ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?

Микола Соболь
2024.11.21 04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».

Володимир Каразуб
2024.11.21 01:27
nbsp       Я розіллю л
                            І
               &

Сонце Місяць
2024.11.20 21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці

Іван Потьомкін
2024.11.20 13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи

Юрій Гундарєв
2024.11.20 09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…


Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.

Світлана Пирогова
2024.11.20 07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять

Микола Дудар
2024.11.20 07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача

Віктор Кучерук
2024.11.20 05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.

Артур Курдіновський
2024.11.20 05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.

Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві

Микола Соболь
2024.11.20 05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,

Микола Дудар
2024.11.19 21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…

Борис Костиря
2024.11.19 18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.

Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Соловей (2014) / Проза / GUY DE MAUPASSANT (1850 -1893)

 "Після того"
- «Дорогенькі мої, сказала графиня, - пора вас вкладати спати».
Троє дітлахів, дівчатка і хлопчик, піднялися, і підійшли обійняти стареньку.
За тим, вони побажали на добраніч панові кюре, той якраз кожного четверга.
вечеряв в маєтку.
Пан Модюі, всадовивши їх собі на коліна, проводив своїми довгими руками, зодягненими в чорне, по спинах дітей, батьківським жестом пригортаючи їх, і ніжним цілунком торкаючись їхніх скронь.
Потім, зсадовив їх на підлогу і малеча попрямувала, хлопчик попереду а за ним дівчатка.
- «Ви любите дітей, пане отче», мовила графиня.
- «Дуже, пані».
Стара жінка звела свої світлі очі на панотця.
« І Ваша самотність ніколи Вас не бентежила?»
- «Так, бувало».
Він схопився, повагався, тоді промовив: «Я був народжений не для звичайного життя».
- «Що Ви хочете сказати?»
- О! Я добре знаю. Мене створено, щоб бути священником, я ступаю своїм шляхом».
Графиня не зводила з нього погляду:
«Давайте поглянемо, панотче, скажіть мені, скажіть як Ви вирішили відмовитися від усього, що спонукає нас любити життя, один одного, від всього що нас об´єднує і підтримує? Що Вас підштовхнуло відсторонитися від звичного способу життя, одруженя і сім´ї? Ви не прихильник, не фанат, не занурені в тьму і не оповиті печаллю..Є якась подія, розпач, який змусив Вас ступити на шлях духовенства?»
Отець Модюі підвіся, наблизився до каміну, зупинився над вогнищем свої. .Він завжди видавався неготовим дати відповідь.
Це був чоловік в літах з сивим волоссям, котрий з двадцяти років служив у місті Сент-Антуан дю Роше. Селяни про нього казали: «Який хоробрий чоловік»!
Він насправді був сміливим, успішним, сімейним, ніжним і особливо благородним. Як і Святий Мартін, він розрізав своє манто надвоє. Він охоче посміхався і так само плакав з багатьох причин, як жінка, те що його трохи виокремлювало в розумінні місцевих селян.
Стара графиня де Савій, оселилася в своєму маєтку дю Роше, щоб виховувати своїх онуків, після раптової смерті свого сина і невістки, дуже любила панотця і казала йому: «Це серце».
Він приходив кожного четверга провести вечір з господинею, з якою їх пов´язувала добра і щира дружба двох людей. Вони чули один одного з пів слова, будучи обоє добрими і просто м´якосердними людьми.
Вона наполягала: «Подивимось, панотче, чи Ви зізнаєтесь».
Він повторював: «Я був народжений не для того, щоб жити як всі. Я це в собі вчасно помітив, на щастя, і я часто зауважував, що не помилився.»
Мої батьки, торгівці з Верд´єру, жили в достатку і покладали на мене великі надії. Мене було віддано до пансіонату у дуже ранньому віці. Їм не відомо від чого може страждати дитина в коледжі, але вже від самої самотності, від ізоляції. Ця форма життя без вияву ніжності підходяща для одних і огидна для інших. Дитячі серця часто ще більш вразливі, ніж може здаватися, і коли прирікати їх на самотність дуже рано, віддаляти від тих, хто їх любить, можна розвинути надлишок чутливості, яка вивищується, стає болючою і небезпечною.
Я був практично бездіяльним, не мав товаришів, проводив дні сумуючи за домом, плакав ночами в ліжку, ламав собі голову дошукуючись спогадів про себе, спогадів про всілякі дрібниці і деталі. Я безперестанку думав про те, що там полишив. Я став навіженим, для якого звичайні негаразди ставали жахливим розпачем.
З цим я і жив мовчазно, втаємничено, без відвертості, нікому не довіряючи. Цей стан психічного збудження проходив неясно і складно. Нервове напруження у дітей виливається у неспокій; доводиться не спати через свої переживання, аж до дорослішання. Але хто вважає, що для вихованців коледжу несправедливі покарання у вигляді додаткового навантаження до уроків може бути величезним болем, що буде пізніше смертоносним для друга; хто чітко усвідомлює, що окремі юні душі не мають чим протидіяти жахливим емоціям, і, невдовзі, ці душі хворі, просто невиліковні?
Так сталося зі мною; цей стан жалю розвинувся в мені до такого рівня, що моє існування перетворилося на муки.
Я про це не говорив, я нічого не розповідав; але я ставав дедалі сприйнятливішим і чуттєвішим на стільки, що моя душа нагадувала відкриту рану. Все що її торкалося перетворювалося на біль від страждання, жахливі коливання і, після того справжнє руйнування. Щасливі ті люди, яких природа огорнула байдужістю і озброїла стійкістю!
Я досяг шістнадцяти років. Надмірна скромність породила в мені схильність зазнавати страждань від усього. Почуваючись незакритим перед всіма атаками долі, я боявся всіх зв´язків, всіх зближень, всіх подій.
Я жив, остерігаючись постійної загрози від невідомої хвороби, але завжди очікуваної. Я не наважувався ні говорити, ні активно діяти. У мене було відчуття, що життя - це суцільне протистояння, постійна боротьба у якій зазнаєш постійних ударів, болючих і смертельних ран. Замість плекання надії, що властиво всім, віри в завтрашній день, у мене був лише страх та збентеженість і відчував необхідність сховатися, уникнути цієї боротьби, в якій мене буде переможено і вбито.
Після завершення навчання в мене було шість місяців відпустки для вибору кар´єри . Один дуже простий випадок змусив мене поглянути на себе по іншому, показав мені хворобливий стан мого розуму, змусив мене зрозуміти цю небезпеку і втекти від неї.
Верд´єр це невелике місто, оточене рівнинами і лісами. На центральній вулиці знаходиться будинок моїх батьків. Тепер я проводив дні , які відійшли так далеко від тих, за якими я сумував, яких так бажав. Мрії прокинулись в мені, і я прогулювався полями , наодинці щоб дати їм вирватися, відлетіти.
Мій батько і моя мати, дуже зайняті своєю торгівлею і стурбовані моїм майбутнім, ні про що окрім своєї торгівлі і можливого мого майбутнього мені не говорили. Вони любили мене але якось практично; вони любили мене своїм розумом більше ніж серцем; я жив замурованим в своїх думках і здригаючись від своєї вічної занепокоєності.
То ж, одного вечора, пришвидшивши кроки, щоб не запізнитися, я помітив собаку, який біг до мене. Ним виявився спанієль, худощавий, з довгими обвислими вухами.
Коли лишалось кілька кроків, він зупинився. Я теж спинився. Він почав кивати хвостом і наближуватися, роблячи боязкі та невпевнені рухи, присідаючи на лапи і злегка киваючи головою. Я його гукнув. Він почав повзти з таким смиренним, сумним і благальним виглядом, що в мене на очах з´явились сльози. Я підійшов до нього, він спочатку втік, потім вернувся і я прихилив коліно на землю, даючи йому солодощі, щоб приманити. Він знаходився на відстані витягнутої руки, я обережно погладив його.
Собака став сміливішим, потроху підвівся, поставив лапи мені на плечі і взявся лизати моє обличчя. Він біг за мною аж додому.
Це справді була найперша тваринка, яку я пристрасно любив, тому що відчув від неї ту ніжність, передану мені. Мої емоції до цієї тварини були перебільшеними і смішними. Мені здавалося зніяковіло, що ми були братами, загубленими на цій землі, самотні і беззахисні обоє. Він мене ніколи більше не полишав, спав біля мого ліжка, їв зі столу всупереч невдоволенню моїх батьків і супроводжував мене на мої курси.
Часто я зупинявся на галявині і сідав на траву. Сем невдовзі прибігав, примощувався поруч зі мною або мені на коліна і піштовхував мою руку своїм носом, шукаючи пестощів.
Одного дня, у кінці червня, коли ми були на шляху до Сент П´єр де Шавро, я поміти як прямувала делегація з Раверу . Карета мчала галопом чотирьох коней. Кучер змахнув батогом; на шляху здійнялася хмара пилу і попливла далі, ніби справжня хмаринка.
І як тільки вона наблизилась до мене, Сем, певно наляканий шумом, кинувся перед нею. Потрапив під ноги коней, впав, я бачив як він перекочувався, перевертався, піднімався, падав, потім прокотилась карета і за нею я помітив там в пилюці щось ворушилось на дорозі. Він був розшматований, стікав кров´ю. Намагався підійнятися, ступити, але передні лапки лише зводились, дряпали землю, впивалися; задні не функціонували. І він страшенно завив від болю.
За кілька хвилин він помер. Я не можу виразити те, що відчував тоді і як я страждав. Я місяць не виходив з кімнати.
Та все ж, одного вечора, мій знавіснілий батько побачивши мене в такому стані, закричав: «Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей? Не вартий той собака таких страждань!»
Ці слова, ще довго звучали в моїй голові, переслідували мене: ««Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей?»
І я почав приходити до тями. Мені стало зрозумілим, чому всі дрібні щоденні негаразди набирали у моїх очах масштабу катастрофи: я зауважив, що довів себе до страждань від всього, в усьому проявлялась хвороблива чуттєвість, всі болісні спогади, мене охоплював жахливий страх життя.
Я був безпристрасним, безамбітним. Я вирішив вдаватися до радощів, щоб забути про біль. Життя коротке, я проведу його в служінні іншим, звільняючи їх від страждань і поділяючи їхню радість, так я собі пообіцяв. Не випробувавши ні того ні іншого, я отримував лише жахливі емоції.
Якби Ви знали, як мене спустошували і змушували страждати злидні!
Але те, що було для мене нестерпним болем - стало співчуттям, на жаль.
Ці розпачі, що спіткали мене на кожному кроці, я більше не впускатиму в своє серце. Я не побачу смерті своїх дітей, не переживу. В мені попри все, залишається, великий страх і проникає в події, проникає в мене і змушує хвилюватися, до холоду у венах, проте тепер я більше нічого не боюсь.

Новела видатного фрацузького письменника, новеліта Гі де Мопассана.


Контекст :


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-11-25 12:50:48
Переглядів сторінки твору 1955
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.199 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.489 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Іншомовна проза (крім російської)
Автор востаннє на сайті 2024.08.17 10:30
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Соловей (Л.П./Л.П.) [ 2014-11-25 12:53:42 ]
APRÈS
Mes chéris, dit la comtesse, il faut aller vous coucher.
Les trois enfants, filles et garçon, se levèrent, et ils allèrent embrasser leur grand-mère.
Puis, ils vinrent dire bonsoir à M. le curé, qui avait dîné au château comme il faisait tous les jeudis.
L'abbé Mauduit en assit deux sur ses genoux, passant ses longs bras vêtus de noir derrière le cou des enfants, et, rapprochant leurs têtes d'un mouvement paternel, il les baisa sur le front d'un long baiser tendre.
Puis, il les remit à terre, et les petits êtres s'en allèrent, le garçon devant, les filles derrière.
"Vous aimez les enfants, monsieur le curé, dit la comtesse.
- Beaucoup, Madame."
La vieille femme, leva sur le prêtre ses yeux clairs.
"Et... votre solitude ne vous a jamais trop pesé ?
- Si, quelquefois."
Il se tut, hésita, puis reprit : "Mais je n'étais pas né pour la vie ordinaire.
- Qu'est-ce que vous en savez ?
Oh ! Je le sais bien. J'étais fait pour être prêtre, j'ai suivi ma voie."
La comtesse le regardait toujours :
"Voyons, monsieur le curé, dites-moi ça, dites-moi comment vous vous êtes décidé à renoncer à tout ce qui nous fait aimer la vie, nous autres, à tout ce qui nous console et nous soutient. Qui est-ce qui vous a poussé, déterminé à vous écarter du grand chemin naturel, du mariage et de la famille ? Vous n'êtes ni un exalté, ni un fanatique, ni un sombre, ni un triste. Est-ce un événement, un chagrin, qui vous a décidé à prononcer des voeux éternels ?"
L'abbé Mauduit se leva et se rapprocha du feu, puis tendit aux flammes ses gros souliers de prêtre de campagne. Il semblait toujours hésiter à répondre.
C'était un grand vieillard à cheveux blancs qui desservait depuis vingt ans la commune de Saint-Antoine-du-Rocher. Les paysans disaient de lui : "En v'là un brave homme !"
C'était un brave homme en effet, bienveillant, familier, doux, et surtout généreux. Comme saint Martin, il eût coupé en deux son manteau. Il riait volontiers et pleurait aussi pour peu de chose, comme une femme, ce qui lui nuisait même un peu dans l'esprit dur des campagnards.
La vieille comtesse de Saville, retirée en son château du Rocher, pour élever ses petits-enfants, après la mort successive de son fils et de sa belle-fille, aimait beaucoup son curé, et disait de lui : "C'est un coeur."
Il venait tous les jeudis passer la soirée chez la châtelaine, et ils s'étaient liés, d'une bonne et franche amitié de vieillards. Ils s'entendaient presque sur tout à demi-mot, étant tous les deux bons de la simple bonté des gens simples et doux.
Elle insistait : "Voyons, monsieur le curé, confessez-vous à votre tour."
Il répéta : "Je n'étais pas né pour la vie de tout le monde. Je m'en suis aperçu à temps, heureusement, et j'ai bien souvent constaté que je ne m'étais pas trompé."

