ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.22
02:03
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
Чиїсь обличчя у тумані.
Веде крізь сни в часи жадані
Незрозуміла біла путь,
Де весни сліз гірких не ллють
На дні солодкої омани.
Мені заснути не дають
2024.05.22
00:07
Не дивуйся, що я дуже різний та непростий.
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
Наче троє живуть в мені. Схожі, немов брати.
Але досить відмінні характерами вони.
Перший – той не злякається чорта або труни.
Добивається, хоч бич чого та кого хотів.
Навіть танк не посунув би з обраних ни
2024.05.21
23:17
Жебрак на землі просить на хліб.
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
Падати далі нікуди.
Нижче тільки пекло.
Він сходив землю
уздовж і впоперек,
Знає її родимки, шрами,
2024.05.21
21:39
Боги Богів...і тих Богів Боги,
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
і той, хто над Богами й над собою,
скажіть нам, людям, де ті береги,
де хвилі духу б'ються до прибою -
й радіють грою.
Де врозсип розлітаються зірки,
а згустки душ - насилених на нитку -
2024.05.21
20:32
А тепер забери у мови усю її кров,
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
Щоб кожен рядок став глухою стіною розпачу,
Щоб сонце здавалося болем старих розмов
А слово — веслом, що постійно гребе до острова.
До острова, подібних якому цілий архіпелаг
У морі самотнього вітру порожніх роздумі
2024.05.21
11:51
СО-СУ-КУР
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
Вітаємо із створенням літературного блоку СО-СУ-КУР (Соболь-Сушко-Курдіновський)!
Блок СО-СУ-КУР -
свято культур,
група поетів,
2024.05.21
11:25
Вертить римами поет,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
Віршики ладнає.
То ронделик, то сонет -
Він війни не знає.
Знову зрада і любов,
Пристрасні сюжети...
Що там жертви, що там кров,
2024.05.21
10:58
Мрії збуваються.
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
https://m.youtube.com/watch?v=WmxjyMRUCJE&si=9IyrcA6yGrlEhr8k
2024.05.21
08:12
Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
2024.05.21
07:03
Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
2024.05.21
04:06
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
2024.05.21
00:02
Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
19:15
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.05.20
13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Соловей (2014) /
Проза
/
GUY DE MAUPASSANT (1850 -1893)
"Після того"
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Після того"
- «Дорогенькі мої, сказала графиня, - пора вас вкладати спати».
Троє дітлахів, дівчатка і хлопчик, піднялися, і підійшли обійняти стареньку.
За тим, вони побажали на добраніч панові кюре, той якраз кожного четверга.
вечеряв в маєтку.
Пан Модюі, всадовивши їх собі на коліна, проводив своїми довгими руками, зодягненими в чорне, по спинах дітей, батьківським жестом пригортаючи їх, і ніжним цілунком торкаючись їхніх скронь.
Потім, зсадовив їх на підлогу і малеча попрямувала, хлопчик попереду а за ним дівчатка.
- «Ви любите дітей, пане отче», мовила графиня.
- «Дуже, пані».
Стара жінка звела свої світлі очі на панотця.
« І Ваша самотність ніколи Вас не бентежила?»
- «Так, бувало».
Він схопився, повагався, тоді промовив: «Я був народжений не для звичайного життя».
- «Що Ви хочете сказати?»
- О! Я добре знаю. Мене створено, щоб бути священником, я ступаю своїм шляхом».
Графиня не зводила з нього погляду:
«Давайте поглянемо, панотче, скажіть мені, скажіть як Ви вирішили відмовитися від усього, що спонукає нас любити життя, один одного, від всього що нас об´єднує і підтримує? Що Вас підштовхнуло відсторонитися від звичного способу життя, одруженя і сім´ї? Ви не прихильник, не фанат, не занурені в тьму і не оповиті печаллю..Є якась подія, розпач, який змусив Вас ступити на шлях духовенства?»
Отець Модюі підвіся, наблизився до каміну, зупинився над вогнищем свої. .Він завжди видавався неготовим дати відповідь.
Це був чоловік в літах з сивим волоссям, котрий з двадцяти років служив у місті Сент-Антуан дю Роше. Селяни про нього казали: «Який хоробрий чоловік»!
Він насправді був сміливим, успішним, сімейним, ніжним і особливо благородним. Як і Святий Мартін, він розрізав своє манто надвоє. Він охоче посміхався і так само плакав з багатьох причин, як жінка, те що його трохи виокремлювало в розумінні місцевих селян.
