Він рятував себе, як міг –
У нього доля все забрала,
Лишивши ручку і папір,
Неначе тихо глузувала…
«У тебе ж є якийсь талант?
Ловити рими, сіять слово?
Те, що лишилося – люби,
Бо все в житті невипадково…»
І він писав, писав… Писав!
Про біль, любов, геройство, рани,
Про душу, про свої думки,
Про себе, про свою кохану…
Писав і прозою й віршем,
Писав… Творив свій світ єдиний,
Ховав у ньому серця щем
І біль за долю Батьківщини…
Все занедбав – і день, і ніч
Писав лише свої шедеври…
Казали гостро: графоман!
Плювали в душу, рвали нерви…
Та він писав, без віри й сліз…
Писав – і жив лиш сторінками…
Давно загублений у них
І переможений рядками…
Так він помер, в руці – перо,
Колись дароване до свята…
Прожив із ним аж півжиття,
Не був щасливим і багатим…
Він був коханим лише раз,
Кохання ж вмерло разом з нею…
Писав відтоді лиш, щоб жить
Свою шалену епопею…
Помер, закінчивши свій твір,
Поставивши останню крапку…
Його ще визнають колись,
Збудують пам’ятник на згадку…
То буде потім… Зараз він –
Полеглий графоман нещасний,
Іще не визнаний талант,
Постарілий, та ще прекрасний…
Його замучена душа
Знов воз’єднається з коханням…
Він відлетить в далекий край,
Лишивши вдома твір останній…