Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.21
12:45
Стійкий мороз, стійка ворожа тундра
Бере у свій нав'язливий полон,
Мов споконвічна і небесна туга,
Яка не має лику і погон.
Вона повзе, як велетенські тури,
Не знаючи надійних перепон.
Я у морозі загубив надію,
Бере у свій нав'язливий полон,
Мов споконвічна і небесна туга,
Яка не має лику і погон.
Вона повзе, як велетенські тури,
Не знаючи надійних перепон.
Я у морозі загубив надію,
2026.07.21
11:53
перебираючи зневіри
куди податися куди
немов на кінчику рапіри
товчеться рій думок пустих
чиїсь оселі невеселі
ще вітер через них свистить
порожні вранішні мотелі
бензоколонки блокпости
куди податися куди
немов на кінчику рапіри
товчеться рій думок пустих
чиїсь оселі невеселі
ще вітер через них свистить
порожні вранішні мотелі
бензоколонки блокпости
2026.07.21
10:06
Принишкли в темряві дороги,
В пітьмі сховалися стежки, -
Лиш пнеться з мороку нічного
Чийсь пес надміру говіркий.
Ляскучий гавкіт серед ночі,
Немов з ясного неба грім, -
Цікаво, що сказати хоче
Собака гавкотом своїм?
В пітьмі сховалися стежки, -
Лиш пнеться з мороку нічного
Чийсь пес надміру говіркий.
Ляскучий гавкіт серед ночі,
Немов з ясного неба грім, -
Цікаво, що сказати хоче
Собака гавкотом своїм?
2026.07.21
10:00
Хрущі у квітні завжди привітні,
І їхні піддані доречні -
Передавайте ж цей блиск на міді
В сади безпечні.
Час, наче річка-тече в нікуди -
Води ні краплі, ні краплі сенсу ,
На кого ж погляд Дажбог спрямує
І їхні піддані доречні -
Передавайте ж цей блиск на міді
В сади безпечні.
Час, наче річка-тече в нікуди -
Води ні краплі, ні краплі сенсу ,
На кого ж погляд Дажбог спрямує
2026.07.21
07:15
Чим ближче, тим важче, чим далі, тим гірше —
Уже не рятують від сутінок вірші.
Та спогади світлі, герань на терасі,
Гіркий шоколад у крихкому фаянсі.
Альтанка затишна, любисток під плотом
І ті небеса, що плекають двохсотих.
Не радує літо і тиша у
Уже не рятують від сутінок вірші.
Та спогади світлі, герань на терасі,
Гіркий шоколад у крихкому фаянсі.
Альтанка затишна, любисток під плотом
І ті небеса, що плекають двохсотих.
Не радує літо і тиша у
2026.07.21
07:01
Розділ ІІ: Битва біля мису Акцій. Вежа «Тімоніон»
Друге вересня тридцять першого року до нашої ери видалося гарячим і штильовим. Море біля мису Акцій виглядало як застигле скло, на якому у загрозливому мовчанні завмерли дві величезні армади.
Клеопат
2026.07.21
06:58
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ГАЙ ОКТАВІАН. Химерне плетиво павутини
«Зачиняються ворота підземелля, і темрява ковтає світло дня. Ті, що кричали про свою силу, стають тінню на стіні. Тільки Ніл тече вічно, не знаючи імен нових господарів».
(З написів на піра
2026.07.21
02:58
На відомий завод у Немирові
Флібустьєри заїхали фірою,
Розвели на бухло
За фальшиве бабло –
Тільки й бачили їх у Немирові..
Подались поступати до Вінниці
Провінційні дівулі-відмінниці.
Флібустьєри заїхали фірою,
Розвели на бухло
За фальшиве бабло –
Тільки й бачили їх у Немирові..
Подались поступати до Вінниці
Провінційні дівулі-відмінниці.
2026.07.20
22:45
Розглядались державні вакансії
Під мостами клошарами Франції.