Mes parents, marchands merciers à Verdiers, et assez riches, avaient beaucoup d'ambition pour moi. On me mit en pension fort jeune. On ne sait pas ce que peut souffrir un enfant dans un collège, par le seul fait de la séparation, de l'isolement. Cette vie uniforme et sans tendresse est bonne pour les uns, détestable pour les autres. Les petits êtres ont souvent le coeur bien plus sensible qu'on ne croit, et en les enfermant ainsi trop tôt, loin de ceux qu'ils aiment, on peut développer à l'excès une sensibilité qui s'exalte, devient maladive et dangereuse.
Je ne jouais guère, je n'avais pas de camarades, je passais mes heures à regretter la maison, je pleurais la nuit dans mon lit, je me creusais la tête pour retrouver des souvenirs de chez moi, des souvenirs insignifiants de petites choses, de petits faits. Je pensais sans cesse à tout ce que j'avais laissé là-bas. Je devenais tout doucement un exalté pour qui les plus légères contrariétés étaient d'affreux chagrins.
Avec cela je demeurais taciturne, renfermé, sans expansion, sans confidents. Ce travail d'excitation mentale se faisait obscurément et sûrement. Les nerfs des enfants sont vite agités ; on devrait veiller à ce qu'ils vivent dans une paix profonde, jusqu'à leur développement presque complet. Mais qui donc songe que, pour certains collégiens, un pensum injuste peut être une aussi grosse douleur que le sera plus tard la mort d'un ami ; qui donc se rend compte exactement que certaines jeunes âmes ont pour presque rien des émotions terribles, et sont, en peu de temps, des âmes malades, inguérissables ?
Ce fut mon cas ; cette faculté de regret se développa en moi d'une telle façon que toute mon existence devint un martyre.
Je ne le disais pas, je ne disais rien ; mais je devins peu à peu d'une sensibilité ou plutôt d'une sensitivité si vive que mon âme ressemblait à une plaie vive. Tout ce qui la touchait y produisait des tiraillements de souffrance, des vibrations affreuses et par suite de vrais ravages. Heureux les hommes que la nature a cuirassés d'indifférence et armés de stoïcisme !
J'atteignis seize ans. Une timidité excessive m'était venue de cette aptitude à souffrir de tout. Me sentant découvert contre toutes les attaques du hasard ou de la destinée, je redoutais tous les contacts, toutes les approches, tous les événements. Je vivais en éveil comme sous la menace constante d'un malheur inconnu et toujours attendu. Je n'osais ni parler, ni agir en public. J'avais bien cette sensation que la vie est une bataille, une lutte effroyable où on reçoit des coups épouvantables, des blessures douloureuses, mortelles. Au lieu de nourrir, comme tous les hommes, l'espérance heureuse du lendemain, j'en gardais seulement la crainte confuse et je sentais en moi une envie de me cacher, d'éviter ce combat où je serais vaincu et tué.
Mes études finies, on me donna six mois de congé pour choisir une carrière. Un événement bien simple me fit voir clair en moi tout à coup, me montra l'état maladif de mon esprit, me fit comprendre le danger et me décida à le fuir.
Verdiers est une petite ville entourée de plaines et de bois. Dans la rue centrale se trouvait la maison de mes parents. Je passais maintenant mes journées loin de cette demeure que j'avais tant regrettée, tant désirée. Des rêves s'étaient réveillés en moi et je me promenais dans les champs, tout seul pour les laisser s'échapper, s'envoler.
Mon père et ma mère, tout occupés de leur commerce et préoccupés de mon avenir, ne me parlaient que de leur vente ou de mes projets possibles. Ils m'aimaient en gens positifs, d'esprit pratique ; ils m'aimaient avec leur raison bien plus qu'avec leur coeur ; je vivais muré dans mes pensées et frémissant de mon éternelle inquiétude.
Or, un soir, après une longue course, j'aperçus, comme je revenais à grands pas afin de ne point me mettre en retard, un chien qui galopait vers moi. C'était une sorte d'épagneul rouge, fort maigre, avec de longues oreilles frisées.
Quand il fut à dix pas il s'arrêta. Et j'en fis autant. Alors il se mit à agiter sa queue et il s'approcha à petits pas avec des mouvements craintifs de tout le corps, en fléchissant sur ses pattes comme pour m'implorer et en remuant doucement la tête. Je l'appelai. Il fit alors mine de ramper avec une allure si humble, si triste, si suppliante que je me sentis les larmes aux yeux. J'allai vers lui, il se sauva, puis revint et je mis un genou par terre en lui débitant des douceurs afin de l'attirer. Il se trouva enfin à portée de ma main et, tout doucement je le caressai avec des précautions infinies.
