Будь ласка, не одягайте мене в стереотипи,
це не за моєю модою.
Ви намагаетесь зв'язати ними мою свободу,
немов мотузкою,
діаметром з гадюку, яка повзає між фальшивих друзів
у людей за очами, або за спинами.
Я осудження й плітки розірву на собі павутинням.

Часто почуття тікають за межу розуміння.
Ти тверезістю затягуєш їх назад, у рамки,
а потім тільки зранку здригаєшся від болю,
який навряд чи розчиниться у зеленому чаю кубиками цукру.

Я не пускаю до своєї кімнати совість,
або вона й сама не хоче заходити.
Їй легше зціплиними міцно кулаками
в кишенях виправдання знов і знов собі знаходити.
Краще брати її добротою за руку і повільно у свідомість заводити,
попри біль, через який це все коїться.

Слова, мов голки коляться, у тіло впиваються.
Мені самотністю робити щеплення усе частіше й частіше доводиться.
Всі йдуть...
Мало хто залишається.

Дуже часто хочеться послухати тишу,
таку спокійну й прохолодну,
особливо, коли матерелізуються мрії.
Щоб ніхто не наворочив,
я занурюю їх у воду.

Але вони такі чудові та грайливі!
Винурюють проти моєї волі
і метушать по кімнаті літачками з кольорового паперу.
ще зранку розкидались по ліжку, мов дорогоцінні перли.
Я так не хочу, щоб вони померли із заходом сонця.

Мрії... Саме з них починаються твої можливості,
твої дії.
Я пила радість з його усмішки,
так смачно їла його відвертість.
Щоразу торкалась
душі, коли ми залишались наодинці.
Він завжди був слабкий, попри свою впертість.
Тримав сльози на кінчику мізинця.

Життя збудувало так багато парканів між нами.
Як шкода, що вже не зламати їх бурхливими почуттями.
Ми випадково помилилися тілами.
Пестимо гнів у руках, наче домашню кішку,
але вона будь-якої миті може боляче пошматувати очі сльозами.
Щодня він нишком згадував любов словами,
тими лагідними, якими я його називала в поривах ніжності.
Нажаль так буває, коли у лабіринтах долі
все вирішують наших думок вагомі розбіжності.

Іноді задивляєшься,як її волосся переливається молочним шоколадом.
Вона - маленька крапка твоєї свідомості,
яка дотиком ламає силу волі.
В котрий раз наводиш поглядом контур її обличчя засинаючи поволі.

Ти блукаєш в перламутровому полі міцного болю.
Замотаний весь у зім'яті простирадла своєї любові.
Ось-ось перечепишся і впадеш безпорадно.
Підвестися дуже складно.

Так хочеться зупинити цю дешеву нудну виставу,
стерти з її вуст яскраву помаду: блідий колір їй пасує більше,
бо тоді душа стає яскравіша на фоні тіла.
Вона так хотіла здаватися неприступною, гордою та холодною,
мені так кортіло стати тою вуалью, яка огортала її плечі,
але це не доречно.
Вона надто майстерно грає свою роль: суцільні заперечення,
короткі фрази, змочені кавою на вустах,
які влучно встрявали у серце осколками ревнощів.
Ці невдоволено підняті брови...

Знову дозволив котру зусріч зробити пустою,
нехай слова про справжне кохання у кутку кімнати ще трохи постоять
у кришталевій вазі почуттів, яку хтось ще обов'язково розіб'є своєю щирістю.
Йому не потрібні фрази
куплені маленькому кіоску з вивіскою "a beautiful lie",
але коли серце безпорадно коханням палає,
він зробити будь-що ладен, аби вона його заспокоїла
ніжним пронизливим поглядом.
Життя закінчується впродовж її подихів,
і знов починається дотиком.