**
Глуха провінція.
Тут досі лиш дощі –
Істотні й найважливіші події.
На цвинтарі старім старі кущі
Бузку цвітуть – як символи надії.

Тут час розпластаний, мов чисте полотно, -
На нім хто хоч що хоче вишиває.
Тут носять вівці золоте руно,
Яке Язон ніякий не шукає.

Століття котяться, мов яблука, в траву
І коситься трава – до небокраю.
Тут можна воду віднайти живу.
І вмерти лиш тому, що «всі вмирають».

**
Околиці в дощах. Поля порожні.
Порожня хата мокне вдалині.
Дорога. При дорозі – подорожній.
Дерева при дорозі мовчазні.

І котиться туман, як пес кудлатий,
Мені під ноги – теплий і сумний.
І хочеться зайти в порожню хату,
І розпалити сонну грубку в ній.

І думати про день – короткий, темний,
І – довгу ніч, й мандрівника в плащі,
Про шлях його - даремний? – недаремний?-
Через поля та затяжні дощі…

…А хата – на замку, хоч і порожня,
І вікна зацвяховані навік.
Розтанув у тамані подорожній.
А дощ іде - живий, мов чоловік...


**
Подоба слів, яких давно не чутно,
Озвалася забутим словником.
В містечку Чуднів заплелися чудно
Віночком вулиці, зарослі вишняком.

Пливуть над містом чудернацькі хмарки,
Скрипить дорога, як суха рілля,
А центром ходять люди і пантарки –
Таке собі вкраїнське „о-ля-ля”..

В містечку Чуднів солов”їв не чути,
Бо вже за містом відцвіли жита,
Лиш солов”ята, що пищать ледь чутно,
Над Чудновом навчаються літать.

...І я минаю по старенькім тракті
маленьке місто – як малу печаль
в театрі світу.
І в сумнім антракті
Слова пригадані в мені мовчать...

**
“Все можна сказати для всіх...
Існує великий вогонь,
у якому фантазії вмирають
і воскресають.”
Ф.Кафка

...Чоловік шукає Кафку на вселенських променадах,
у золочених підвалах, у зачинених катівнях.
Підступає сон, як ява, підступає яви знада,
Але він шукає Кафку – на усіх можливих рівнях...

Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю, сивину гарячих скронь...

Та чи всі усе почують?..
- Як росте пісок над морем,
як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини,
як Господь зриває зорі, як безмовно ходить горе,
як цвітуть нарциси болю в лоні сонної долини?

Ходять тіні безшелесні, дзеркала за ними квилять,
Забуваються під ранок у тяжкому сні магнати.
Вчаться гри на скрипці діти, що науку цю осилять,
Аби “Реквієм” над морем для олив старих зіграти...

Можна все усім сказати...Можна Кафку й не шукати...
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг паде на чорні стіни, де стояли каземати,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,

Сніг іде повз Чоловіка, що собі шукає Кафку,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку.
Кафка п”є вино із карфки і загвинчує карафку,
Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку...