Письменницьке буття в новім столітті невпізнанно змінилось. Видно це і здалеку, і - також із власного досвіду, опертого на розмаїті чуття - від мерехтливої мрії стати письменником, до мерехтливої невпевненості, що ти ним уже є. Десь, на денці душі – напівпритомні спогади про живих Марію Хоросницьку і Оксану Сенатович, Жанет Максимович і Галину Гордасевич, Ф.Зубанича, Є.Гуцала, В.Забаштанського, В.Затуливітра, Л.Вишеславського і ще багатьох – молодших і старших, зовсім літніх, зовсім молодих… зустрічі в Спілці у Києві та філії Спілки у Львові, маєво Шевченківських свят у різних місцинах, меморіальні літературні музеї, жартівливі й сумні сценки з того життя, позначеного вже небуттям, ніби темною міткою – «не руш!». Хай усе буде, як було – пиття кави і смішні суперечки з Василем Левицьким, вічно 32-літнім, читання віршів на семінарі в Ірпені, де Леонід Вишеславський замріяно дивився на тебе, як на восьме диво світу (так здавалося), а потім сказав, що треба ці вірші видати книгою…Присідання скрайчику на лавку Тараса Шевченка в музеї у ріднім його селі – щоб не помітили музейні працівниці – на щасливу письменницьку долю… Таке ж – крадькома – присідання на канапу в Переяславі-Хмельницькому, в одному з музеїв, це та сама канапа, на якій Т.Шевченко написав свій «Заповіт». Сидіння під столом у Спілці, який належав тодішньому Голові – П.Загребельному, крадькома, щоб ніхто не побачив, на секундочку - бо ходило між початківцями повір»я, що це – теж на щасливу письменницьку долю…Щирий подив від того, що Жанет (Жіннет, Жаннет – вимовляли її французьке ім’я на український лад хто як міг)- така гарна, така вишукана…курить!..(о, гримаси емансипації!..).

            Всі ненаписані новели про колишні зустрічі з відомими чи ні, але єдиними такими у світі письменниками, котрих уже ніколи не зустрінеш, зринають барвистими клаптиками ілюстрованих і не виданих ніде друком видань на денці душі, коли випадає бути на якому-небудь письменницькому форумі. Слухаючи одним вухом штивні звіти про зроблене-незроблене, думаєш про те, що ось, ще трохи, і час забере й цих усіх творців численних книг. Чим, кому, як вони запам’ятаються?

            Йдучи з одного такого недавнього з»їзду, впало в око, що літературна еліта нації, покидаючи залу, галасливо і прудко гуртувалася в групки «за інтересами» та прямувала – хто куди. Хто в кафе чи ресторанчик, хто додому, хто в готель. Ніхто не спинився і не глянув на квітнуче хмарами небо. Надвечір’я тоді було святковим і теплим. Осіннім, але погідним. Поряд із будинком, де відбувалося зібрання, цвіло два ошелешених теплом каштани – восени! – Хоч восени каштани цвітуть чомусь із року в рік все частіше… Хмари біліли, як розквітлі вишні на овиді. «Серце летіло услід за хмаркою, схожою на розквітлу вишню». – Ці слова написав Сато Норікійо, мандрівний японський поет і чернець 12 століття. Він в літературі відомий як Сайгьо-хосі – «той, що прямує на захід»…

            Чому, йдучи з письменницького з’їзду в рідній Україні, думаєш про японську літературу? - Бог знає… Література Японії, як і її культура та філософія взагалі, впродовж віків протиставлялася або, принаймні, відмежовувалася від інших літератур, культур.

            Українсько-японські та японсько-українські взаємовпливи давні і вже мають свої традиції. Продовжують все це, звісно, передусім книги, перекладені з мови на мову. Ще 2002 року в Києві з»явилася «Антологія японської поезії. Хайку. 17-20ст.». У цій книзі презентовано творчість кількох класиків японської літератури – Мацуо Басьо, Накацуки Іппекіро, О. Хоосай та інших. Більшість творів перекладені українською мовою вперше.