А не в офісах десь.
Ви чого боїтесь
І без розглядів брати вакансії?
Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
Під мостами клошарами Франції.
А не в офісах десь.
Ви чого боїтесь
І без розглядів брати вакансії?
Непогане життя у Валенсії –
У народу є пільги та пенсії.
2026.07.20
22:22
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
зустріч наша у тім літі
індіанським літі
ліпшу зо всіх інакшу
тебе люблю найкращу
ліпшу зо всіх інакшу
зустріч наша у тім літі
індіанським літі
2026.07.20
15:43
Брати приїхали на рідну батьківщину,
У вигасле село, якого вже нема.
Багато хто забув їх, ніби днину
Минулого життя, що прожите дарма.
Десь юність відшуміла первозданна
На тихих вулицях, у цих місцях.
Лиш тиша пронесеться, ніби панна,
У вигасле село, якого вже нема.
Багато хто забув їх, ніби днину
Минулого життя, що прожите дарма.
Десь юність відшуміла первозданна
На тихих вулицях, у цих місцях.
Лиш тиша пронесеться, ніби панна,
2026.07.20
13:43
Шопена вальс... Шопена вальс (с)
Зарано став скорботним маршем.
Хоча й не був я сином Вашим, -
Мою дорогу на Парнас,
Таку правдиву, без прикрас,
Благословили Ви сонетом...
Від Вас приймаю естафету!
Холодний квітень... В серце - ніж.
Зарано став скорботним маршем.
Хоча й не був я сином Вашим, -
Мою дорогу на Парнас,
Таку правдиву, без прикрас,
Благословили Ви сонетом...
Від Вас приймаю естафету!
Холодний квітень... В серце - ніж.
2026.07.20
12:40
О роздуми, укупі й поодинці,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.
Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.
Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
2026.07.20
11:16
Насіялось стільки...Насіялось маку.
Червоним розлилось під спекою морем.
Розлізлась ненависть, розсипала горе.
В тривозі розплакана світиться мапа.
Червоним розлилось під спекою морем.
Розлізлась ненависть, розсипала горе.
В тривозі розплакана світиться мапа.
2026.07.20
10:31
Розділ ІІІ: Ціна однієї перлини
Римські генерали вміли рахувати золото мішками, але вони не вміли рахувати розкіш. На другий вечір бенкету Антоній сидів на парчевих подушках, розхристаний, з масним від печеної дичини підборіддям і затуманеним поглядом
2026.07.20
09:43
літо йде
через окремий холод свій
і спеку звичайно
літо ж
червень липень
глипнути навіть не вспів
сліпучі майдани
розжарені вулиці
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...через окремий холод свій
і спеку звичайно
літо ж
червень липень
глипнути навіть не вспів
сліпучі майдани
розжарені вулиці
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Соловей (2014) /
Проза
/
GUY DE MAUPASSANT (1850 -1893)
"Після того"
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Після того"
- «Дорогенькі мої, сказала графиня, - пора вас вкладати спати».
Троє дітлахів, дівчатка і хлопчик, піднялися, і підійшли обійняти стареньку.
За тим, вони побажали на добраніч панові кюре, той якраз кожного четверга.
вечеряв в маєтку.
Пан Модюі, всадовивши їх собі на коліна, проводив своїми довгими руками, зодягненими в чорне, по спинах дітей, батьківським жестом пригортаючи їх, і ніжним цілунком торкаючись їхніх скронь.
Потім, зсадовив їх на підлогу і малеча попрямувала, хлопчик попереду а за ним дівчатка.
- «Ви любите дітей, пане отче», мовила графиня.
- «Дуже, пані».
Стара жінка звела свої світлі очі на панотця.
« І Ваша самотність ніколи Вас не бентежила?»
- «Так, бувало».
Він схопився, повагався, тоді промовив: «Я був народжений не для звичайного життя».
- «Що Ви хочете сказати?»
- О! Я добре знаю. Мене створено, щоб бути священником, я ступаю своїм шляхом».
Графиня не зводила з нього погляду:
«Давайте поглянемо, панотче, скажіть мені, скажіть як Ви вирішили відмовитися від усього, що спонукає нас любити життя, один одного, від всього що нас об´єднує і підтримує? Що Вас підштовхнуло відсторонитися від звичного способу життя, одруженя і сім´ї? Ви не прихильник, не фанат, не занурені в тьму і не оповиті печаллю..Є якась подія, розпач, який змусив Вас ступити на шлях духовенства?»
Отець Модюі підвіся, наблизився до каміну, зупинився над вогнищем свої. .Він завжди видавався неготовим дати відповідь.
Це був чоловік в літах з сивим волоссям, котрий з двадцяти років служив у місті Сент-Антуан дю Роше. Селяни про нього казали: «Який хоробрий чоловік»!
Він насправді був сміливим, успішним, сімейним, ніжним і особливо благородним. Як і Святий Мартін, він розрізав своє манто надвоє. Він охоче посміхався і так само плакав з багатьох причин, як жінка, те що його трохи виокремлювало в розумінні місцевих селян.
Стара графиня де Савій, оселилася в своєму маєтку дю Роше, щоб виховувати своїх онуків, після раптової смерті свого сина і невістки, дуже любила панотця і казала йому: «Це серце».
Він приходив кожного четверга провести вечір з господинею, з якою їх пов´язувала добра і щира дружба двох людей. Вони чули один одного з пів слова, будучи обоє добрими і просто м´якосердними людьми.
Вона наполягала: «Подивимось, панотче, чи Ви зізнаєтесь».
Він повторював: «Я був народжений не для того, щоб жити як всі. Я це в собі вчасно помітив, на щастя, і я часто зауважував, що не помилився.»
Мої батьки, торгівці з Верд´єру, жили в достатку і покладали на мене великі надії. Мене було віддано до пансіонату у дуже ранньому віці. Їм не відомо від чого може страждати дитина в коледжі, але вже від самої самотності, від ізоляції. Ця форма життя без вияву ніжності підходяща для одних і огидна для інших. Дитячі серця часто ще більш вразливі, ніж може здаватися, і коли прирікати їх на самотність дуже рано, віддаляти від тих, хто їх любить, можна розвинути надлишок чутливості, яка вивищується, стає болючою і небезпечною.
Я був практично бездіяльним, не мав товаришів, проводив дні сумуючи за домом, плакав ночами в ліжку, ламав собі голову дошукуючись спогадів про себе, спогадів про всілякі дрібниці і деталі. Я безперестанку думав про те, що там полишив. Я став навіженим, для якого звичайні негаразди ставали жахливим розпачем.
З цим я і жив мовчазно, втаємничено, без відвертості, нікому не довіряючи. Цей стан психічного збудження проходив неясно і складно. Нервове напруження у дітей виливається у неспокій; доводиться не спати через свої переживання, аж до дорослішання. Але хто вважає, що для вихованців коледжу несправедливі покарання у вигляді додаткового навантаження до уроків може бути величезним болем, що буде пізніше смертоносним для друга; хто чітко усвідомлює, що окремі юні душі не мають чим протидіяти жахливим емоціям, і, невдовзі, ці душі хворі, просто невиліковні?
Так сталося зі мною; цей стан жалю розвинувся в мені до такого рівня, що моє існування перетворилося на муки.
Я про це не говорив, я нічого не розповідав; але я ставав дедалі сприйнятливішим і чуттєвішим на стільки, що моя душа нагадувала відкриту рану. Все що її торкалося перетворювалося на біль від страждання, жахливі коливання і, після того справжнє руйнування. Щасливі ті люди, яких природа огорнула байдужістю і озброїла стійкістю!
Я досяг шістнадцяти років. Надмірна скромність породила в мені схильність зазнавати страждань від усього. Почуваючись незакритим перед всіма атаками долі, я боявся всіх зв´язків, всіх зближень, всіх подій.
Я жив, остерігаючись постійної загрози від невідомої хвороби, але завжди очікуваної. Я не наважувався ні говорити, ні активно діяти. У мене було відчуття, що життя - це суцільне протистояння, постійна боротьба у якій зазнаєш постійних ударів, болючих і смертельних ран. Замість плекання надії, що властиво всім, віри в завтрашній день, у мене був лише страх та збентеженість і відчував необхідність сховатися, уникнути цієї боротьби, в якій мене буде переможено і вбито.
Після завершення навчання в мене було шість місяців відпустки для вибору кар´єри . Один дуже простий випадок змусив мене поглянути на себе по іншому, показав мені хворобливий стан мого розуму, змусив мене зрозуміти цю небезпеку і втекти від неї.
Верд´єр це невелике місто, оточене рівнинами і лісами. На центральній вулиці знаходиться будинок моїх батьків. Тепер я проводив дні , які відійшли так далеко від тих, за якими я сумував, яких так бажав. Мрії прокинулись в мені, і я прогулювався полями , наодинці щоб дати їм вирватися, відлетіти.
Мій батько і моя мати, дуже зайняті своєю торгівлею і стурбовані моїм майбутнім, ні про що окрім своєї торгівлі і можливого мого майбутнього мені не говорили. Вони любили мене але якось практично; вони любили мене своїм розумом більше ніж серцем; я жив замурованим в своїх думках і здригаючись від своєї вічної занепокоєності.
То ж, одного вечора, пришвидшивши кроки, щоб не запізнитися, я помітив собаку, який біг до мене. Ним виявився спанієль, худощавий, з довгими обвислими вухами.
Коли лишалось кілька кроків, він зупинився. Я теж спинився. Він почав кивати хвостом і наближуватися, роблячи боязкі та невпевнені рухи, присідаючи на лапи і злегка киваючи головою. Я його гукнув. Він почав повзти з таким смиренним, сумним і благальним виглядом, що в мене на очах з´явились сльози. Я підійшов до нього, він спочатку втік, потім вернувся і я прихилив коліно на землю, даючи йому солодощі, щоб приманити. Він знаходився на відстані витягнутої руки, я обережно погладив його.
Собака став сміливішим, потроху підвівся, поставив лапи мені на плечі і взявся лизати моє обличчя. Він біг за мною аж додому.
Це справді була найперша тваринка, яку я пристрасно любив, тому що відчув від неї ту ніжність, передану мені. Мої емоції до цієї тварини були перебільшеними і смішними. Мені здавалося зніяковіло, що ми були братами, загубленими на цій землі, самотні і беззахисні обоє. Він мене ніколи більше не полишав, спав біля мого ліжка, їв зі столу всупереч невдоволенню моїх батьків і супроводжував мене на мої курси.
Часто я зупинявся на галявині і сідав на траву. Сем невдовзі прибігав, примощувався поруч зі мною або мені на коліна і піштовхував мою руку своїм носом, шукаючи пестощів.
Одного дня, у кінці червня, коли ми були на шляху до Сент П´єр де Шавро, я поміти як прямувала делегація з Раверу . Карета мчала галопом чотирьох коней. Кучер змахнув батогом; на шляху здійнялася хмара пилу і попливла далі, ніби справжня хмаринка.
І як тільки вона наблизилась до мене, Сем, певно наляканий шумом, кинувся перед нею. Потрапив під ноги коней, впав, я бачив як він перекочувався, перевертався, піднімався, падав, потім прокотилась карета і за нею я помітив там в пилюці щось ворушилось на дорозі. Він був розшматований, стікав кров´ю. Намагався підійнятися, ступити, але передні лапки лише зводились, дряпали землю, впивалися; задні не функціонували. І він страшенно завив від болю.