Стара графиня де Савій, оселилася в своєму маєтку дю Роше, щоб виховувати своїх онуків, після раптової смерті свого сина і невістки, дуже любила панотця і казала йому: «Це серце».
Він приходив кожного четверга провести вечір з господинею, з якою їх пов´язувала добра і щира дружба двох людей. Вони чули один одного з пів слова, будучи обоє добрими і просто м´якосердними людьми.
Вона наполягала: «Подивимось, панотче, чи Ви зізнаєтесь».
Він повторював: «Я був народжений не для того, щоб жити як всі. Я це в собі вчасно помітив, на щастя, і я часто зауважував, що не помилився.»
Мої батьки, торгівці з Верд´єру, жили в достатку і покладали на мене великі надії. Мене було віддано до пансіонату у дуже ранньому віці. Їм не відомо від чого може страждати дитина в коледжі, але вже від самої самотності, від ізоляції. Ця форма життя без вияву ніжності підходяща для одних і огидна для інших. Дитячі серця часто ще більш вразливі, ніж може здаватися, і коли прирікати їх на самотність дуже рано, віддаляти від тих, хто їх любить, можна розвинути надлишок чутливості, яка вивищується, стає болючою і небезпечною.
Я був практично бездіяльним, не мав товаришів, проводив дні сумуючи за домом, плакав ночами в ліжку, ламав собі голову дошукуючись спогадів про себе, спогадів про всілякі дрібниці і деталі. Я безперестанку думав про те, що там полишив. Я став навіженим, для якого звичайні негаразди ставали жахливим розпачем.
З цим я і жив мовчазно, втаємничено, без відвертості, нікому не довіряючи. Цей стан психічного збудження проходив неясно і складно. Нервове напруження у дітей виливається у неспокій; доводиться не спати через свої переживання, аж до дорослішання. Але хто вважає, що для вихованців коледжу несправедливі покарання у вигляді додаткового навантаження до уроків може бути величезним болем, що буде пізніше смертоносним для друга; хто чітко усвідомлює, що окремі юні душі не мають чим протидіяти жахливим емоціям, і, невдовзі, ці душі хворі, просто невиліковні?
Так сталося зі мною; цей стан жалю розвинувся в мені до такого рівня, що моє існування перетворилося на муки.
Я про це не говорив, я нічого не розповідав; але я ставав дедалі сприйнятливішим і чуттєвішим на стільки, що моя душа нагадувала відкриту рану. Все що її торкалося перетворювалося на біль від страждання, жахливі коливання і, після того справжнє руйнування. Щасливі ті люди, яких природа огорнула байдужістю і озброїла стійкістю!
Я досяг шістнадцяти років. Надмірна скромність породила в мені схильність зазнавати страждань від усього. Почуваючись незакритим перед всіма атаками долі, я боявся всіх зв´язків, всіх зближень, всіх подій.
Я жив, остерігаючись постійної загрози від невідомої хвороби, але завжди очікуваної. Я не наважувався ні говорити, ні активно діяти. У мене було відчуття, що життя - це суцільне протистояння, постійна боротьба у якій зазнаєш постійних ударів, болючих і смертельних ран. Замість плекання надії, що властиво всім, віри в завтрашній день, у мене був лише страх та збентеженість і відчував необхідність сховатися, уникнути цієї боротьби, в якій мене буде переможено і вбито.
Після завершення навчання в мене було шість місяців відпустки для вибору кар´єри . Один дуже простий випадок змусив мене поглянути на себе по іншому, показав мені хворобливий стан мого розуму, змусив мене зрозуміти цю небезпеку і втекти від неї.
Верд´єр це невелике місто, оточене рівнинами і лісами. На центральній вулиці знаходиться будинок моїх батьків. Тепер я проводив дні , які відійшли так далеко від тих, за якими я сумував, яких так бажав. Мрії прокинулись в мені, і я прогулювався полями , наодинці щоб дати їм вирватися, відлетіти.
Мій батько і моя мати, дуже зайняті своєю торгівлею і стурбовані моїм майбутнім, ні про що окрім своєї торгівлі і можливого мого майбутнього мені не говорили. Вони любили мене але якось практично; вони любили мене своїм розумом більше ніж серцем; я жив замурованим в своїх думках і здригаючись від своєї вічної занепокоєності.
То ж, одного вечора, пришвидшивши кроки, щоб не запізнитися, я помітив собаку, який біг до мене. Ним виявився спанієль, худощавий, з довгими обвислими вухами.
Коли лишалось кілька кроків, він зупинився. Я теж спинився. Він почав кивати хвостом і наближуватися, роблячи боязкі та невпевнені рухи, присідаючи на лапи і злегка киваючи головою. Я його гукнув. Він почав повзти з таким смиренним, сумним і благальним виглядом, що в мене на очах з´явились сльози. Я підійшов до нього, він спочатку втік, потім вернувся і я прихилив коліно на землю, даючи йому солодощі, щоб приманити. Він знаходився на відстані витягнутої руки, я обережно погладив його.
Собака став сміливішим, потроху підвівся, поставив лапи мені на плечі і взявся лизати моє обличчя. Він біг за мною аж додому.
Це справді була найперша тваринка, яку я пристрасно любив, тому що відчув від неї ту ніжність, передану мені. Мої емоції до цієї тварини були перебільшеними і смішними. Мені здавалося зніяковіло, що ми були братами, загубленими на цій землі, самотні і беззахисні обоє. Він мене ніколи більше не полишав, спав біля мого ліжка, їв зі столу всупереч невдоволенню моїх батьків і супроводжував мене на мої курси.
Часто я зупинявся на галявині і сідав на траву. Сем невдовзі прибігав, примощувався поруч зі мною або мені на коліна і піштовхував мою руку своїм носом, шукаючи пестощів.
Одного дня, у кінці червня, коли ми були на шляху до Сент П´єр де Шавро, я поміти як прямувала делегація з Раверу . Карета мчала галопом чотирьох коней. Кучер змахнув батогом; на шляху здійнялася хмара пилу і попливла далі, ніби справжня хмаринка.
І як тільки вона наблизилась до мене, Сем, певно наляканий шумом, кинувся перед нею. Потрапив під ноги коней, впав, я бачив як він перекочувався, перевертався, піднімався, падав, потім прокотилась карета і за нею я помітив там в пилюці щось ворушилось на дорозі. Він був розшматований, стікав кров´ю. Намагався підійнятися, ступити, але передні лапки лише зводились, дряпали землю, впивалися; задні не функціонували. І він страшенно завив від болю.
За кілька хвилин він помер. Я не можу виразити те, що відчував тоді і як я страждав. Я місяць не виходив з кімнати.
Та все ж, одного вечора, мій знавіснілий батько побачивши мене в такому стані, закричав: «Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей? Не вартий той собака таких страждань!»
Ці слова, ще довго звучали в моїй голові, переслідували мене: ««Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей?»
І я почав приходити до тями. Мені стало зрозумілим, чому всі дрібні щоденні негаразди набирали у моїх очах масштабу катастрофи: я зауважив, що довів себе до страждань від всього, в усьому проявлялась хвороблива чуттєвість, всі болісні спогади, мене охоплював жахливий страх життя.
Я був безпристрасним, безамбітним. Я вирішив вдаватися до радощів, щоб забути про біль. Життя коротке, я проведу його в служінні іншим, звільняючи їх від страждань і поділяючи їхню радість, так я собі пообіцяв. Не випробувавши ні того ні іншого, я отримував лише жахливі емоції.
Якби Ви знали, як мене спустошували і змушували страждати злидні!
Але те, що було для мене нестерпним болем - стало співчуттям, на жаль.
Ці розпачі, що спіткали мене на кожному кроці, я більше не впускатиму в своє серце. Я не побачу смерті своїх дітей, не переживу. В мені попри все, залишається, великий страх і проникає в події, проникає в мене і змушує хвилюватися, до холоду у венах, проте тепер я більше нічого не боюсь.
Троє дітлахів, дівчатка і хлопчик, піднялися, і підійшли обійняти стареньку.
За тим, вони побажали на добраніч панові кюре, той якраз кожного четверга.
вечеряв в маєтку.
Пан Модюі, всадовивши їх собі на коліна, проводив своїми довгими руками, зодягненими в чорне, по спинах дітей, батьківським жестом пригортаючи їх, і ніжним цілунком торкаючись їхніх скронь.
Потім, зсадовив їх на підлогу і малеча попрямувала, хлопчик попереду а за ним дівчатка.
- «Ви любите дітей, пане отче», мовила графиня.
- «Дуже, пані».
Стара жінка звела свої світлі очі на панотця.
« І Ваша самотність ніколи Вас не бентежила?»
- «Так, бувало».
Він схопився, повагався, тоді промовив: «Я був народжений не для звичайного життя».
- «Що Ви хочете сказати?»
- О! Я добре знаю. Мене створено, щоб бути священником, я ступаю своїм шляхом».
