів.
Одного дня я натрапив на таке:
«Приємна панночка, добре вихована, як годиться, одружиться з порядним чоловіком і принесе йому два мільйони п′ять тисяч франків. Ніяких агентств ».
Отож, того дня я обідав з двома друзями, адвокатом і власником прядильні. Не знаю як, але розмова зайшла про одруження, і я їм розповів, сміючись, про панночку на два мільйони п′ять тисяч франків.
На що один з них сказав:
- Хто ж ця жінка?
Адвокат багато разів бачив як бездоганні одруження закінчуються в таких умовах, і він навів приклади; потім він додав, обертаючись до мене:
- Чому, чорт забирай, ти не бачиш цього сам? Крісті, позбавить тебе турбот, два мільйони п′ять тисяч франків.
Всі троє посміялися і розговорилися про щось інше.
Годиною потому, я повернувся до себе.
Тієї ночі було прохолодно. Я жив у старенькому будиночку, в одному з тих провінційних будиночків, які нагадують приміщення для вирощування шампіньйонів. Спираючись долонею на поруччя сходів, прохолодне здригання пройшлось моєю рукою і в очікуванні іншого, щоб знайти стіну, я відчув як мене захоплює здригання, ще відчутніше, воно досягає моїх грудей, мене заповнює страх, сум і нервозність. І я шепочу, захоплений раптовим спогадом:
- Крісті, якби мені іх мати, два мільйони п′ять тисяч франків!
Моя кімната була похмурою, кімната руанського хлопця, від якої вдало була відділена кухня. Ось такий вона мала вигляд: велике ліжко без фіранок, дзеркало, коммод, туалетний столик; каміну не було. Одяг порозкиданий по стільцях, папери на підлозі. Я взявся наспівувати:
Два мільйони,
Два мільйони,
Ох і гарні вони,
Ще з одного половина
І панночка вродлива.
Правду кажучи, я ще не вдавався до думок про жінку і витав у мріях, перекручуючись в своєму ліжку. І так добре було мені про неї мріяти, що я надовго заснув.
Наступного дня, відкривши очі, я пригадав, що маю знаходитись о восьмій в Дарнеталі для важливої справи. Мені вдалося піднятися о шостій – було доволі прохолодно. « Крісті, Крісті, два з половиною мільйони ».
Повернувся я в контору о десятій. Всередині витав запах смаженини, застарілих паперів, відпрацьованої документації – ніщо так не тхне – ну, і запах клерків – їх взуття, верхнього одягу, сорочок, волосся і шкіри, шкіри, яку зимою недбало доглядали, все це підігріте двадцятивосьмиградусною температурою.
Я пообідав, як зазвичай: котлета і шматок ненайякіснішого сиру. Потому взявся до роботи.
Це, між іншим, вперше я всерйоз думав про панянку на два з половиною мільйони. Що це було? Чому не написати? Не взнати?
Врешті решт, пане, я зважився. Цілих п′ятнадцять днів ця ідея мене терзала, мучила, тортувала. Всі мої прикрості, всі маленькі убозтва, якими я безупину страждав, не помічаючи до цього, майже за цим не помічаючи себе, жалили мене наче голки впивалися, і кожна з цих маленьких страждань заводила мене у мрії все про ту панянку на два з половиною мільйони.
Я до кінця уявляв її історію. Коли істинно бажаєш якусь річ, шановний, то й бачиш її такою, як сподівався.
Напевно, не дуже природнім видавалося те, що юна панна, яка походить з поважної родини, досить пристойно обдарована, шукає чоловіка на шпальтах газет. Однак, могло трапитися, що ця дівчина була чесною і нещасною.
Спочатку ця удача на два з половиною мільйони на мене не подіяла, як феєрична річ. Всі ми, хто читає пропозиції такого характеру, про одруження на шість, вісім, десять чи навіть дванадцять мільйонів до цього звичні. Досить прийнятною є цифра дванадцять мільйонів. Вона подобається. Я добре знаю, що насправді ми не дуже ведемось на обіцянки. Ці фантастичні цифри, між тим, входять в нашу свідомість, виявляються правдоподібними, до певного моменту, доки наша довірливість не зважає, надзвичайні суми, які показують і налаштовують нас вважати, що придане на два мільйони п′ятсот тисяч франків є щось можливе і ймовірне.
Разом з тим, дівчина, дочка багатія і покоївки, раптово отримавши спадок від свого батька, зрозумівши таємницю свого народження, щоб не зганьбитися перед чоловіком, який її полюбить, вдається до способу, який несе в собі прикриття справжньої вади.

Моє припущення було безглуздим. Однак я за нього вхопився. Ми, нотаріуси, ми не повинні читати романів; та я прочитав, пане.
Таким чином я писав, від імені клієнта і перебував в очікуванні.
Годин через п´ять, близько третьої години по обіді, я був налаштований попрацювати у своєму кабінеті, коли мене сповістили:
- Мадемуазель Шантефріс.
- Запросіть.
Ввійшла панянка приблизно років тридцяти, повнувата шатенка, не сказати що доглянута.
- Присядьте, будь ласка, пані.
Вона присіла і прошепотіла:
- Це я, пане.
Даруйте, пані, я не знайомий з Вами.
- Особа, яка Вам написала.
- Щодо одруження?
- Так, пане.
- О! Дуже добре!
- Я навідалась особисто, тому що так краще вирішувати справи.
- Я до Ваших послуг, пані. Тож Ви бажаєте вийти заміж?
- Саме так.
- Чи маєте сім´ю?
Вона трохи повагалась, опустила очі і мовила нерозбірливо:
- Ні, пане. ..моя мати і мій батько…померли.
Я здригнувся. Тож я здогадався істину і жива симпатія до цієї бідної жінки раптово пробудилася в моєму серці. Я далі не розпитував, щоб не засмучувати її, тож повів про таке:
- Удача Вам посміхається?
Цього разу вона відповіла не вагаючись:
- О, так, пане.
Я пильно дивився на неї, і, правду кажучи, мене ні трохи не бентежило те, що вона була достатньо дійшлою, зрілою настільки, що я й подумати не міг. Вона була гарною, сильною особою, справжньою жінкою. От мені і спало на думку розіграти невеличку сцену з вияву почуттів, моєї закоханості до неї, вдати свого уявного клієнта, коли я впевнився, що придане не примарне. Я повів мову про клієнта, якого знаю як сумовитого, дуже чесного, але трохи недужого чоловіка.
Вона рвучко відповіла:
- О, пане, Ви знаєте, я полюбляю таких чоловіків.
- Ви його побачите, згодом, але днів через два-три, так як він вчора відбув до Англії.
- Ой, як прикро, - відповіла вона.
- Боже мій! Ви поспішаєте повернутися до себе?
- Зовсім ні.
- Тоді лишайтеся тут. Я складу Вам компанію, проведемо час разом.
- Ви дуже люб'язні.
- Ви зупинилися в готелі?
Вона назвала перший ліпший готель в Руані.
-Що ж, шановна пані, чи Ви дозволите вашому майбутньому... нотаріусу запросити Вас повечеряти сьогодні.
Вона, здавалось, завагалась, зтривожилась та все ж, якось нерішуче, відповіла:
- Так, пане.
- Я зайду за Вами о сьомій.
- Так, пане.
- Тож, цього вечора, панно?
- Так, пане.
І я супроводив її до дверей мого кабінету.

О сьомій я вже був у неї. Вочевидь, вона причепурилася для мене, і доволі кокетливо мене зустріла.
Я повів її вечеряти в ресторан де мене добре знали, і замовив меню......
Годиною потому, ми були вже як друзі і вона мені повідала свою історію. Дочка поважної пані і джентельмена, вона була вихована селянами. Нині вона була заможною, успадкувавши величезні суми від свого батька і матері, імен яких вона ніколи не називала, ніколи. Дарма було випитувати їх, даремно вмовляти, вона про них не говорила. Оскільки мені хоч трохи вдалося взнати про них, я запитав про її багатство. Вона говорила про нього як досвідчена жінка, з впевненістю в цифрах, правах, прибутках, в інтересах та розташуванні. Її досвідченість в цьому питанні вмить вселяла в мені довіру до неї, і я став люб′язним, проте стриманим. Але я чітко дав знати, що вона мені до вподоби.
Я запропонував їй шампанське, сам відпив, та було дещо, що мене бентежило. Я явно відчував, що маю стати заповзятішим, але боявся за себе, за неї, щоб вона не збентежилась і не знемогла. Щоб заспокоїтися, я почав говорити до неї про її посаг, яке має бути чітко окреслене, оскільки моїм вдаваним клієнтом був бізнесмен.
Вона радісно відповіла:
- О! Я знаю. В мене з собою всі докази.
- Тут, в Руані?
- Так, в Руані.
- Ви їх тримаєте в готелі?
- Авжеж.
- Чи не могли б Ви мені їх показати?
- Сьогодні ж?
- Саме так.
- Це мене всіляко рятувало. Я оплатив рахунок і ми вернулися до неї. Вона насправді привезла весь свій посаг. В мене не було жодних сумнівів. Я тримав їх у руках, мацав, читав. Це мене радувало до глибин серця так, що мене охопило нестримне бажання обійняти її. Я відчував у собі цнотливе бажання, бажання щасливого чоловіка. І я обійняв її один раз, двічі, з десяток разів...так добре...шампанське підігрівало наші обійми....я піддався...чи більше...вона піддалась.
Ой, пане, я втратив голову після того....та й вона теж! Вона невпинно ридала, благаючи мене не покидати її, що я її не втратив. Я наобіцяв все, що вона хотіла, тим самим ввігнав себе у жахливий духовний стан.
Що вдіяти? Я обдурив мою клієнтку. Ще б нічого, якби я мав на прикметі нареченого для неї, але не мав. Ним був я – наївним клієнтом, збитим з пантелику, обдуреним самими собою. От така ситуація. Я міг її полишити, це правда. Але посаг, вагомий посаг, відчутний на дотик, очевидний! Та й потім, чи мав я право залишити її, бідолашну, так її вразивши? Але, який неспокій чигав на мене згодом!
Так мало убезпечення у поводженні з жінкою, яка так поступається! Я провів жахливу ніч в нерішучості, вимучився в безкінечних намаганнях, спустошився побоюваннями, вдався до всіх скурпульозностей. Тому на ранок мій розум посвітлів. Я одягся і рівно об одинадцятій прибув до готелю, в якому вона зупинилась.
Угледівши мене, вона порум′яніла. Я мовив до неї:
- Панянко, у мене до Вас одне прохання. Я прошу Вашої руки.
Вона пробурмотіла:
- Я Вам її даю.
Я з нею одружився.
Все йшло чудово протягом шести місяців. Я поступився своєю справою, жив з ренти й поправді, не мав жодного докору дружині, крім одного. Річ в тім, що я підмітив як вона час від часу кудись на довго зникала. Це відбувалось в певний день: одного тижня у вівторок, наступного – в середу. Вона виходила приблизно о першій, спускалась по вулиці Республіканській, повертала на право, на вулицю, що веде до архієпископального палацу, затим на вулицю Гранд-Понт аж до Сени, йшла вздовж платформи до до мосту де П′єр, переходила воду. Починаючи з цього моменту, вона здавалась схвильованою, часто озиралась, страхаючись всіх перехожих. Оскільки я перевдягся у вугільника, вона мене не впізнала. Врешті, вона зайшла до вокзалу; я більше не сумнівався – її коханець прибуде потягом годині о четвертій, п′ятій. Я сховався за вантажівкою і очікував. Роздався свист... потік пасажирів. Вона ринула вперед, схопила на руки маленьку дівчинку, років трьох, яку супроводжував огрядний селянин і пристрасно її пригорнула. Потім вона оглянулась, помітила ще одну дитину, меншеньку, дівчинку чи хлопченя, принесену іншим селянином, кинулась до неї, шалено стиснула і попрямувала звідти з двома малюками і їх нянями на похмуру і безлюдну прогулянку по вулиці Кур ла Рен.
Я повернувся спантеличений, в моїй голові це вкладалося і не вкладалося, та я не наважувався ухилитися.
Коли вона повернулася на вечерю, я кинувся до неї, гримаючи:
- Чиї це діти?
- Які діти?
- Ті, яких ти чекала на вокзалі біля потягу Сен -Север.
Вона підняла крик і знепритомніла. Коли ж отямилась, то зізналась мені, в морі сліз, що в неї їх четверо. Отак, пане, двоє щовівторка, двоє дівчаток, і двоє щосереди, двоє хлопчиків. Це була вона – який сором! - це була правда її успіху, - четверо батьків!...Вона накопичила свій посаг.
- Тепер, пане, що Ви порадите мені вдіяти?
На що адвокат йому поважно відповів:
- Визнати Ваших дітей, пане.

1988