За кілька хвилин він помер. Я не можу виразити те, що відчував тоді і як я страждав. Я місяць не виходив з кімнати.
Та все ж, одного вечора, мій знавіснілий батько побачивши мене в такому стані, закричав: «Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей? Не вартий той собака таких страждань!»
Ці слова, ще довго звучали в моїй голові, переслідували мене: ««Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей?»
І я почав приходити до тями. Мені стало зрозумілим, чому всі дрібні щоденні негаразди набирали у моїх очах масштабу катастрофи: я зауважив, що довів себе до страждань від всього, в усьому проявлялась хвороблива чуттєвість, всі болісні спогади, мене охоплював жахливий страх життя.
Я був безпристрасним, безамбітним. Я вирішив вдаватися до радощів, щоб забути про біль. Життя коротке, я проведу його в служінні іншим, звільняючи їх від страждань і поділяючи їхню радість, так я собі пообіцяв. Не випробувавши ні того ні іншого, я отримував лише жахливі емоції.
Якби Ви знали, як мене спустошували і змушували страждати злидні!
Але те, що було для мене нестерпним болем - стало співчуттям, на жаль.
Ці розпачі, що спіткали мене на кожному кроці, я більше не впускатиму в своє серце. Я не побачу смерті своїх дітей, не переживу. В мені попри все, залишається, великий страх і проникає в події, проникає в мене і змушує хвилюватися, до холоду у венах, проте тепер я більше нічого не боюсь.
Троє дітлахів, дівчатка і хлопчик, піднялися, і підійшли обійняти стареньку.
За тим, вони побажали на добраніч панові кюре, той якраз кожного четверга.
вечеряв в маєтку.
Пан Модюі, всадовивши їх собі на коліна, проводив своїми довгими руками, зодягненими в чорне, по спинах дітей, батьківським жестом пригортаючи їх, і ніжним цілунком торкаючись їхніх скронь.
Потім, зсадовив їх на підлогу і малеча попрямувала, хлопчик попереду а за ним дівчатка.
- «Ви любите дітей, пане отче», мовила графиня.
- «Дуже, пані».
Стара жінка звела свої світлі очі на панотця.
« І Ваша самотність ніколи Вас не бентежила?»
- «Так, бувало».
Він схопився, повагався, тоді промовив: «Я був народжений не для звичайного життя».
- «Що Ви хочете сказати?»
- О! Я добре знаю. Мене створено, щоб бути священником, я ступаю своїм шляхом».
Графиня не зводила з нього погляду:
«Давайте поглянемо, панотче, скажіть мені, скажіть як Ви вирішили відмовитися від усього, що спонукає нас любити життя, один одного, від всього що нас об´єднує і підтримує? Що Вас підштовхнуло відсторонитися від звичного способу життя, одруженя і сім´ї? Ви не прихильник, не фанат, не занурені в тьму і не оповиті печаллю..Є якась подія, розпач, який змусив Вас ступити на шлях духовенства?»
Отець Модюі підвіся, наблизився до каміну, зупинився над вогнищем свої. .Він завжди видавався неготовим дати відповідь.
Це був чоловік в літах з сивим волоссям, котрий з двадцяти років служив у місті Сент-Антуан дю Роше. Селяни про нього казали: «Який хоробрий чоловік»!
Він насправді був сміливим, успішним, сімейним, ніжним і особливо благородним. Як і Святий Мартін, він розрізав своє манто надвоє. Він охоче посміхався і так само плакав з багатьох причин, як жінка, те що його трохи виокремлювало в розумінні місцевих селян.
Стара графиня де Савій, оселилася в своєму маєтку дю Роше, щоб виховувати своїх онуків, після раптової смерті свого сина і невістки, дуже любила панотця і казала йому: «Це серце».
Він приходив кожного четверга провести вечір з господинею, з якою їх пов´язувала добра і щира дружба двох людей. Вони чули один одного з пів слова, будучи обоє добрими і просто м´якосердними людьми.
Вона наполягала: «Подивимось, панотче, чи Ви зізнаєтесь».
Він повторював: «Я був народжений не для того, щоб жити як всі. Я це в собі вчасно помітив, на щастя, і я часто зауважував, що не помилився.»
Мої батьки, торгівці з Верд´єру, жили в достатку і покладали на мене великі надії. Мене було віддано до пансіонату у дуже ранньому віці. Їм не відомо від чого може страждати дитина в коледжі, але вже від самої самотності, від ізоляції. Ця форма життя без вияву ніжності підходяща для одних і огидна для інших. Дитячі серця часто ще більш вразливі, ніж може здаватися, і коли прирікати їх на самотність дуже рано, віддаляти від тих, хто їх любить, можна розвинути надлишок чутливості, яка вивищується, стає болючою і небезпечною.
Я був практично бездіяльним, не мав товаришів, проводив дні сумуючи за домом, плакав ночами в ліжку, ламав собі голову дошукуючись спогадів про себе, спогадів про всілякі дрібниці і деталі. Я безперестанку думав про те, що там полишив. Я став навіженим, для якого звичайні негаразди ставали жахливим розпачем.
З цим я і жив мовчазно, втаємничено, без відвертості, нікому не довіряючи. Цей стан психічного збудження проходив неясно і складно. Нервове напруження у дітей виливається у неспокій; доводиться не спати через свої переживання, аж до дорослішання. Але хто вважає, що для вихованців коледжу несправедливі покарання у вигляді додаткового навантаження до уроків може бути величезним болем, що буде пізніше смертоносним для друга; хто чітко усвідомлює, що окремі юні душі не мають чим протидіяти жахливим емоціям, і, невдовзі, ці душі хворі, просто невиліковні?
Так сталося зі мною; цей стан жалю розвинувся в мені до такого рівня, що моє існування перетворилося на муки.
Я про це не говорив, я нічого не розповідав; але я ставав дедалі сприйнятливішим і чуттєвішим на стільки, що моя душа нагадувала відкриту рану. Все що її торкалося перетворювалося на біль від страждання, жахливі коливання і, після того справжнє руйнування. Щасливі ті люди, яких природа огорнула байдужістю і озброїла стійкістю!
Я досяг шістнадцяти років. Надмірна скромність породила в мені схильність зазнавати страждань від усього. Почуваючись незакритим перед всіма атаками долі, я боявся всіх зв´язків, всіх зближень, всіх подій.
Я жив, остерігаючись постійної загрози від невідомої хвороби, але завжди очікуваної. Я не наважувався ні говорити, ні активно діяти. У мене було відчуття, що життя - це суцільне протистояння, постійна боротьба у якій зазнаєш постійних ударів, болючих і смертельних ран. Замість плекання надії, що властиво всім, віри в завтрашній день, у мене був лише страх та збентеженість і відчував необхідність сховатися, уникнути цієї боротьби, в якій мене буде переможено і вбито.
Після завершення навчання в мене було шість місяців відпустки для вибору кар´єри . Один дуже простий випадок змусив мене поглянути на себе по іншому, показав мені хворобливий стан мого розуму, змусив мене зрозуміти цю небезпеку і втекти від неї.
Верд´єр це невелике місто, оточене рівнинами і лісами. На центральній вулиці знаходиться будинок моїх батьків. Тепер я проводив дні , які відійшли так далеко від тих, за якими я сумував, яких так бажав. Мрії прокинулись в мені, і я прогулювався полями , наодинці щоб дати їм вирватися, відлетіти.
Мій батько і моя мати, дуже зайняті своєю торгівлею і стурбовані моїм майбутнім, ні про що окрім своєї торгівлі і можливого мого майбутнього мені не говорили. Вони любили мене але якось практично; вони любили мене своїм розумом більше ніж серцем; я жив замурованим в своїх думках і здригаючись від своєї вічної занепокоєності.
То ж, одного вечора, пришвидшивши кроки, щоб не запізнитися, я помітив собаку, який біг до мене. Ним виявився спанієль, худощавий, з довгими обвислими вухами.
Коли лишалось кілька кроків, він зупинився. Я теж спинився. Він почав кивати хвостом і наближуватися, роблячи боязкі та невпевнені рухи, присідаючи на лапи і злегка киваючи головою. Я його гукнув. Він почав повзти з таким смиренним, сумним і благальним виглядом, що в мене на очах з´явились сльози. Я підійшов до нього, він спочатку втік, потім вернувся і я прихилив коліно на землю, даючи йому солодощі, щоб приманити. Він знаходився на відстані витягнутої руки, я обережно погладив його.
Собака став сміливішим, потроху підвівся, поставив лапи мені на плечі і взявся лизати моє обличчя. Він біг за мною аж додому.
Це справді була найперша тваринка, яку я пристрасно любив, тому що відчув від неї ту ніжність, передану мені. Мої емоції до цієї тварини були перебільшеними і смішними. Мені здавалося зніяковіло, що ми були братами, загубленими на цій землі, самотні і беззахисні обоє. Він мене ніколи більше не полишав, спав біля мого ліжка, їв зі столу всупереч невдоволенню моїх батьків і супроводжував мене на мої курси.
Часто я зупинявся на галявині і сідав на траву. Сем невдовзі прибігав, примощувався поруч зі мною або мені на коліна і піштовхував мою руку своїм носом, шукаючи пестощів.
Одного дня, у кінці червня, коли ми були на шляху до Сент П´єр де Шавро, я поміти як прямувала делегація з Раверу . Карета мчала галопом чотирьох коней. Кучер змахнув батогом; на шляху здійнялася хмара пилу і попливла далі, ніби справжня хмаринка.
І як тільки вона наблизилась до мене, Сем, певно наляканий шумом, кинувся перед нею. Потрапив під ноги коней, впав, я бачив як він перекочувався, перевертався, піднімався, падав, потім прокотилась карета і за нею я помітив там в пилюці щось ворушилось на дорозі. Він був розшматований, стікав кров´ю. Намагався підійнятися, ступити, але передні лапки лише зводились, дряпали землю, впивалися; задні не функціонували. І він страшенно завив від болю.
За кілька хвилин він помер. Я не можу виразити те, що відчував тоді і як я страждав. Я місяць не виходив з кімнати.
Та все ж, одного вечора, мій знавіснілий батько побачивши мене в такому стані, закричав: «Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей? Не вартий той собака таких страждань!»
Ці слова, ще довго звучали в моїй голові, переслідували мене: ««Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей?»
І я почав приходити до тями. Мені стало зрозумілим, чому всі дрібні щоденні негаразди набирали у моїх очах масштабу катастрофи: я зауважив, що довів себе до страждань від всього, в усьому проявлялась хвороблива чуттєвість, всі болісні спогади, мене охоплював жахливий страх життя.
Я був безпристрасним, безамбітним. Я вирішив вдаватися до радощів, щоб забути про біль. Життя коротке, я проведу його в служінні іншим, звільняючи їх від страждань і поділяючи їхню радість, так я собі пообіцяв. Не випробувавши ні того ні іншого, я отримував лише жахливі емоції.
Якби Ви знали, як мене спустошували і змушували страждати злидні!
Але те, що було для мене нестерпним болем - стало співчуттям, на жаль.
Ці розпачі, що спіткали мене на кожному кроці, я більше не впускатиму в своє серце. Я не побачу смерті своїх дітей, не переживу. В мені попри все, залишається, великий страх і проникає в події, проникає в мене і змушує хвилюватися, до холоду у венах, проте тепер я більше нічого не боюсь.
Новела видатного фрацузького письменника, новеліта Гі де Мопассана.
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