Il s'enhardit, se releva peu à peu, posa ses pattes sur mes épaules et se mit à me lécher la figure. Il me suivit jusqu'à la maison.
Ce fut vraiment le premier être que j'aimai passionnément, parce qu'il me rendait ma tendresse. Mon affection pour cette bête fut certes exagérée et ridicule. Il me semblait confusément que nous étions deux frères, perdus sur la terre, aussi isolés et sans défense l'un que l'autre. Il ne me quittait plus, dormait au pied de mon lit, mangeait à table malgré le mécontentement de mes parents et il me suivait dans mes courses solitaires.
Souvent je m'arrêtais sur les bords d'un fossé et je m'asseyais dans l'herbe. Sam aussitôt accourait, se couchait à mes côtés ou sur mes genoux et il soulevait ma main du bout de son museau afin de se faire caresser.
Un jour, vers la fin de juin, comme nous étions sur la route de Saint-Pierre-de-Chavrol, j'aperçus venir la diligence de Ravereau. Elle accourait au galop des quatre chevaux, avec son coffre jaune et la casquette de cuir noir qui coiffait son impériale. Le cocher faisait claquer son fouet ; un nuage de poussière s'élevait sous les roues de la lourde voiture puis flottait par-derrière, à la façon d'un nuage.
Et tout à coup, comme elle arrivait à moi, Sam, effrayé peut-être par le bruit et voulant me joindre, s'élança devant elle. Le pied d'un cheval le culbuta, je le vis rouler, tourner, se relever, retomber sous toutes ces jambes, puis la voiture entière eut deux grandes secousses et j'aperçus derrière elle, dans la poussière, quelque chose qui s'agitait sur la route. Il était presque coupé en deux, tout l'intérieur de son ventre déchiré pendait, sortait avec des bouillons de sang. Il essayait de se relever, de marcher, mais les deux pattes de devant pouvaient seules remuer et grattaient la terre, comme pour faire un trou ; les deux autres étaient déjà mortes. Et il hurlait affreusement, fou de douleur.
Il mourut en quelques minutes. Je ne puis exprimer ce que je ressentis et combien j'ai souffert. Je gardai la chambre pendant un mois.
Or, un soir, mon père furieux de me voir dans cet état pour si peu, s'écria : "Qu'est-ce que ce sera donc quand tu auras de vrais chagrins, si tu perds ta femme, tes enfants ! On n'est pas bête à ce point-là !"
Ce mot, dès lors, me resta dans la tête, me hanta : "Qu'est-ce que ce sera donc quand tu auras de vrais chagrins, si tu perds ta femme, tes enfants !"
Et je commençai à voir clair en moi. Je compris pourquoi toutes les petites misères de chaque jour prenaient à mes yeux une importance de catastrophe ; je m'aperçus que j'étais organisé pour souffrir affreusement de tout, pour percevoir, multipliées par ma sensibilité malade, toutes les impressions douloureuses, et une peur atroce de la vie me saisit.
J'étais sans passions, sans ambitions ; je me décidai à sacrifier les joies possibles pour éviter les douleurs certaines. L'existence est courte, je la passerai au service des autres, à soulager leurs peines et à jouir de leur bonheur, me disais-je. N'éprouvant directement ni les unes ni les autres, je n'en recevrai que les émotions affaiblies.
Et si vous saviez cependant comme la misère me torture, me ravage ! Mais ce qui aurait été pour moi une intolérable souffrance est devenu de la commisération, de la pitié.
Ces chagrins que je touche à chaque instant, je ne les aurais pas supportés tombant sur mon propre coeur. Je n'aurais pas pu voir mourir un de mes enfants sans mourir moi-même. Et j'ai gardé malgré tout une telle peur obscure et pénétrante des événements, que la vue du facteur entrant chez moi me fait passer chaque jour un frisson dans les veines, et pourtant je n'ai plus rien à craindre maintenant.

L'abbé Mauduit se tut. Il regardait le feu dans la grande cheminée, comme pour y voir des choses mystérieuses, tout l'inconnu de l'existence qu'il aurait pu vivre s'il avait été plus hardi devant la souffrance. Il reprit d'une voix plus basse :
"J'ai eu raison. Je n'étais point fait pour ce monde."
La comtesse ne disait rien ; enfin, après un long silence, elle prononça :
"Moi, si je n'avais pas mes petits-enfants, je crois que je n'aurais plus le courage de vivre."
Et le curé se leva sans dire un mot de plus.
Comme les domestiques sommeillaient dans la cuisine, elle le conduisit elle-même jusqu'à la porte qui donnait sur le jardin et elle regarda s'enfoncer dans la nuit sa grande ombre lente qu'éclairait un reflet de lampe.
Puis elle revint s'asseoir devant son feu et elle songea à bien des choses auxquelles on ne pense point quand on est jeune.

Date inconnue