Іноді задивляєшься,як її волосся переливається молочним шоколадом.
Вона - маленька крапка твоєї свідомості,
яка дотиком ламає силу волі.
В котрий раз наводиш поглядом контур її обличчя засинаючи поволі.

Ти блукаєш в перламутровому полі міцного болю.
Замотаний весь у зім'яті простирадла своєї любові.
Ось-ось перечепишся і впадеш безпорадно.
Підвестися дуже складно.

Так хочеться зупинити цю дешеву нудну виставу,
стерти з її вуст яскраву помаду: блідий колір їй пасує більше,
бо тоді душа стає яскравіша на фоні тіла.
Вона так хотіла здаватися неприступною, гордою та холодною,
мені так кортіло стати тою вуалью, яка огортала її плечі,
але це не доречно.
Вона надто майстерно грає свою роль: суцільні заперечення,
короткі фрази, змочені кавою на вустах,
які влучно встрявали у серце осколками ревнощів.
Ці невдоволено підняті брови...

Знову дозволив котру зусріч зробити пустою,
нехай слова про справжне кохання у кутку кімнати ще трохи постоять
у кришталевій вазі почуттів, яку хтось ще обов'язково розіб'є своєю щирістю.
Йому не потрібні фрази
куплені маленькому кіоску з вивіскою "a beautiful lie",
але коли серце безпорадно коханням палає,
він зробити будь-що ладен, аби вона його заспокоїла
ніжним пронизливим поглядом.
Життя закінчується впродовж її подихів,
і знов починається дотиком.