Письменницьке буття в новім столітті невпізнанно змінилось. Видно це і здалеку, і - також із власного досвіду, опертого на розмаїті чуття - від мерехтливої мрії стати письменником, до мерехтливої невпевненості, що ти ним уже є. Десь, на денці душі – напівпритомні спогади про живих Марію Хоросницьку і Оксану Сенатович, Жанет Максимович і Галину Гордасевич, Ф.Зубанича, Є.Гуцала, В.Забаштанського, В.Затуливітра, Л.Вишеславського і ще багатьох – молодших і старших, зовсім літніх, зовсім молодих… зустрічі в Спілці у Києві та філії Спілки у Львові, маєво Шевченківських свят у різних місцинах, меморіальні літературні музеї, жартівливі й сумні сценки з того життя, позначеного вже небуттям, ніби темною міткою – «не руш!». Хай усе буде, як було – пиття кави і смішні суперечки з Василем Левицьким, вічно 32-літнім, читання віршів на семінарі в Ірпені, де Леонід Вишеславський замріяно дивився на тебе, як на восьме диво світу (так здавалося), а потім сказав, що треба ці вірші видати книгою…Присідання скрайчику на лавку Тараса Шевченка в музеї у ріднім його селі – щоб не помітили музейні працівниці – на щасливу письменницьку долю… Таке ж – крадькома – присідання на канапу в Переяславі-Хмельницькому, в одному з музеїв, це та сама канапа, на якій Т.Шевченко написав свій «Заповіт». Сидіння під столом у Спілці, який належав тодішньому Голові – П.Загребельному, крадькома, щоб ніхто не побачив, на секундочку - бо ходило між початківцями повір»я, що це – теж на щасливу письменницьку долю…Щирий подив від того, що Жанет (Жіннет, Жаннет – вимовляли її французьке ім’я на український лад хто як міг)- така гарна, така вишукана…курить!..(о, гримаси емансипації!..).

            Всі ненаписані новели про колишні зустрічі з відомими чи ні, але єдиними такими у світі письменниками, котрих уже ніколи не зустрінеш, зринають барвистими клаптиками ілюстрованих і не виданих ніде друком видань на денці душі, коли випадає бути на якому-небудь письменницькому форумі. Слухаючи одним вухом штивні звіти про зроблене-незроблене, думаєш про те, що ось, ще трохи, і час забере й цих усіх творців численних книг. Чим, кому, як вони запам’ятаються?

            Йдучи з одного такого недавнього з»їзду, впало в око, що літературна еліта нації, покидаючи залу, галасливо і прудко гуртувалася в групки «за інтересами» та прямувала – хто куди. Хто в кафе чи ресторанчик, хто додому, хто в готель. Ніхто не спинився і не глянув на квітнуче хмарами небо. Надвечір’я тоді було святковим і теплим. Осіннім, але погідним. Поряд із будинком, де відбувалося зібрання, цвіло два ошелешених теплом каштани – восени! – Хоч восени каштани цвітуть чомусь із року в рік все частіше… Хмари біліли, як розквітлі вишні на овиді. «Серце летіло услід за хмаркою, схожою на розквітлу вишню». – Ці слова написав Сато Норікійо, мандрівний японський поет і чернець 12 століття. Він в літературі відомий як Сайгьо-хосі – «той, що прямує на захід»…

            Чому, йдучи з письменницького з’їзду в рідній Україні, думаєш про японську літературу? - Бог знає… Література Японії, як і її культура та філософія взагалі, впродовж віків протиставлялася або, принаймні, відмежовувалася від інших літератур, культур.

            Українсько-японські та японсько-українські взаємовпливи давні і вже мають свої традиції. Продовжують все це, звісно, передусім книги, перекладені з мови на мову. Ще 2002 року в Києві з»явилася «Антологія японської поезії. Хайку. 17-20ст.». У цій книзі презентовано творчість кількох класиків японської літератури – Мацуо Басьо, Накацуки Іппекіро, О. Хоосай та інших. Більшість творів перекладені українською мовою вперше.

            А ще в минулому столітті – 1966 року в Мюнхені побачило світ видання «Сто поетів – сто пісень гіаку-нін-ішшу: збірник давньої японської поезії» в перекладах Ігоря Шанковського, який написав і вступ до книжки. Перекладали з японської українською й інші тлумачі – Нестор Ріпецький, Геннадій Турков.

            Ще до першої світової війни в Японії кілька років жив Федір Пущенко, який не тільки перекладав з японської на українську мову, а й у 20-х роках минулого століття викладав у Києві японську мову. Відомий він і як укладач українсько-японського та японсько-українського словників. Перший підручник японської мови в Україні теж створив Федір Пущенко. У 30-ті роки його репресували.

            Микола Лукаш – відомий тлумач - переклав твори з антології 8-го століття «Манйосю», дивним чином прищепивши давні японські тексти на грунті української ментальності:
«У гірське село
Як до дівчини ішов –
Похмурно було.
Небо хмари затягли,
Дощик полоснув;
……..
Кукурікають півні,
Птиця домова…» - (це – тільки фрагмент твору).

            Добре відомий сучасному українському читачеві ( а може, це лише ілюзія...) класик японської літератури Рюноске Акутагава. Недавно одна з його новел лягла в основу кінофільму «Хробаки», знятого в Україні режисером Аркадієм Непитолюком і творчою групою столичної студії «Лізард філмс»… Можна, правда, сперечатися про те, чи доцільне перенесення на український грунт Акутагавових персонажів у тому вигляді, в якому це зроблено (головний герой – гуцул, карпатський бізнесмен), але музика «Перкалаби» у фільмі, хоч і віддалено, все ж нагадує щось про Країну, де сходить сонце…

           Радіючи з того, що творчість Акутагави спричинилася до появи українського фільму, можна пригадати і «дзеркальний» сюжет. – У книзі «Найважливіше мистецтво. Панорама історії кіна», виданій у Нью-Йорку в 1957 році, Артур Найт стверджує, що кращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» зроблені під впливом Олександра Довженка…

           Але, йдучи з письменницького з»їзду, не «примкнувши» до жодної із групок, бачиш, як швидко сутеніє, ніч стає безпросвітною, а в місті спалахує все більше кольорових вогнів – лампи, вікна, штори, ліхтарі, реклама. Безпросвітність ночі нібито відступає. Вертаєш до теплої оселі, де можна випити гарячого чаю і пригадати ті звіти, які слухало тільки одне вухо (хоча...навіщо їх пригадувати?). А в тобі звучить щось інше – щось невмолимо рідне і далеке. –

«У дощову похмуру ніч
Я скучив за півоніями так,
Що з ліхтарем пішов у сад –
Щоб трішки в ньому поблукати.
Півонії провідати нарешті».

Цим рядкам з антології японської лірики «Кокінсю» - понад тисяча років. Та вони не пахнуть архаїкою. Вони вертають у свідомість загублений десь, колись – недавно? вчора? в минулому столітті? – аромат півоній.
            Із маминого саду.
            В якому, дитиною, можна було сховатися в півонійних кущах і - заснути…

            Сюжети життів тих, хто називається поетами, прозаїками, драматургами, перекладачами долинають здалеку, перегукуючись іноді з часами нинішніми, але залишаючись десь там, де вони блукають часами іншими. Пожовклі сторінки давніх книг, не спалені інквізиціями чи війнами, відбивають у собі стишені луни чиїхось життів. Торкватто Тассо – італійський поет 16 століття відомий творами, перекладеними багатьма мовами світу. Зокрема, поемою «Звільнення Єрусалиму», виданою у 1581 році. Це поет цитований впродовж століть і тлумачений новітніми колегами по дивній долі - бути письменниками. Петро Карманський розпочинає свою видану в 1907 році збірку поемою «Під дубом Торкватто Тассо» з присвятою «Авторови трагедії «Сон української ночи». Петро Карманський – поет із цікавою біографією: учень «Колегіум рутенум» у Ватикані, засновник української читальні у Вінніпегу, працівник у таборі українських військовополонених в Німеччині часів першої світової війни, дипломат Української Народної Республіки, збирач коштів – у Бразилії – для ЗУНР, учитель гімназії у Дрогобичі, член Спілки письменників України з 1940 року, автор завершеного перед смертю в 1956р. і досі не виданого повністю перекладу «Божественної комедії» Данте. - Чому про це думаєш після письменницького з’їзду в Києві?...
           «Справжній письменник мусить щодня торкатися вічності, або ж – відчувати, що вона проходить повз нього» - писав Ернст Хемінгуей. Хтось моделює свої «мініатюрні вічності», де віртуозно вписує чужі долі, як Роман Андріяшик, «утікаючи» при цьому в історію, хтось відтворює поезію музикою, як Володимир Івасюк. Хтось – як Чеслав Мілош, відшукує в людському досвіді цілі світи, не боячись про ці світи казати правду поетичним словом. І, переживши славу лауреата Нобелівської премії, визнаності та знаності, написати, зрештою:

«Так мало я сказав.
Короткі дні.
Короткі дні
І ночі
І літа.
Так мало я сказав.
Не встиг.
Втомилось серце
Від захоплень,
І відчаю,
Погорди
І надій.
…………….
І я тепер не знаю,
Що ж правдою було».

           …Чи правдою було те, що лунало з трибуни письменницького з»їзду? Чи всією правдою? Чи «з криком перемоги прибігнем до мети, їдучи снігом життя», як писав у «Лещатарях» Б.-І.Антонич? До якої перемоги можуть бігти письменники, котрі не є солдатами жодного фронту?..

           Реанімуючи загублені в часах літературні імена однією тільки згадкою – щось прочитане, щось перечитане, - ловиш себе все на все тій же думці - про письменницький з»їзд. Якби там у другому ряду сидів Торкватто Тассо, а в третьому – Чеслав Мілош, а поряд – Акутагава чи Антонич…. – вони б ті звіти, що звучали, слухали? А якби зібрати на письменницький з»їд усіх письменників – усіх часів? Чи вони б пересварилися? - За що? За літературу?..

           І тільки запах розквітлих півоній у маминім саду снився після письменницького з’їзду. І ніде не було ліхтаря, з яким би можна піти провідати ті півонії.
           А ніч була безпросвітною.