Графиня не зводила з нього погляду:
«Давайте поглянемо, панотче, скажіть мені, скажіть як Ви вирішили відмовитися від усього, що спонукає нас любити життя, один одного, від всього що нас об´єднує і підтримує? Що Вас підштовхнуло відсторонитися від звичного способу життя, одруженя і сім´ї? Ви не прихильник, не фанат, не занурені в тьму і не оповиті печаллю..Є якась подія, розпач, який змусив Вас ступити на шлях духовенства?»
Отець Модюі підвіся, наблизився до каміну, зупинився над вогнищем свої. .Він завжди видавався неготовим дати відповідь.
Це був чоловік в літах з сивим волоссям, котрий з двадцяти років служив у місті Сент-Антуан дю Роше. Селяни про нього казали: «Який хоробрий чоловік»!
Він насправді був сміливим, успішним, сімейним, ніжним і особливо благородним. Як і Святий Мартін, він розрізав своє манто надвоє. Він охоче посміхався і так само плакав з багатьох причин, як жінка, те що його трохи виокремлювало в розумінні місцевих селян.
Стара графиня де Савій, оселилася в своєму маєтку дю Роше, щоб виховувати своїх онуків, після раптової смерті свого сина і невістки, дуже любила панотця і казала йому: «Це серце».
Він приходив кожного четверга провести вечір з господинею, з якою їх пов´язувала добра і щира дружба двох людей. Вони чули один одного з пів слова, будучи обоє добрими і просто м´якосердними людьми.
Вона наполягала: «Подивимось, панотче, чи Ви зізнаєтесь».
Він повторював: «Я був народжений не для того, щоб жити як всі. Я це в собі вчасно помітив, на щастя, і я часто зауважував, що не помилився.»
Мої батьки, торгівці з Верд´єру, жили в достатку і покладали на мене великі надії. Мене було віддано до пансіонату у дуже ранньому віці. Їм не відомо від чого може страждати дитина в коледжі, але вже від самої самотності, від ізоляції. Ця форма життя без вияву ніжності підходяща для одних і огидна для інших. Дитячі серця часто ще більш вразливі, ніж може здаватися, і коли прирікати їх на самотність дуже рано, віддаляти від тих, хто їх любить, можна розвинути надлишок чутливості, яка вивищується, стає болючою і небезпечною.
Я був практично бездіяльним, не мав товаришів, проводив дні сумуючи за домом, плакав ночами в ліжку, ламав собі голову дошукуючись спогадів про себе, спогадів про всілякі дрібниці і деталі. Я безперестанку думав про те, що там полишив. Я став навіженим, для якого звичайні негаразди ставали жахливим розпачем.
З цим я і жив мовчазно, втаємничено, без відвертості, нікому не довіряючи. Цей стан психічного збудження проходив неясно і складно. Нервове напруження у дітей виливається у неспокій; доводиться не спати через свої переживання, аж до дорослішання. Але хто вважає, що для вихованців коледжу несправедливі покарання у вигляді додаткового навантаження до уроків може бути величезним болем, що буде пізніше смертоносним для друга; хто чітко усвідомлює, що окремі юні душі не мають чим протидіяти жахливим емоціям, і, невдовзі, ці душі хворі, просто невиліковні?
Так сталося зі мною; цей стан жалю розвинувся в мені до такого рівня, що моє існування перетворилося на муки.
Я про це не говорив, я нічого не розповідав; але я ставав дедалі сприйнятливішим і чуттєвішим на стільки, що моя душа нагадувала відкриту рану. Все що її торкалося перетворювалося на біль від страждання, жахливі коливання і, після того справжнє руйнування. Щасливі ті люди, яких природа огорнула байдужістю і озброїла стійкістю!
Я досяг шістнадцяти років. Надмірна скромність породила в мені схильність зазнавати страждань від усього. Почуваючись незакритим перед всіма атаками долі, я боявся всіх зв´язків, всіх зближень, всіх подій.
Я жив, остерігаючись постійної загрози від невідомої хвороби, але завжди очікуваної. Я не наважувався ні говорити, ні активно діяти. У мене було відчуття, що життя - це суцільне протистояння, постійна боротьба у якій зазнаєш постійних ударів, болючих і смертельних ран. Замість плекання надії, що властиво всім, віри в завтрашній день, у мене був лише страх та збентеженість і відчував необхідність сховатися, уникнути цієї боротьби, в якій мене буде переможено і вбито.
Після завершення навчання в мене було шість місяців відпустки для вибору кар´єри . Один дуже простий випадок змусив мене поглянути на себе по іншому, показав мені хворобливий стан мого розуму, змусив мене зрозуміти цю небезпеку і втекти від неї.
