Чи ж ми одну війну пережили?
Чи мало крові пролили за всю історію?
Чи один раз нас друзі продали?
Чи за свободу вмерти не готові ми?
Чи ж не бороли ми в собі раба,
Йдучи на смерть, щоб тільки не схилятися,
Чи ж не триває наша боротьба,
Щоб на своїй землі собою зоставатися?
Нащадки сильних, сонячних богів,
Ми – діти світла, арії, титани –
Переживем сезон «градових» злив,
І дати відсіч сил нам завжди стане!
Нас бережуть і руни, і Христос,
За нас – усе, що зветься справедливість!
Нас не поглине відчай і хаос,
Ми не чекаєм на ворожу милість!
Ми – не раби. Тож гавкай, ниций пес!
До вовка шавка кидатися може,
От тільки вища воля у небес:
Вовк не впаде! Вкраїна – переможе!

Він рятував себе, як міг –
У нього доля все забрала,
Лишивши ручку і папір,
Неначе тихо глузувала…
«У тебе ж є якийсь талант?
Ловити рими, сіять слово?
Те, що лишилося – люби,
Бо все в житті невипадково…»
І він писав, писав… Писав!
Про біль, любов, геройство, рани,
Про душу, про свої думки,
Про себе, про свою кохану…
Писав і прозою й віршем,
Писав… Творив свій світ єдиний,
Ховав у ньому серця щем
І біль за долю Батьківщини…
Все занедбав – і день, і ніч
Писав лише свої шедеври…
Казали гостро: графоман!
Плювали в душу, рвали нерви…
Та він писав, без віри й сліз…
Писав – і жив лиш сторінками…
Давно загублений у них
І переможений рядками…
Так він помер, в руці – перо,
Колись дароване до свята…
Прожив із ним аж півжиття,
Не був щасливим і багатим…
Він був коханим лише раз,
Кохання ж вмерло разом з нею…
Писав відтоді лиш, щоб жить
Свою шалену епопею…
Помер, закінчивши свій твір,
Поставивши останню крапку…
Його ще визнають колись,
Збудують пам’ятник на згадку…
То буде потім… Зараз він –
Полеглий графоман нещасний,
Іще не визнаний талант,
Постарілий, та ще прекрасний…
Його замучена душа
Знов воз’єднається з коханням…
Він відлетить в далекий край,
Лишивши вдома твір останній…

Химерно все…
Не втрата, і не знахідка.
І наші мрії поруч простяглись…
Для чого сум? Вчорашній день відпустимо,
І все відредагуємо колись.
Вчорашній дощ, із вітром переплетений,
І я, і ти… І темрява, і сміх…
І ті слова несказані й недумані…
Живім для себе – нам не треба всіх…
Вчорашній час, проведений у спокої –
Лиш там, де ти, живе мій нотний стан…
Ти бачиш музику? Вона – у краплях осені,
У зливі вечора… Там не живе обман.
Багато не сказали, не домовили…
Можливо хтось комусь недобрехав…
А може й дійсно, треба нам самотності?
А може ти мене і справді не кохав?
Вчорашні сни, забуті й незаписані…
Чи ти приходив під моє вікно?
Троянди мрій я віддавала осені,
А спогади помалу йдуть на дно…
Химерно все…
Не втрата, і не знахідка.
І наші мрії поруч простяглись…
Не хочу таємниць твоїх розгадувать,
Хіба що сам зізнаєшся колись….