Людське життя складається з історій, а не з молекул чи атомів. У кожного історії свої: в кого сумні, а в кого веселі; в кого кольорові, а в кого чорно-білі чи сірі. Проте вони всі індивідуальні.
Була така і в нього, в якій відсоток на щасливий кінець був просто таки жалюгідним.
Дівчина збирала матеріал на свою нову книгу, що мала складатися з історій, в яких фігурують тільки двоє: Він і Вона. Оповідь цього хлопчини була необхідна їй як повітря.
Вони сиділи за столиком невеличкої затишної кав’ярні. За вікном періщив льодяно-холодний байдужо-чужий дощ, стікаючи густими потьоками по шибках. Дівчина неспішно посьорбувала ароматну каву, приготовану за фірмовим секретом закладу, не відриваючи очей від оповідача, всмоктуючи в себе кожне його слово. Русалкові очі, теплі зоряні вечори, справжнє кохання (а не взаємовигідні однонічні релакси) і … знехтуваний, зневажений, відкинутий. Ну справжнісінький тобі сюжет для якогось мильного серіалу. У голові вже вимальовувалася історія для майбутньої книги.
Дівчина помітила, що хоч ця історія вже й не вельми свіжа в часі, але рана на серці хлопця так і ніскілечки не загоїлася. Його видавали нервові рухи, паузи в розповіді, під час яких він поринав у спогади, постійні вибігання надвір під холодні дощові батоги, щоб попалити…
– Дозвольте Вас запитати.
– Будь ласка.
– Ви ж певно ще чекаєте від життя чогось особливого?
– Я кохав. Це і було особливе. Та, на жаль, втратив його. А двічі за життя небеса такий подарунок не роблять.

У кімнаті почало темніти прямісінько посеред білого дня. За вікном вовком вив вітер, зриваючи листя з й без того вже обшарпаних осінню міських дерев. Курява підіймалася над вулицями, засліплюючи очі перехожим. Ось-ось мав початися дощ.
І він не забарився. Важкі краплі прорізали туге повітря, глупо гупаючи об землю. А потім дощ задріботів підвіконням. Хлопець вийшов на балкон. Ні, він не буде сидіти в напівтемній квартирі, а піде назустріч дощу. Він не пішов, а побіг.
Речі швидко просякли дощовими краплями, ставши наче його другою шкірою. Хлопець неквапом прогулювався двором, зупинившись врешті під старим крислатим горіхом. Йому так захотілося поговорити з дощем. Та хіба це можливо?.. Але ж всі знають, що дива хоч і рідко, але трапляються таки в цьому світі.
– Якби я хотів послухати насправді тебе, а не тільки звуки крапель.
– Той, хто чистий душею може і таке.
Хлопець здивовано озирнувся, але навколо нікого не було.
– Та не шукай нікого. Це я – Дощ.
– А так буває?..
– Буває чи не буває, а як бачиш є. – при цьому він неголосно засміявся.
– То мрії таки здійснюються?
– Так. А хочеш я тобі розповім про свою дуже-дуже давню мрію?
– Звичайно.
– Ну тоді слухай. Я не завжди був Дощем. Здивований? Так, по виразу обличчя бачу, що неабияк здивований. Я був лише людиною. Один серед мільйонів собі подібних смертних. Спочатку малим русявим хлоп’ям. Ох і бешкетник же я був – жодного дня, та що дня, – години, щоб чогось не утнути. Добре намучилися зі мною батьки. То піду загашу вогнище, яке сусіднє сімейство добрячих півдня розпалювало, то посіви повисмикую, то овець у ліс загоню. Одним словом – біда ходяча та й годі. Певно ще з тих далеких часів у мене такий норов – коли серджуся, то через неконтрольований гнів можу затопити поля чи села. Бешкетник виріс, а з ним і бешкетництво. А далі було кохання. Чисте, як височінь неба, як крапля, як промінь сонця. Рудоволоса красуня запалила вогнем свого волосся моє серце. У вільний час ми, взявшись за руки, бігали безкрайніми просторами. Я збирав квіти і, не повіриш, сплітав для неї вінки, які так пасували її вроді, зеленим очам, чарівній посмішці. Я не знав до того, що таке щастя, але в одну мить зрозумів – це вона. Та й що таке щастя? Для кожного воно своє. Це люди його придумали, щоб мати до чого прагнути. Щастя – це вже просто жити. І я жив. Та одна мить перевернула все моє життя. Батько моєї коханої вирішив віддати її заміж за вождя, адже він має владу і бере собі більше, ніж будь-хто в нашому селищі. На всі мої прохання він відповідав лише одне – приведи мені отари овець, дай полів. Це означало, що я мав її просто купити. Все, що можна купити – апріорі дешеве, а вона була для мене безцінною. Я назавжди пішов від людей, оселившись у далеких лісових хащах. Ти думаєш я їх зненавидів? Ні, помиляєшся. Я продовжував любити людей. Часто мені снилися батько, матір, брати, сестри, сусіди – одним словом всі, кого знав. Навіть вождя не зненавидів – я просто передав естафету щастя, він теж на нього заслуговував. У тебе виникне запитання: чому не повернувся назад у селище? Перешкодою стало не те, що покарав себе нею, а те, що не хотів з’являтися їй на очі, тривожити пам’ять, підривати її сімейне життя. Так і залишився в лісі. Та мені не було там погано. Я так само любив природу, як і людей. У лісі навчився спілкуватися з травами, звірями, інколи підслуховував їх казкові розповіді. Там я здобув своє друге щастя. Та час невпинно біжить і не має вороття, як і річкова вода. Роки швидко плинули. Кожного дня просив богів, щоб вони подарували мені можливість ще хоч один раз у житті допомогти людям і природі. І вони почули мене. Я перетворився на Дощ. Легкими хмарами одразу ж помчав до селища. Я тоді стікав її обличчям, як і раніше прекрасним, хоч і поораним зморшками. Вперше за багато років мав можливість торкатися її, пестити. Вона разом з іншими славила богів за те, що після довгої засухи прислали дощ. Вони навіть і не здогадувалися, що це можу бути я – той, хто зник багато років тому, чиє ім’я стерлося з людської пам’яті (такої короткої), хто став легендою про чисте кохання і самопожертву. А я був тут і ніжно пестив її тіло. З того часу мандрую світом, напуваючи спраглі поля і ліси життєдайною вологою, радуючи людей. Допомагаю людству та природі, як і мріяв багато сотень років тому. Тож, хлопче, вір у свої мрії і вони обов’язково збудуться. Інакше й бути не може. Ет, забалакався я з тобою. Он, глянь, скільки вже води без користі стікає асфальтом. Час мені вирушати. А тобі вже час бігти ловити веселку за хвоста. Можливо ще колись зустрінемося й побалакаємо. І пам’ятай – вір у свої мрії!
Останні слова розтанули в повітрі. Голос змовк. Краплі стікали листям старезного горіха і сонно плюхалися в калюжі. Дощ закінчився. На небі вигнулося коромисло веселки, мов місток між двома світами. Сонячні промені почали випаровувати вологу, щоб знову зібрати дощові хмари. Тоді ще хтось почує історію Дощу про свою мрію.
Хлопець не знав причудилося це йому чи було насправді. Але точно був впевнений в одному – він буде вірити в свої мрії, адже вони мають здатність збуватися.
2014