Верд´єр це невелике місто, оточене рівнинами і лісами. На центральній вулиці знаходиться будинок моїх батьків. Тепер я проводив дні , які відійшли так далеко від тих, за якими я сумував, яких так бажав. Мрії прокинулись в мені, і я прогулювався полями , наодинці щоб дати їм вирватися, відлетіти.
Мій батько і моя мати, дуже зайняті своєю торгівлею і стурбовані моїм майбутнім, ні про що окрім своєї торгівлі і можливого мого майбутнього мені не говорили. Вони любили мене але якось практично; вони любили мене своїм розумом більше ніж серцем; я жив замурованим в своїх думках і здригаючись від своєї вічної занепокоєності.
То ж, одного вечора, пришвидшивши кроки, щоб не запізнитися, я помітив собаку, який біг до мене. Ним виявився спанієль, худощавий, з довгими обвислими вухами.
Коли лишалось кілька кроків, він зупинився. Я теж спинився. Він почав кивати хвостом і наближуватися, роблячи боязкі та невпевнені рухи, присідаючи на лапи і злегка киваючи головою. Я його гукнув. Він почав повзти з таким смиренним, сумним і благальним виглядом, що в мене на очах з´явились сльози. Я підійшов до нього, він спочатку втік, потім вернувся і я прихилив коліно на землю, даючи йому солодощі, щоб приманити. Він знаходився на відстані витягнутої руки, я обережно погладив його.
Собака став сміливішим, потроху підвівся, поставив лапи мені на плечі і взявся лизати моє обличчя. Він біг за мною аж додому.
Це справді була найперша тваринка, яку я пристрасно любив, тому що відчув від неї ту ніжність, передану мені. Мої емоції до цієї тварини були перебільшеними і смішними. Мені здавалося зніяковіло, що ми були братами, загубленими на цій землі, самотні і беззахисні обоє. Він мене ніколи більше не полишав, спав біля мого ліжка, їв зі столу всупереч невдоволенню моїх батьків і супроводжував мене на мої курси.
Часто я зупинявся на галявині і сідав на траву. Сем невдовзі прибігав, примощувався поруч зі мною або мені на коліна і піштовхував мою руку своїм носом, шукаючи пестощів.
Одного дня, у кінці червня, коли ми були на шляху до Сент П´єр де Шавро, я поміти як прямувала делегація з Раверу . Карета мчала галопом чотирьох коней. Кучер змахнув батогом; на шляху здійнялася хмара пилу і попливла далі, ніби справжня хмаринка.
І як тільки вона наблизилась до мене, Сем, певно наляканий шумом, кинувся перед нею. Потрапив під ноги коней, впав, я бачив як він перекочувався, перевертався, піднімався, падав, потім прокотилась карета і за нею я помітив там в пилюці щось ворушилось на дорозі. Він був розшматований, стікав кров´ю. Намагався підійнятися, ступити, але передні лапки лише зводились, дряпали землю, впивалися; задні не функціонували. І він страшенно завив від болю.
За кілька хвилин він помер. Я не можу виразити те, що відчував тоді і як я страждав. Я місяць не виходив з кімнати.
Та все ж, одного вечора, мій знавіснілий батько побачивши мене в такому стані, закричав: «Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей? Не вартий той собака таких страждань!»
Ці слова, ще довго звучали в моїй голові, переслідували мене: ««Що буде тоді, коли станеться справжнє горе, коли ти втратиш свою жінку, своїх дітей?»
І я почав приходити до тями. Мені стало зрозумілим, чому всі дрібні щоденні негаразди набирали у моїх очах масштабу катастрофи: я зауважив, що довів себе до страждань від всього, в усьому проявлялась хвороблива чуттєвість, всі болісні спогади, мене охоплював жахливий страх життя.
Я був безпристрасним, безамбітним. Я вирішив вдаватися до радощів, щоб забути про біль. Життя коротке, я проведу його в служінні іншим, звільняючи їх від страждань і поділяючи їхню радість, так я собі пообіцяв. Не випробувавши ні того ні іншого, я отримував лише жахливі емоції.
Якби Ви знали, як мене спустошували і змушували страждати злидні!
Але те, що було для мене нестерпним болем - стало співчуттям, на жаль.
Ці розпачі, що спіткали мене на кожному кроці, я більше не впускатиму в своє серце. Я не побачу смерті своїх дітей, не переживу. В мені попри все, залишається, великий страх і проникає в події, проникає в мене і змушує хвилюватися, до холоду у венах, проте тепер я більше нічого не боюсь.
Новела видатного фрацузького письменника, новеліта Гі де Мопассана.
Контекст :
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію