І вулиці, повні зів”ялого листя Франкового
Втікають з очей та впливають у русло часу.
В театрах завмерли вистав непоставлених повені,
А туплі каштани стоять, як непізнана суть.
І чемно, як завше, вітаються Леви, притрушені
Легенько пилком погаслих учора зірок.
Ми ходим по Львову, обнявшися солодко душами.
І це ще – не іспит Господній, а тільки – урок.

Мені шумить прадавнє листя кленів
На вулиці Максима Кривоноса.
Святий Антоній у плащі зеленім
Всміхається – бо я, простоволоса,
У сонячній суконці “від Діора”,
З прозорими очима, наче вітер,
Іду бруківкою – не в завтра, не у вчора, -
Іду від світу, хоч іду – до світу...
Мені ячить мелодія забута,
І в ній звучать пощерблені шаблини.
Стоять музеї, мов гірка отрута,
В яку вуста умочуєм щоднини.
Сумна і дивна пам”ять генетична
Всі двері до музеїв зачинила.
Кленове листя присипає звично
Історію, котру я так любила.
Святий Антоній у плащі зеленім
Несе Дитя на золотій долоні.
Прадавня вулиця тече крізь мене.
Душа на вітрі, мов листок, холоне.
     

літепла луни – тенькне відлуння літа
з іншого світу –
світу нещадного квіту.
Пахне грибами.
Я відлітаю від літа.
І місячні ночі – промовисті і променисті,
Як мрії, що світять,
Хоча вони й не збулися.
Пахне грибами
Й опалим листям у місті.
І тема прощань зависає,
Немов павутинка над листом.      

Горить, не гріючи, горобина
І в горобиній ночі не згасає.
І тінь зачиненого в ніч вікна
Ще тінь мою, мов сполох, відбиває.
І повні глеки золотих медів,
З моїх очей не випиті, загусли.
У чорнім небі квилять дикі гуси –
Летять від наших проминальних див.
Холодні роси, приморозки, сніг –
Усе ще буде.
Та й усе – ще буде.
Горобина, завмерла у вогні,
Мов тінь моя, впаде тобі на груди.      

Над полями туман затужавів,
Понад шляхом порожнім застиг.
І не видно, куди в цій державі
Чи іти, чи брести, чи – вести...
Стиха гупають яблука стиглі
По рясних, наче райських садах.
І горять, як графітові тиглі,
Вовчі очі у людських хатах...      

...Ой у тому світі
замедові квіти
відцвітають десь.
Запахущі й теплі
Золотяться дні.
Та вуста затерплі
Шепотять мені:
“Ой у полі жито...”
і пісенний зойк
протинає літо
гостро, як озон.
І душа співає.
І під звук копит
В українськім краї
Україна спить...      

Вітер веде мене в степ –
Туди, де століття цілуються,
Де жито ціфте, і хвилюється –
Як воно – гарно – цвіте?
Вітер несе мене в сон,
Де – ні могил, ні ярів.
Ще не постав Вавилон.
Ще Карфаген не горів.
Ще не співає ніхто
Тужних, як доля пісень.
Не відлітає листок
У післязавтрашній день.
Коні спасають росу
В степу, де століття братаються.
Жайвори з Богом вітаються –
В дзьобиках світло несуть...
Але стежин ще нема.
Вухами коник пряде.
Дивиться Бог крадькома,
Як мене вітер веде...
      

За північ.
        У Львові не сплять лише дощ
І Леви сумні на малих п”єдесталах.
Я згадці кажу: ти мене
               Не тривож,
Навіщо ти сон мій солодкий украла?
Я згадку від себе жену, та вона
За руки, за серце, за душу хапає...
Ну що ж, підійду до вузького вікна,
Погляну на дощ, постою, позітхаю.
І здасться на хвильку, що Леви сумні
Зійшли зі своїх кам”яних п”єдесталів,
І навіть привітно кивають мені,
І хвалять, що світлу зорю не проспала.
І кличуть пройтися по скатерках площ,
Збудити каміння, а потім сидіти
На лавочці мокрій і слухати дощ
За північ у Львові...
               За північ у світі...

Заснуло у снігах найкраще місто в світі.
Засипали сніги дорогу до людей,
Які, мов ліхтарі, мені здалека світять
За мерехтінням справ, печалей та ідей.
Цей сніг перебрести – не вистачить любові.
Не вистачить добра – здолати холоди.
....Найтяжче – без могил, бо майже всі – у львові,
навіки, на віки, назавше, назавжди...
Та є іще живі – нестримні і зухвалі,
Розумні і смішні, яким я – як фантом.
У місті, де дощі зі мною танцювали.
У місті, де любов спить непробудним сном...

...І відчувати ліктем небо,
як відчувати ліктем друга,
коли життя перенапруга
всі запобіжники спалила.
І цілувати в губи сонце,
Як цілувати в губи друга,
Коли – чи колом, а чи кругом,
Чи просто зашморгом – життя.
І обнімати світ очима
Й не обійняти, наче друга,
Бо вже його нема й не буде.
...І відчувати ліктем небо.

Вітер вимів із міста
Сині й білі бузки.
Навіть мене відносить
Не в той бік.
Вітер легко обвився
Вкруг моєї руки
Й полетів до чужих рік.
Вечоріють зіниці
Неопізнаних пань.
Годинник на вежі чесно
Рахує миті.
На сусідній площі
Жовтий тюльпан
Замість лампи жебракові світить.
Води чорної Полтви
Точать вулицю
             цю.
Там, де вчора плив човен –
Дві тополі у Львові.
Вітер запах бузків
Подає Калинцю.
Вітер лампу-тюльпан
Погасив жебракові.

Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути, як вода безсмертна,
Яка крізь небо струменить.
Марнот марнота міфом світлим
Перед очима промайне.
І в міфі тім – про велич світу –
Моє лице, як дощ, мине...

**
Глуха провінція.
Тут досі лиш дощі –
Істотні й найважливіші події.
На цвинтарі старім старі кущі
Бузку цвітуть – як символи надії.

Тут час розпластаний, мов чисте полотно, -
На нім хто хоч що хоче вишиває.
Тут носять вівці золоте руно,
Яке Язон ніякий не шукає.

Століття котяться, мов яблука, в траву
І коситься трава – до небокраю.
Тут можна воду віднайти живу.
І вмерти лиш тому, що «всі вмирають».

**
Околиці в дощах. Поля порожні.
Порожня хата мокне вдалині.
Дорога. При дорозі – подорожній.
Дерева при дорозі мовчазні.

І котиться туман, як пес кудлатий,
Мені під ноги – теплий і сумний.
І хочеться зайти в порожню хату,
І розпалити сонну грубку в ній.

І думати про день – короткий, темний,
І – довгу ніч, й мандрівника в плащі,
Про шлях його - даремний? – недаремний?-
Через поля та затяжні дощі…

…А хата – на замку, хоч і порожня,
І вікна зацвяховані навік.
Розтанув у тамані подорожній.
А дощ іде - живий, мов чоловік...


**
Подоба слів, яких давно не чутно,
Озвалася забутим словником.
В містечку Чуднів заплелися чудно
Віночком вулиці, зарослі вишняком.

Пливуть над містом чудернацькі хмарки,
Скрипить дорога, як суха рілля,
А центром ходять люди і пантарки –
Таке собі вкраїнське „о-ля-ля”..

В містечку Чуднів солов”їв не чути,
Бо вже за містом відцвіли жита,
Лиш солов”ята, що пищать ледь чутно,
Над Чудновом навчаються літать.

...І я минаю по старенькім тракті
маленьке місто – як малу печаль
в театрі світу.
І в сумнім антракті
Слова пригадані в мені мовчать...

**
“Все можна сказати для всіх...
Існує великий вогонь,
у якому фантазії вмирають
і воскресають.”
Ф.Кафка

...Чоловік шукає Кафку на вселенських променадах,
у золочених підвалах, у зачинених катівнях.
Підступає сон, як ява, підступає яви знада,
Але він шукає Кафку – на усіх можливих рівнях...

Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю, сивину гарячих скронь...

Та чи всі усе почують?..
- Як росте пісок над морем,
як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини,
як Господь зриває зорі, як безмовно ходить горе,
як цвітуть нарциси болю в лоні сонної долини?

Ходять тіні безшелесні, дзеркала за ними квилять,
Забуваються під ранок у тяжкому сні магнати.
Вчаться гри на скрипці діти, що науку цю осилять,
Аби “Реквієм” над морем для олив старих зіграти...

Можна все усім сказати...Можна Кафку й не шукати...
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг паде на чорні стіни, де стояли каземати,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,

Сніг іде повз Чоловіка, що собі шукає Кафку,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку.
Кафка п”є вино із карфки і загвинчує карафку,
Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку...