Людське життя складається з історій, а не з молекул чи атомів. У кожного історії свої: в кого сумні, а в кого веселі; в кого кольорові, а в кого чорно-білі чи сірі. Проте вони всі індивідуальні.
Була така і в нього, в якій відсоток на щасливий кінець був просто таки жалюгідним.
Дівчина збирала матеріал на свою нову книгу, що мала складатися з історій, в яких фігурують тільки двоє: Він і Вона. Оповідь цього хлопчини була необхідна їй як повітря.
Вони сиділи за столиком невеличкої затишної кав’ярні. За вікном періщив льодяно-холодний байдужо-чужий дощ, стікаючи густими потьоками по шибках. Дівчина неспішно посьорбувала ароматну каву, приготовану за фірмовим секретом закладу, не відриваючи очей від оповідача, всмоктуючи в себе кожне його слово. Русалкові очі, теплі зоряні вечори, справжнє кохання (а не взаємовигідні однонічні релакси) і … знехтуваний, зневажений, відкинутий. Ну справжнісінький тобі сюжет для якогось мильного серіалу. У голові вже вимальовувалася історія для майбутньої книги.
Дівчина помітила, що хоч ця історія вже й не вельми свіжа в часі, але рана на серці хлопця так і ніскілечки не загоїлася. Його видавали нервові рухи, паузи в розповіді, під час яких він поринав у спогади, постійні вибігання надвір під холодні дощові батоги, щоб попалити…
– Дозвольте Вас запитати.
– Будь ласка.
– Ви ж певно ще чекаєте від життя чогось особливого?
– Я кохав. Це і було особливе. Та, на жаль, втратив його. А двічі за життя небеса такий подарунок не роблять.