Радість, що її завдало мені життя
Я зробила зі своїх почуттів опудало і вдосталь над ним посміялась. Не захотіла це сприймати всерйоз. Бажала помститись долі за те, що вона змушує мене босоніж ходити по заростям кропиви. Нехай - тоді я дивитимусь вперед і сміятимусь, наче за мною невпинно слідує веселка, наче мене не обходять жорстокі витівки долі!
Отож кожного вечора я приходила додому і в мене страхітливо й запаморочливо боліли ноги, а від них і щось ще. І коли біль - який неслухняний негідник! - ставав непокірним і колов усю мене, я починала марити. Аби лиш не жалкувати ні про що, аби лиш не жалкувати!
Бо те, що трапилось: знаєш, його ж могло не бути. Як могло б не виявитись тебе й мене, якби зіркам заманулось розміститись на небі іншим чином. Але все відбулось так як і мало, і щось в цьому було від року. Рок - маленький спадкоємець Нещастя. А я гадала, що зможу з усіма нещастями розквитатись, якщо за мною йтиме твоя любов. Колись я думала, що зможу все що завгодно. Втім, ти знову розбив мені серце, а я не змогла тобі цього пробачити. Тож я зібралась з мужністю та образою й пішла світ за очі, подалі від тебе, від усього, що в мене було. Так у мене не залишилось нічого. Та я була занадто молода, аби повірити, що ти не проситимеш пробачення, що випадок ніколи не зведе нас разом, що від розлучення до сьогоднішнього дня я проходжу під гільйотиною власних докорів. Мені здавалось, я підкорю увесь світ, а потім розповідатиму йому свої історії, вигадані й не зовсім. У кожному переказі є щось від фантазії автора і щось від уяви слухачів. Отже світ ляже спати під мою казку. Казку кохання й мороку, куди я внаслідок першого потрапила. Втім, там я танцювала балет.
Слухай же, світе! А потім продовжуй одну зі своїх численних війн та грайся безумствами, калічачи людські долі.
...
Опісля казки ти поринеш у солодкий сон, просякнутий помадкою із нудотної вічності - виріб невдалого кондитера Часу.
Я полечу, подібно квітневому вітру, до нашого аеропорту і забуду про світ. Бо врешті - що він для мене таке? Бо врешті у мене є спогади і Ти за плечима. Один із вас не дає мені спокою, допоки спочиває інший, а я...Я вас слухаю, слухаю. І у цнотливості своїх колишніх мрій протягую лезо за лезом. Шкода, що я перестала за себе турбуватись. Мені соромно за те, що я стала незграбна у стосунках з людьми і особливо з їх почуттями до мене, що я відтепер сама в себе на думці. Проте від тих, кого б я воліла там мати, мені довелось відмовитись.
Від тебе, любий. Я пишу немов на одному подиху і хотіла б вже назвати тебе зовсім по-іншому. Але я в аеропорті...Де колись для нас розквітали фіалки, невидимі усім іншим, де зберігались дитинні таємниці того почуття, про яке ніхто не має права шкодувати. Ми з тобою закохались одне в одного і забули про все на світі, поки цей світ сходив з розуму.
І хоча нам було важко жити по різні боки кордону, ми все ж тримались. І ми вистояли, переступили чергову межу. І в кожен із чотирьох днів, що ми його провели разом, в п’янкому крещендо линуло до неба твоє і моє «кохаю».
А потім ти опустив руки. Ти пив і геть забував про мене. Я ображалась і сердилась, і все це відбивалось в спокої Тиші. Я кричала і плакала; з тих пір у мене з’явилось відчуття, що я кожен день по-новому народжуюсь, бо постійно все бачиться мені чужим і незнайомим. Ти приходив і заспокоював. Але ти не міг, як ти не знав цього? Я залишалась сама і захлиналась твоєю неправдою, зрадою, стурбованістю за тебе й своїми ревнощами. Проте коли я відкривала усе це тобі, ти пускав його на вітер й заплющував мені очі. А я брала твої руки й надійніше закривала ними обличчя. Ти обманював мене, і я обманювала себе сама. Надовго крил, що ми їх собі вигадали, не вистачило, і нас прихистила реальність. Тоді ж бо я побачила, як підло ти зі мною вчинив. Я ходила з місця на місце то голублячи тебе, то розповідаючи про наболіле. Тоді ти був у лікарні, я була у відчаї, а ми мали бути разом, бо ми планували. З лікарні ти мало що чув від мене. Я не називала тебе інакше як метеликом, котрого не можна було втримати в руках, котрий пручався і летів безвісти.
Настав час, і я випустила тебе з долонь, а ти, ображений моїм холодом і нерозумінням, залишив мене. Так ми розлучились. У кожного була своя образа, яку можна було розжовувати і жувати довго, втамовуючи голод - голод за іншим.
2014
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-