            А ще в минулому столітті – 1966 року в Мюнхені побачило світ видання «Сто поетів – сто пісень гіаку-нін-ішшу: збірник давньої японської поезії» в перекладах Ігоря Шанковського, який написав і вступ до книжки. Перекладали з японської українською й інші тлумачі – Нестор Ріпецький, Геннадій Турков.

            Ще до першої світової війни в Японії кілька років жив Федір Пущенко, який не тільки перекладав з японської на українську мову, а й у 20-х роках минулого століття викладав у Києві японську мову. Відомий він і як укладач українсько-японського та японсько-українського словників. Перший підручник японської мови в Україні теж створив Федір Пущенко. У 30-ті роки його репресували.

            Микола Лукаш – відомий тлумач - переклав твори з антології 8-го століття «Манйосю», дивним чином прищепивши давні японські тексти на грунті української ментальності:
«У гірське село
Як до дівчини ішов –
Похмурно було.
Небо хмари затягли,
Дощик полоснув;
……..
Кукурікають півні,
Птиця домова…» - (це – тільки фрагмент твору).

            Добре відомий сучасному українському читачеві ( а може, це лише ілюзія...) класик японської літератури Рюноске Акутагава. Недавно одна з його новел лягла в основу кінофільму «Хробаки», знятого в Україні режисером Аркадієм Непитолюком і творчою групою столичної студії «Лізард філмс»… Можна, правда, сперечатися про те, чи доцільне перенесення на український грунт Акутагавових персонажів у тому вигляді, в якому це зроблено (головний герой – гуцул, карпатський бізнесмен), але музика «Перкалаби» у фільмі, хоч і віддалено, все ж нагадує щось про Країну, де сходить сонце…

           Радіючи з того, що творчість Акутагави спричинилася до появи українського фільму, можна пригадати і «дзеркальний» сюжет. – У книзі «Найважливіше мистецтво. Панорама історії кіна», виданій у Нью-Йорку в 1957 році, Артур Найт стверджує, що кращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» зроблені під впливом Олександра Довженка…

           Але, йдучи з письменницького з»їзду, не «примкнувши» до жодної із групок, бачиш, як швидко сутеніє, ніч стає безпросвітною, а в місті спалахує все більше кольорових вогнів – лампи, вікна, штори, ліхтарі, реклама. Безпросвітність ночі нібито відступає. Вертаєш до теплої оселі, де можна випити гарячого чаю і пригадати ті звіти, які слухало тільки одне вухо (хоча...навіщо їх пригадувати?). А в тобі звучить щось інше – щось невмолимо рідне і далеке. –

«У дощову похмуру ніч
Я скучив за півоніями так,
Що з ліхтарем пішов у сад –
Щоб трішки в ньому поблукати.
Півонії провідати нарешті».

Цим рядкам з антології японської лірики «Кокінсю» - понад тисяча років. Та вони не пахнуть архаїкою. Вони вертають у свідомість загублений десь, колись – недавно? вчора? в минулому столітті? – аромат півоній.
            Із маминого саду.
            В якому, дитиною, можна було сховатися в півонійних кущах і - заснути…

            Сюжети життів тих, хто називається поетами, прозаїками, драматургами, перекладачами долинають здалеку, перегукуючись іноді з часами нинішніми, але залишаючись десь там, де вони блукають часами іншими. Пожовклі сторінки давніх книг, не спалені інквізиціями чи війнами, відбивають у собі стишені луни чиїхось життів. Торкватто Тассо – італійський поет 16 століття відомий творами, перекладеними багатьма мовами світу. Зокрема, поемою «Звільнення Єрусалиму», виданою у 1581 році. Це поет цитований впродовж століть і тлумачений новітніми колегами по дивній долі - бути письменниками. Петро Карманський розпочинає свою видану в 1907 році збірку поемою «Під дубом Торкватто Тассо» з присвятою «Авторови трагедії «Сон української ночи». Петро Карманський – поет із цікавою біографією: учень «Колегіум рутенум» у Ватикані, засновник української читальні у Вінніпегу, працівник у таборі українських військовополонених в Німеччині часів першої світової війни, дипломат Української Народної Республіки, збирач коштів – у Бразилії – для ЗУНР, учитель гімназії у Дрогобичі, член Спілки письменників України з 1940 року, автор завершеного перед смертю в 1956р. і досі не виданого повністю перекладу «Божественної комедії» Данте. - Чому про це думаєш після письменницького з’їзду в Києві?...
           «Справжній письменник мусить щодня торкатися вічності, або ж – відчувати, що вона проходить повз нього» - писав Ернст Хемінгуей. Хтось моделює свої «мініатюрні вічності», де віртуозно вписує чужі долі, як Роман Андріяшик, «утікаючи» при цьому в історію, хтось відтворює поезію музикою, як Володимир Івасюк. Хтось – як Чеслав Мілош, відшукує в людському досвіді цілі світи, не боячись про ці світи казати правду поетичним словом. І, переживши славу лауреата Нобелівської премії, визнаності та знаності, написати, зрештою:

«Так мало я сказав.
Короткі дні.
Короткі дні
І ночі
І літа.
Так мало я сказав.
Не встиг.
Втомилось серце
Від захоплень,
І відчаю,
Погорди
І надій.
…………….
І я тепер не знаю,
Що ж правдою було».

           …Чи правдою було те, що лунало з трибуни письменницького з»їзду? Чи всією правдою? Чи «з криком перемоги прибігнем до мети, їдучи снігом життя», як писав у «Лещатарях» Б.-І.Антонич? До якої перемоги можуть бігти письменники, котрі не є солдатами жодного фронту?..

           Реанімуючи загублені в часах літературні імена однією тільки згадкою – щось прочитане, щось перечитане, - ловиш себе все на все тій же думці - про письменницький з»їзд. Якби там у другому ряду сидів Торкватто Тассо, а в третьому – Чеслав Мілош, а поряд – Акутагава чи Антонич…. – вони б ті звіти, що звучали, слухали? А якби зібрати на письменницький з»їд усіх письменників – усіх часів? Чи вони б пересварилися? - За що? За літературу?..

           І тільки запах розквітлих півоній у маминім саду снився після письменницького з’їзду. І ніде не було ліхтаря, з яким би можна піти провідати ті півонії.
           А ніч була безпросвітною.

1.
            Безкінечність вічного небуття – неосяжна і не піддається розумінню, як би не заспокоювали людей їхні цивілізаційні чи релігійні пастирі. Небуття лякає – від часів Адама і Єви, а, може, і від тих, котрі були до них. Подолати безодню забування намагається пам»ять. Але вона теж нетривка у часі. І, хоч пронизують пунктирними лініями простір життєвих марень і розпачів кургани, піраміди і стели, та майже нічого з того не лишається потім. Як не лишається нічого від тих, хто все те зводив чи намагався звести – як Вавилонську вежу – до неба.

            Але здатність пам»ятати навіщось дається людині. Може, для того, щоб пізнавати сенс свого і чийогось життя – чийогось, хто полишив сліди своїх зусиль в архітектурі, музиці, скульптурі, в посадженому дереві чи зведеній капличці. Може, і справді пам»ять – це той єдиний рай, з якого ніхто нас не може вигнати, як писав про це Йоган Ріхтер? А що веде нами, коли йдемо чи їдемо до ближчих і дальших руїн або до палаців, монастирів, садиб, котрі вистояли під небом перемін та під нищівними вітрами людської ненависті, підпертої добрими намірами (якими вимощена дорога в пекло, як відомо)?.

            Що веде? – Дорога. Анабазис. Похід. Не військовий – як «Похід Кіра», описаний Ксенофонтом під назвою «Анабазис», - твір, згадуваний його біографом Діогеном, твір, який дійшов до нас із тих 434-359 років до нашої ери, котрі й були роками життя Ксенофонта. Похід – як пошук незвіданого…«Анабазис» Сен-Жона Перса ближчий – не в часі, хоч і в часі теж, а – ближчий, мов девіз, накреслений на незримих стягах завзятості. «Це ти, могутносте, вела свій спів над нашими дорогами нічними!.. …Я буду сіллю відживляти застиглі губи мертвої жаги! Хто, спрагу вихваляючи, з шолома не пив води розпечених пустель, - такий не матиме від мене віри при викупі душі…(і сонця досі не назвав ніхто, але його могутність поміж нами»). – Поезія дороги. Дорога, котра незнана, але можлива, яка обіцяє щось. Котру можна собі прокладати перед собою – так чи інакше…

            І вже тими дорогами сходжено-їжджено, неміряно – і мало. За одними виглядають інші.

2.

            До Качанівки - то й до Качанівки. Колись придворний співчий Качановський отримав хутір у подарунок від ніжинського грека Федора Болгарина. А тепер це «парково-палацовий комплекс» зі статусом «Національного історико-культурного заповідника «Качанівка». Рід Тарновських зробив маєток осередком культурного життя у далекому 19 столітті. Кого тільки не приводили сюди дороги! Поети, музиканти, історики, етнографи, перекладачі, археологи, громадські діячі, письменники, дипломати – Микола Маркевич, Михайло Максимович, Дмитро Яворницький, Петро Кочубей, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Ілля Рєпін, Олександр Лазаревський, граф Петро Капніст. І багато інших - як пишуть тоді, коли всіх назвати неможливо. Колишній маєток трьох поколінь Тарновських вписав усі ті імена в контекст свого буття, а нащадки роду Тарновських через гони і гони літ допомагають сучасній Українській державі те буття якось увиразнити. Тарновські були серед тих меценатів, які творили майбутнє України як держави – ще тоді, коли самої держави не було. Але були її діти, котрі теж наближали час постання України. Тарновський свого часу дав кошти на створення першого українського часопису в Петербурзі, в якому почав працювати Шевченко. «Істина – донька часу», - писав Гельвецій. Напевно, Тарновські шукали свою якусь істину. Як шукають всі – кожен по-своєму….

            Друзі нащадків родини Тарновських кажуть, що в Англії нині живуть дві доньки Тарновського, які емігрували ще до війни. Кілька літ тому вони приїжджали до України, до Качанівки. На цей час колишній туберкульозний диспансер, який був тут розміщений довший час, уже звідси перебрали в інше місце. У війну тут був шпиталь для військових. А двісті років тому ту був примітний маєток, господарі якого купували картини, витрачали кошти на підтримку українських поетів і композиторів. Коли змушені були продавати маєток, тут ще було 2 000 скульптур італійських митців, кожна з яких мала особливу художню цінність. Майже 5000 картин з маєтку передані до музеїв, декотрі збереглися. Коли Тарновські полишали свій маєток, вони лишили тут і бібліотеку – величезну. Кажуть, у тій бібліотеці було навіть одне з перших видань «Слова о полку Ігоревім», куплене Тарновським чи знайдене ним. Бібліотека не збереглася.

            На кошти Тарновських був похований Шевченко.

            Колись парк, який тепер чомусь називають на всіх рівнях «парковою зоною» (дивна ця, вже майже генетична, послідовність - ділити все на «зони» - «зона впливу», «Чорнобильська зона»… - вкорінилася відомо відколи, але не зникає, не зникає навіть зі словотвору…) - доглядали чотири сотні «душ» кріпосних селян. Парк розкинувся на півтисячі гектарів. Сам заповідник – понад 700 гектарів. Тепер парк леліє аж 16 працівників.

            У заповіднику з»явилися невеликі готелі. Подивитися на це місце хочеться багатьом. Але, подивившись, треба рушати далі – до Чернігова, до Києва, і шукати слідів качанівських скарбів там, бо в музеях цих міст ще можна знайти дещо з тієї унікальної колекції козацьких реліквій і безцінної шевченкіани, які колись були окрасою цього маєтку.

            Решту ковтнув час, розтягли люди, щось десь якось загубилося… Тепер тут реставрують усе, що під силу скупим державним фондам.

            …Якби не галасливі гурти людей, котрі теж шукають чи творять свій «анабазис», то можна було б почути, як у Качанівці сміється божевільний вітер в тій арковій споруді на гірці, спеціально зведеній так, щоб звук у ній відлунював багатократно. Замкнений у стінах вітер згортається клубком при роялі, якого не видно, відпочиває, а потім знову божевільно сміється. Вночі, обхопивши руками старезний каштан поблизу (каштан ще пам»ятає справжню Качанівку) - якщо не боятися - можна той сміх почути. Я знаю, чому сміється вітер. - Бо заповідник «Качанівка» - то живописна, вражаюча ілюстрація того, про що дотепний французький письменник Жан Кокто сказав: «Справжні урни з прахом – не на цвинтарях, а – в непам»ятливих серцях».

3.

            …Межигірський монастир поблизу Києва стояв на відомому шляху «із варяг – у греки». За переказами, монастир заснований ще в до монгольські часи, а відновлений від запустіння на початку 16 століття. Згодом знову відновлений і знову занедбаний – і так декілька разів. Після пожежі 1787 року на місці монастиря було засновано Межигірську фаянсову фабрику, яка працювала тут майже сто літ.

            У 1886 р. монастир відновлений – як чоловічий, а з 1894 – вже як жіночий. За радянської влади святиню ліквідували. У 30-х роках минулого століття всі будівлі Межигірського монастиря знищені, а на їх місці було збудовано дачі для керівників комуністичної партії та уряду УРСР – Постишева, Косіора та інших.

            Недавно там, згідно певних даних, була (чи є) резиденція російського посла в Україні (вже за часів її незалежності) і, нібито – дача Прем»єр-міністра України. Дорога до монастиря тепер закінчується шлагбаумом і перекрита постами «ДАЇ».

            Є ще «Дзвонкове джерело» з пірамідкою-капличкою і похиленим хрестиком над нею – неподалік усіх постів-заборон. І тут же кам»яна брила з надписом «Іде чернець Дзвонковою у яр води пити, та згадує, як то тяжко було в світі жити. – Встановлено 5 червня 1996 року, на честь перебування Тараса Шевченка в Межигір'ї».Поряд встановлені таблички «Прохід заборонено».

            Тут згадується той вітер, що божевільно сміється в Качанівці, спочиваючи час від часу від свого сміху, згорнувшись у клубочок при невидимому роялі.

            У 1934 році тодішня радянська влада висадила в повітря церкви і келії Межигірського монастиря. На цей раз – достеменно перетворивши святиню на руїни. Чого не вдавалося раніше нікому. – Нашестя хана Батия монастир витримав, хоч тоді й була знищена церква Спаса Білого – перша цегляна церква, побудована в Межигір»ї Андрієм Боголюбським 1161 року. Підвівся тоді монастир і діяв до осені 1482 року, аж коли був знищений кримським ханом Менглі-Гиреєм.

            Те, як виглядав монастир і його споруди всередині 17-го століття, можна побачити на копії полотна Авраама Ван Вестерфельда, написаного в 1651 році. Копія відома з кінця 18 століття, відтворена в кількох різних виданнях, зокрема, в «Енциклопедії українознавства».

            Із згаданою «Дзвонковою криницею» пов»язано багато таємниць. Одна з них переповідається зі століття в століття. Йдеться про те, що Катерина 11, маючи намір знищити Межигірський монастир, двічі наказувала перенести його на південь країни. Проте цей наказ не був виконаний. Імператриця якось їде до Києва і, зупинившись в урочищі Дзвонки поблизу монастиря, оголошує про свій намір відвідати монастир. За день до її візиту спалахнула пожежа, яка знищила більшість споруд. Цариця, згідно джерел, оглядала багаття з корабля на Дніпрі.

            Тарас Шевченко і справді відвідував монастир – у 1843 році.

            Давно ходять легенди про те, що саме в Межигірському монастирі зберігалася бібліотека Ярослава Мудрого.

            Цей монастир вважався релігійним центром українських козаків. І, як засвідчують деякі історичні праці, кожен козак вважав за честь пожертвувати монастиреві ікону, лампаду чи іншу коштовну річ зі срібла чи золота. Де поділися монастирські скарби – історія замовчує… Хоч відомо, що у 20-х роках минулого століття була створена спеціальна комісія з цього питання, у 30-ті роки вона була підпорядкована Паритетній комісії представників урядів УРСР та РРФСР. Відомо також, що дещицю із розшукуваного було все ж знайдено – в Ермітажі та Кремлівській Збройній палаті. Але в Україну скарби тоді не повернулися. Представників українських комісій було розстріляно – як «ворогів народу». І, хоч убивство ніколи не змінювало світової історії, як стверджував політик і письменник Бенджамін Дізраелі, велика кількість убивств, очевидно, могла скоригувати дійсність. – Так, що істина й досі за сімома замками.

            У Межигірському монастирі були поховані славетний козацький полковник Семен Палій і наказний гетьман Самусь, який у 1704 році передав у Ніжині гетьману Мазепі булаву та клейноди на правління від польського короля; похований тут і Євстафій Гоголь, один із пращурів Миколи Гоголя. Двадцять сім років він був полковником війська Запорозького, а останні п»ять літ свого життя очолював козацтво Правобережжя. Незадовго до смерті він передав монастиреві Євангеліє львівського видання 1644р. у срібно-золотому окладі. Помер Євстахій (Остап) Гоголь у січні 1679 р. У Святодухівській церкві монастиря зберігався його портрет, існує опис цього портрета. А самого Євстахія вважають прообразом гоголівського Остапа. (Над табличками «прохід заборонено» можна, прислухавшись до шелесту трави, почути арію Остапа із опери «Тарас Бульба» М.Лисенка…).

            Деякі історики вважають, що у Межигірському монастирі поселилися ті монахи, котрих привів з Херсонесу Володимир – хреститель Русі. Пишуть, що там теж був згодом і будинок для козаків-ветеранів.

4.
            «Господи, чи можна в Тебе хоч щось виплакати?» - ці слова з молитви маленького Семенка, цитовані в «Мгарському дзвоні» - виданні Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря, що поблизу Лубен на Полтавщині, - можна вишити білим по білому мов девіз на стягах завзятості. І йти далі, бо анабазис – то дорога далі, пошук дороги, пошук відповідей на питання, теплий дощ на лице у Качанівці, теплі сльози по лицю в Качанівці, солоні сльози по лицю в Межигір»ї, вперта надія, що «все так не буде», - «Господи, дай нам надію!».

            Мгарський Спасо-Преображенський монастир заснований 1619 року на кошти княгині Раїни (Ірини) Вишневецької, яка по смерті чоловіка Михайла успадкувала Лубни – із замком, землями, хуторами. Начебто місце для цього монастиря їй вказали ангели. Вона була двоюрідною сестрою Петра Могили, а заснувала ще, крім цього, Густинський і Ладинський монастирі. У 1640-х, як відомо, Лубни були столичним містом Вишневеччини. Раїна Вишневецька ратувала за православ»я, зміцнюючи його всіма силами і способами, скільки могла. Господь рано забрав її – у 30-річному віці. Син Раїни – семилітній князь Ярема був вихований своїм дядьком Костянтином, ревним католиком. Він був зятем Марини Мнішек. Віддав племінника вчитися до Львівського єзуїтського колегіуму. Пізніше Костянтин видав монастиреві грамоту на вільшанські землі, а згодом і Ярема надав Мгарському монастиреві привілегії.

            Сплетіння історичних дат, фактів, нелогічних з нинішнього погляду або логічних – теж із нинішнього – вчинків і дій історичних осіб існують у книгах, написаних людьми, а, отже, не завжди відомо, що і як діялося насправді. Але, шукаючи своїх доріг, котрі ведуть до маленького завоювання твоєї істини, можна відкласти вбік всі історичні дані та деталі.

            Хоч на підступах до цього монастиря, коли вже піднімаєшся на круту гору, може закрутити вир часу. – В тому вирі спалахують кривавими плямами то повстання Кривоноса, білі коні на червоній траві, червоні коні на червоній землі, пожежі, обгорілі сади, то розстилаються луги зелені, як сама весна, з тими квітами, які монахи збирали задля ліків, то постає десь тут перша польова аптека, велінням Петра 1, який тут проїжджав після Полтавської битви… Син Яреми – князь Михайло, король Польщі, обраний у 1669 році… Царгородський патріарх Афанасій 111 (Пателарій), котрий народився на острові Кріт у 1597 році…Гетьмани Самойлович і Мазепа…навіть «тесля-майстер» на прізвище Ворона… - все це, всі ці достойники і ще тисячі тисяч інших людей своїми долями причетні до цього монастиря. Дивної краси дні змінювалися різнею, розстрілами. Вже у 20-тім столітті - 19 серпня 1919 року на велике престольне свято тут більшовиками розстріляно 17 іноків з їхнім настоятелем. Тоді була тепла ніч і накрапував дощ, як пригадали потім ті, хто лишився живим.

            У 1922 році, коли сюди прибув нарком Середа з листом від Г.Петровського – вимогою вилучити раку Афанасія Сидячого, зроблену з чистого срібла, десятки тисяч людей із Лубен та околиць прийшли під стіни монастиря і не дали комісарам наблизитися. Тоді влада провела тут бойове навчання – маневри кількох тисяч солдатів і курсантів тривали, але тривала і служба в монастирі, священики не припиняли її відправляти, змінюючи один одного. Тільки коли настали жнива, народ розійшовся та роз»їхався на конях і волах по домівках. Монахи самі перенесли мощі в дерев»яну домовину. Раку комісари відвезли до Харкова. У 30-ті роки на території монастиря був «патронат» для дітей «ворогів народу», себто, притулок для сиріт. З 1937-го тут розмістився дисциплінарний батальйон, а з 1946 – військові склади. У 1985 році в монастирських приміщеннях дзвенів юними голосами піонерський табір.

            Повернений церкві монастир у 1993 році, відтоді триває його нова історія.

            …Хоч історія не може бути новою або старою. Вона – як вода, що забирає з собою і несе до якогось моря вічності (де ті теплі моря, де ті «всі», де те «все»?) - все, що відбулося. Забирає і ті дороги, які шукаємо і знаходимо, шукаємо і не знаходимо.

            …«Знання множить нашу печаль» - казав Екклезіаст. У Мгарському монастирі останніми роками жив старий сокіл, у величезній клітці в розкішному саду, при стінах церкви, при білих березах вздовж доріжки до храму. У жовтих очах сокола можна було, наблизившись до його невольничого житла, прочитати таку невимовну тугу, що печаль від усіх знань, які мав на увазі Екклезіаст, ставала глибокою, як небо над соколом.

            Цього року сокола в клітці не було. До кожної берези вздовж доріжки до храму були прикріплені пластикові пляшки – в них стікав березовий сік. У клітці сидів молодший на вигляд орел. В його жовтих очах відбивалося небо – як перекинутий келих історії.