* * *

Винесеш сонце у степ ти,
Наче відвагу душі.
Хай помирають естети
У невимов’ї глуші.

Хай за місця під престолом
Б’ються посланці полів.
Будеш розпиленим болем
Серед розчинених слів.

Будуть шляхи перемітні
В тернах притлумлених літ.
…Тільки над прірвою в житі
Може відкритися світ.

* * *
Небо здригає печаль.
Місяць стає орігамі.
Після вертепних мовчань
Нас окропили богами.

Мармур — у мареві слів,
Що не втекли до Аратти.
Боже, твій сміх спопелив
Наші омріяні страти.

Й між полюсами очей,
Де запеклись передзвони,
Нас доганяють іще
Зірвані з петель амвони.

* * *
Грізні алхіміки болю
Вже розганяють примар.
І провиса над тобою
Неба затерплий кумар.

Ось і хохулі та тролі
Фішки кладуть на стіні,
Щоб ти космічні паролі
Не проміняв на земні.

І пристяжні аватари
Жмуряться в профіль й анфас,
Щоб не затарив ти тартар
Стічною смугою фраз.

Вичахнуть зоряні війни,
Вистрибнуть зорі з водойм.
Прийдуть рядки нам забійні,
Наче обійми обойм.

Найкращий міністр —
у якого в запасі свобода.
Найбільший герой —
у якого попереду смерть.
Ти довго на герць
проти страху свого не виходив.
А просто чекав,
поки підуть примари всі геть.

У місті, в якому
озоновий плащик подерся,
ти дихаєш смогом
своїх учорашніх прикмет.
І випити треба
граалеву чашу до денця,
щоб чаша цикути
не стала солодка, як мед.

І ось утішайся
поверненням духу у тіло,
коли над душею
ніяка ганьба не стоїть.
Коли у майбутнє
поцілити всім закортіло,
але перед кожним —
клечальна свіча зі століть.

Свідки

1

Я продираюся в простір,
сприятливий сенсу життя.
Я піднімаюсь в найтонший потік,
що розкладає мене на атоми.
Я усамітнююсь
між голосами
загублених свідків
у часі століть.
А через мене
втікають у небо
янголи іншого світу,
що не можуть
вернутись
на землю
птахами.

2

Мені дошкуляють приблуди
завмерлих у пам'яті літер..
Мене роздирають на шмаття
зухвалі бентеги.
Видзвонюють дзвони.
Стихають
між кварками тиші.
Стискають вітрами
космічних розлук
від земної безодні.
І падають
в пломінь
очей.

3

О триклята війно!
Ти морозними пальцями
вишкрібала
із мене життя.
Ти жахала
неправдами...
Кричать глухарі
над лункими печалями.
Гортається небо
в прожилках мовчання.
Я йду крізь неволю
і знаю, що в мене
уже не лишилось відваги
сказати про тебе
світам.

4

Хай завтрашні хвилі
змивають всі наші сполуки
у море заклання,
у всесвіт надій.
За обрієм часу
ми чуємо грім.
Метаються блискавки
і не можуть
нікуди втекти
від накреслених
небом
агоній.

5

Навесні всі слова,
запозичені в пращурів,
перетворюються
на майбутні світи.
І відлунюють
животворним вогнем
проминулого
в просторі
часу.
Просто так.
Поміж нами.
Завжди.

6

Ох і щулилось небо
від намоклих дерев,
відверталось у темні сузір'я,
наче знало,
що скоро
наші сльози
проллються дощем
поміж вічними
снами.

7

На відшибах світає.
Прокидаються свідки
запеклої ночі.
Намагаються
все не забути.
І для себе знайти
хоч куточок мовчання
серед грому
убитих
епох.

8

Зачекайте
з усмішками
до свята.
Ще не час
обіймати життя.
Виють вовчі стежки.
Замальовані гори.
Коле душі стерня
від прасованих мук.
Кулі, вгачені в землю,
вже не вийняти,
наче цвяхи
із домовин.
Наче зойки
із серця.

9

Усі тонкощі світу
рве розпечене залізяччя.
Вимітає з очей
полустанки.
Зважує смерть
на підвалинах щастя.
Обтанцьовує
кожен притулок,
де ще темінь
гойдають
свічки.
І вмирає
від власної
туги.

Що там віків облоги —
Смиренство без гримас.
Коли вожді убогі, —
Війна таврує нас.

Але в наступній спробі
Ми дійдемо до битв,
Щоб не волати: “Пробі!” —
Під лезами молитв.

Щоб не гортати скрути
За спинами зневаг,
Ще винесем крізь Крути
Своєї зваги стяг.

Шляхи були – як перші спроби.
Роки плелись, мов полотно.
В моїх надій веселі проби
Хтось кинув істину на дно.

І висповідували зорі
Всі таїни гріхопадінь.
Стояли пращури в дозорі,
І сонце падало у тінь.

І не було на небі ката,
А на землі – душі ловця.
Бриніла в центрі світу хата,
Немов мелодія Творця.

Й від невимовностей уражень
Забракло простору сльозам…
І більше світові не скажеш,
Ніж він тобі уже сказав.

* * *
Трипільський день ховає смуток
Над вогнищами злих утіх.
Не знає, як себе забути
Й куди сховати вічний гріх.
А поза ним серед пожарищ
Недоруйнований ще дім.
І сонце відчайдушно шкварить,
І вічність переходить в дим.
Іще земля до щему вперта,
А вже моква гряде, ачей.
І волхв сидить у позі вепра
Із кам’яним різдвом очей.
І білу стужу не пригубиш,
Неначе келих забуття.
Лиш душу вихопиш зі згуби,
Немов із полум’я дитя…

Посланець

Наглядач із Поліції карми
Увіходить навшпиньки в мій сон.
Він посланець Всевишньої дхарми,
Із якою гряде в унісон.

Він думки мої з духом звіряє.
Може, це мій ефірний двійник?
І масали випрошує — чаю,
Від якого в тім світі відвик.

У кармічне досьє занотує,
Що в цілому все в мене гаразд.
Тільки я надаремне і всує
Зневажаю всіх, хто pederast...

Каже, що на тонкому я рівні —
Ну, напевне, вже майже чернець.
А у світі людей, безсумнівно,
Я тварина і в житі ловець.

Що у снах пізнаю вищих духів,
Пантеони космічних істот.
Що володар я сонячних рухів
У аштанзі віньясі. От-от!

Бачу демонів і покемонів
Просто так, не у снах — наяву,
Без усяких зусиль і айфонів.
Наче попід ногами траву.

І в мені умикається голос,
Що до мене шепоче: “Вставай!”
...Грає Radiohead “Karmapolice”.
Прокидаюсь. Це пекло чи рай?

ГІМАЛАЇ

На вершині чотири п'ятсот
Ми пронизані небесами.
Тут відреченість від гризот
І приреченість у нестямі.

Гімалаї! Тонка душа.
І містерія надиханна.
Горам нікуди поспішать.
В них своя неприступна дх'яна*.

Осідлаєм своїх биків!
Загнуздаємо остороги.
Хай залишаться од віків
Тільки свідками наші боги.

Коли скрізь невідступна вись
Всі стежки від землі відриває,
Ти у душу свою подивись –
Там чекають твої Гімалаї.
27.06.2016
*Дх'яна - сьомий щабель раджа-йоги, вище від якого тільки самадхі, медитативний стан, в якому медитатор не усвідомлює факт медитації, а тільки факт свого існування та об'єкт медитації.

По всіх нереспубліках болю,
Відкривши печалі архів,
Заходить в піке над тобою
Чужий безпілотник жахів.

Він стигми карбує на душах
Скляними очима війни.
Скрегоче сталевим байдужжям,
Немов молоток відбійний.

І щоб не вхопила огребом
Світи наші вічна моква,
Твій ангел з позиції “Небо”
Його на підльоті збива.

В позі лотоса
з точки «g»
зрю жіноче начало
Гамлета.
Але то лиш фантом
на межі
і потуга його
знетямлена.
Боже,
вже йому і не буть
між бутиками
і аренами.
Бо настала
чужа майбуть
з незникомим
суверенами.
Він ховає
за батька тінь
часу матрицю
зсіромашену.
І гукає
у самотінь,
наче душу,
свою шавасану.

* * *

Магічні осінні печалі
В мені заблукали колись.
Тоді ще причали звучали
І коні ще чалі паслись.

Та хтось записав на скрижалі
Безжальні натальні шляхи.
І в серці жалі — мов кинджали,
Націлені в смертні гріхи.

І вітер шматує вітрила
Під небом найтонших розлук.
І наші відчахнуті крила
Кружляють над пам'яттю рук.

* * *

О соло моє, Соломіє!
Свої остороги відстеж.
Душа твоя плакать не вміє,
Але і сміятися теж.

На хвилях прудкої омани
Гортатимеш книгу страхів.
Потушать надію тумани,
Зупиниться пам'яті шків.

І неба в очах заніміє.
І миті полинуть хутчіш.
О соло моє, Соломіє,
Чому ти в мені не звучиш?

ПРО САЛО
У майстерні, немов у терні,
У художника на виду
Смажим сало ми на пательні
І цитуєм Сковороду.

Але скільки там того сала!
Менше, ніж в мухоловці мух.
Якби сало з нас не звисало,
Не було б і душевних мук.

Якби сало в нас не шкварчало,
Ми б ушкварили гопака.
І відчули б своє начало
За секунду від драпака.

У ритмі і рухів, і чарів
Кружляєм по колу удвох,
Неначе себе приручаєм
До вічного болю тривог.

Неначе ми встигли забути,
Що світ не існує без нас,
Що всі його давні спокути —
Це наш галактичний баланс...

І музика тихо гортає
Душі полохкі сторінки.
Можливо, аж за небокраєм
Ми станемо знову ніким.

А поки, тамуючи голод,
В надії на зоряний шанс
Кружляємо вперто по колу.
...А коло кружляє по нас.

А за вікном нудьгує дощ
І схлипує вітрами.
З яких пустель, провулків, площ
Він сутінки збирає?

З яких невидимих світів
Свої він ронить сльози?
І смутком входить в кожен дім,
Немов розради просить...

Ось він іде. Іде й стоїть
Облогою глухою.
І скільки йтиме ще століть
Вперемішку з нудьгою?

Не говори мені. Помовч.
Замкнула ніч всі брами.
А за вікном нудьгує дощ
І схлипує вітрами.

Анна Ахматова

Молитесь на ночь, чтобы вам
Вдруг не проснуться знаменитым.
А.Ахматова

Чи помолилась я увіч,
Чи тільки вірші прошептала,
Але в сомнамбули сторіч
Уже душа моя вертала.

Всі примхи, вади, біди, сни
Вона відкинула затято,
Щоб усесвітньої весни
У задзеркаллі дочекатись.

О, як минала мить краси!
Горіли люстри, лампи, свічі…
Герої вибились із сил
У тьмі двадцятого сторіччя.

Та я усе ж пережила
Всі маски злого карнавалу.
І просвітліли дзеркала
Очей, котрих я ще не знала.

І напливає зусебіч
Життя, якого не здійснити.
Моліться на ніч — не на ніч,
Щоб не проснутись знаменитим.

І Різдво без тебе — не Різдво.
І вечеря — зовсім не вечеря.
І терпкої ночі торжество
Поглинає туга невичерпна.

Й на моїх застуджених устах
Заіскрили зоряні крижинки.
Понад нами — все ще висота,
Поміж нами — вже ані стежинки.

І чекаю знову, як вина
Тиші, у якій крізь лихоліття
Наді мною раптом пролуна
Перша мить твого тисячоліття.

* * *

Срібним дощем і дзвінкими зірками
Встелений шлях у молитві твоїй.
Простір, в який ми ночами тікали,
Вже до твоїх доторкається вій.

Певно, і нам заповідано знати,
Що між утіх і прийдешностей ми
Будем щомиті себе підіймати
В небо, що нашими повне крильми.

Джокондо, для чого тобі
Цей присмерк свавільної туги:
Дивитися вічно убік,
Рятуючи світ від наруги...

При цьому каратися знов
Загадкою власної ролі
І знати єдиний лиш схов
Своєї ненатлої волі.

Та пензель націлив Творець
В саму таємницю епохи.
І людство виходить на герць
Долати невидиму похіть.

Сплелися віки у тужбі.
Впливають сузір’я у вічі...
А ти все несеш у собі
Закляття старого да Вінчі.

* * *

Срібним мереживом східної мантри
Викреслив неба я темну вуаль.
Може, пора мені в зоряні мандри,
Бо зачекалась мене моя даль.

На піднебесних вершинах Тибету
Лама постане в яві мовчазний.
Благословить, та не видасть секрету,
Де починається шлях неземний.

І, із сакральними злившись словами,
Я у нірвану пірну навмання.
... Боже, навіщо даєш ти омани
І за півцарства торгуєш коня?

Срібним мереживом східної мантри
Викреслив неба я темну вуаль.
Тихо вмирають у серці троянди,
А у мені прокидається даль.

* * *
Під музику душі
Так хочеться не спати.
Але на всій межі
Стоять одні солдати.

І ціляться впритул,
Мов граються у жмурки.
І всю мою мету
Розстрілюють до цурки.

І я із небуття
Вертаюся до хати.
А там… моє дитя
Ладнається в солдати.

На вулиці генія руху нема.
На вулиці генія вічна зима
І час розколовся на втіхи.
Лиш зрідка підпалять оселю чиюсь
Або поміняють кашкет на картуз,
І знову — зачумлені стріхи.

Чому ж ти живеш тут посеред зими,
Де світло обкраяне лезами тьми,
Де долю спіткали спокути?
Кому загартоване ложе плести,
Кому до проспекту надій доплисти,
Щоб випити чашу цикути?

І марність гортають останні бійці,
Вкарбовані міцно в оселі оці
Пекучим тавром свого хисту.
І знову за кожним відкритим вікном
Історія прагне останнім ривком
Здолати печать свого смислу.

Терпне нестерпна душа,
Зимно у колі земному.
Вершники тьми вже вершать
Суд над відлуннями грому.

Стелять на скелях сильці,
Сіті плетуть шовкошиті,
Манять лиш на манівці,
Мітять — в зупинені миті.

Ось я поліг на поміст,
Впавши доперед погруддя.
Сліз тут нема — тільки ліс
Рук, що затиснули груддя.

Вдарять у вікна ікон —
Їм не замуляють муки.
Тут на кону лиш закон
Вічно глухої принуки.

І запала мій палац —
Зопалу, зосліпу, з болю!..
— О Єреміє, не плач,
Син твій іде за тобою.

* * *

Стихли у спогадах зорі.
Музика пише віки.
А у земнім коридорі
Всі зачаїлись думки.

Я витрачаю присутність
На мерехтливі слова,
А неприхована сутність
Мимо очей проплива.

О ці гуртожитки часу!
Злих не уникнути вад.
Навіть рядки із запасу
Вже не повернуть у ряд.

Все перейти, пережити,
Перетопити без меж.
І у прийдешності миті
Вийти самому, авжеж.

Хай наплетуть загорожі
Із невблаганних таїн, —
Я буду сам на сторожі
Всіх перемін.

* * *
Стікса оспіваний шум
Став безпричинно лунати,
Ніби осміяний глум,
Серед пустої кімнати.

Варта моя молода,
Мабуть, нічого не варта,
Раз галаслива вода
Здатна ділитись на кварти.

Я залишаюсь один.
Ніч розкриває причини
І добуває з води
Днів мовчазні величини.

* * *

Спинися, Парисе, навіщо тобі
Ця примха спокуси для вій Афродіти?
Щоб спокій втопити в лихій боротьбі
І попіл жадання розвіяти в світі?

Невже тебе кличе звитяги сурма
У час, коли доля шляхи обступила?
Адже попереду нічого нема,
Крім вироку помсти для гніву Ахілла.

Спинися, Парисе, сліпої божби
Не досить, щоб вийти живцем із легенди.
А для невблаганної серця лічби
Замало принад чарівної Гелени.

Іще непорушно стоїть Іліон.
Ахейці на власні знемоги запали.
А твій осоружний і хтивий полон
Сплітають богині земної опали.

* * *

Срібним мереживом східної мантри
Викреслив неба я темну вуаль.
Може, пора мені в зоряні мандри,
Бо зачекалась мене моя даль.

На піднебесних вершинах Тибету
Лама зустріне в яві мовчазний.
Благословить, та не видасть секрету,
Де починається шлях неземний.

І, із сакральними злившись словами,
Я у нірвану пірну навмання.
... Боже, навіщо даєш ти омани
І за півцарства торгуєш коня?

Срібним мереживом східної мантри
Викреслив неба я темну вуаль.
Тихо вмирають у серці троянди,
А за вікном усміхається даль.

* * *
З тебе малюють богиню...
Тільки не в тому вина.
Сполохи в пам'яті гинуть,
Висне в очах дивина.

Схопляться руки знічев'я,
Начебто крила бажань.
Кажуть: буваєш нечемна,
Граєшся лезом ножа...

Можеш згубитися в чарах
Чи розгубити жалі.
Тільки у власних печалях
Втіхи твої замалі.

* * *

Коли ідеш в чужий забій,
Не забувай про інший вихід.
Он брат, відвертий до зубів,
Тобі дістався на горіхи.

І чаша твого ліхтаря
Із тьми вихоплює невчасно
Цей край, де завтрашня зоря
У муках вічності погасне.

І зазирає в душу кліть,
Де ще для неба є шпаринка.
І на летовищі століть
Лежить обвуглена хмаринка.

Не печалься, Надіє,
за тобою здіймається віра.
За тобою постануть
колони новітніх імен.

Доторкнись до штурвала
своєї мети.
Твій літак ще стоїть
на летовищі мрії,
щоб злетіти
у небо життя.

Щоб відміряти
простір для часу
у в'язниці розлук
між розтятими крилами.

Це війна не троянд,
не погаслих сузір'їв,
не епох, що лишились
на дні проминань.

Це бій світла
із власною тінню.
Це крик тиші
загуслим громам.

Це світанки і ночі,
посічені “градами”.
Це конання орди
на руках у історії.

Тільки ти найвільніша
навіть в клітці
з ведмежим капканом.
За стіною з ОМОНу.
За плечима Вітчизни.
За крайвежами світу.

Доки знаєш свій шлях

17.03-24.04.2015

ІЛОВАЙСЬК

О мій воїне милий,
ти не спи дивним сном,
проривайсь!
Це не вічності схили,
це пекельний рубіж —
Іловайськ!

Крізь поразки і зради
сталлю серця свого
наливайсь.
Територія правди
і сумління твого —
Іловайськ.

Притулися щокою
до АК-47,
не здавайсь.
Над звитяги рікою
твій забутий блок-пост —
Іловайськ.

В небі зірки немає,
від вогню воно впало
у транс.
В трьох котлах закипає
наша кров пломінка —
Іловайськ.

Стануть хлопці до бою,
скажуть: лиш до останку
тримайсь.
У тобі і з тобою
місце битви світів —
Іловайськ.
17.03.2015

О мій воїне милий,
ти не спи дивним сном,
проривайсь!
Це не вічності схили,
це пекельний рубіж —
Іловайськ!

Крізь поразки і зради
сталлю серця свого
наливайсь.
Територія правди
і сумління твого —
Іловайськ.

Притулися щокою
до АК-47,
не здавайсь.
Над звитяги рікою
твій забутий блок-пост —
Іловайськ.

В небі зірки немає,
від вогню воно впало
у транс.
В трьох котлах закипає
наша кров пломінка —
Іловайськ.

Стануть хлопці до бою,
скажуть: лиш до останку
тримайсь.
У тобі і з тобою
місце битви світів —
Іловайськ.

МОНОЛОГ КІБОРГА
Кіборг Олекса в аеропорті
Тисячу двісті сімнадцять годин
Порох ковтає з клубками у горлі.
Каже, мовляв, ми укропи — не горді,
Гасимо «вату» вогнем без води.

Ви там чому не ламаєте звички,
Що розвели нас на фронт і на тил?
Тут же дорога від кулі до свічки,
Ніби димок від цигарки у вічі
А чи закладений в душу тротил...

Тут же покришене мінами небо.
Тут же посічена «градом» земля.
Братство, що скріплене пам’яті крепом.
Подзвін утрат і печалі над степом,
Що від майбутнього нас віддаля.

Ось ми вам час посилаєм крізь простір.
Ви ж зачаїлись чомусь від борінь.
Нам не уникнути власних блок-постів,
Бо сепарати — минулого гості,
Наче господарі тут. З двох сторін.

Ми вже складаємо друзів у скрині
Із-під снарядів. А вам до сих пір
Ще невтямки, що одвіку й донині.
Всі ми потроху й однаково винні,
Що у війні здобуваємо мир.

Надламаний місяць мовчання
Для плеканців долі... Та ось
Стискається вісь безначальна
До кола прибитих колось.

Без тубів, печер, стугониці,
Без мороків, жахів, гризот
Не дай мені, доле, здійсниться
Безтямним падінням на дзот.

Ще подвиги куці і ниці.
Ще відчаї схожі на ртуть.
...Розп'яті мої колісниці
Небесні пристанища рвуть.
2013

МАРК ШАГАЛ

Куди крокував ти, маестро Шагал,
Коли ще не скресли ні барви, ні гуки,
І тільки твоя потаємна жага
Над Вітебськом креслила крилами руки.

Це вічна адреса твого ремесла —
Ніким не розгаданий простір свободи.
Це зірка у серці тремтливо зійшла,
Яку ще ніхто у собі не знаходив.

І ось ти над нами натхненно париш —
Магічної битви невидимий воїн.
І зрить зачудовано сонний Париж
Полотна твоєї душі неземної.

Пішли покоління нові в небеса,
Здолавши земний летаргічний перестрах.
Та знову і знов нас усіх потряса
Благальний політ твій над нами, Маестро!
8.07.2000

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Коли зав’яли всі троянди
В саду, де сонця не було,
То тінь величної Кассандри
Твоє осяяла чоло.

Стікались обрії зусюди,
Хитались хвилями очей.
І йшли вперед безжальні люди,
Щоб полягти у суть речей.

Якої треба їм відплати?
Якої випити ще мсти?
Невже, о Мавко, не змогла ти
До них, осуджених, дійти?

Тому-то й сонце не розквітло.
І вже не статись будь-чому.
…Вони спіткнулися об світло,
А ми все падаєм у тьму.
04.11.1995

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Хвиль о розхвиль, Хвильовий,
Кола печальні довкола.
Хочеться жити, а — вий.
Осінь сотається кволо…

Вигорни вигони літ,
Замахи, помахи, спини!
Тиші малюючи слід,
Сни в неосяжні картини.

…Грізне — вітійство оман,
Пізнє — замолення строків.
— Я напишу вам роман,
Тільки не вірте у спокій!

Та загриміли гріхи —
Літери в темряві мови.
О перелоги глухі,
Чом не почули його ви?

ОСКАР ВАЙЛД

І зникне краса, де тобі
Явитися має потреба
Замкнути себе у собі
Краєчком безкрайого неба.

І стане пилинкою світ
В обіймах всесвітнього бою.
Лиш геній витворює міт
Життя залишати без болю.

Та знову питатиме час,
Неначебто Крішну Майтрея:
“Навіщо тобі без прикрас
Портрет Доріана. Не Грея”.
2012

ІНЬ І ЯН
Тіло найтонших бажань
Стало таким неслухняним.
Певно, чогось йому жаль
В герці міє інню і янем.
Певно, посеред гріхів,
Ще не позначених небом,
Схильне воно не до схим,
А до ефектів плацебо.
І на шляху оминань
Чаші аскез і опіній
Інь проникаю у ян.
Ян виникає із іні.
Наче вони на віку,
Світ загорнувши у чари,
Всю свою силу дзвінку
На вівтарях повінчали.
2011

* * *
Тінь від цигарки схожа
На гамівний олівець.
Що я малюю, Боже,
Димом оцих кілець?

Скільки мені на спадки
Всіх приворотів зла?
Можу тепер не спати -
Сутінь з очей сповзла.

Буду ламати опір -
Звички уже чужі.
... Тільки здригнеться попіл,
Падаючи з душі.
21.01.10

* * *

Хочеш - хоч карти розкинь.
Випаде воля бубнова,
Скрип закодованих скринь,
Тілу - душевна обнова.

Де по натальній мені
Карті дорога до щастя?
Щось обереги сумні.
Мабуть, не сходяться масті.

Може, і справді, піти
Сивим відлунням по гаю?
...Тільки на хрест золотий
Карти ніяк не лягають.
9.01.10

* * *

Якщо переможець програє, то знову ітимуть дощі.
Хоча на морози усі присягались прогнози.
І гнатиме вітер отари дощинок до щік,
Аби нам несила поріг подолати грипозний.

Намоклі дерева вивчатимуть неба нудьгу.
Забризканий пес прослизне горностаєм на Місяць.
Сичі прокричать у відлуння лякливе "пугу",
Щоб якось розбавити сонне оце передмістя.

І йтимуть тумани крізь брами, паркани, тини звідусіль.
І кожен кажан відгукнеться на зоряний погук...
Якщо переможець програє, то виграють, певне, усі.
Хто зірвані лаври поклав необачно на нього.
9.01.10

* * *
У відлунні моїх самогубств -
Тільки марності зболені дзвони.
Я вернувся із пам'яті губ,
Щоб вином захлинутись червоним.
Щоб завіятись в інші світи
Чи розвіяти зоряні терни.
Я не міг їх ніяк обійти,
Бо душа відбувала свій термін.
Бо судилося віще знаття,
Що уже ми пилинками стали.
...Я кохав її в межах життя,
А вона мене - поза світами.
18.11.09

* * *

Бюро перекладів печалі
Чомусь зачинено вночі.
А словники надій дедалі
Згоряють в полум'ї свічі.

Ми мовчимо на рідних мовах,
Але говорим - на чужій.
І кожне слово - це не промах
У стрілянині в центр душі.

І як тепер благословити
Бентеги всіх своїх прощань,
Коли у нашої молитви
Неперекладена печаль?
6.11.09

* * *

Вона доволі груба у коханні,
А я занадто скромний у житті.
Вона мене знесилює страхами,
А я її замкнув у самоті.

І знову день при дні і рік за роком
Сплітаємо себе із протиріч.
А я лише боюсь, що ненароком
Затушимо якусь із наших свіч.

Коли жага світи розколихає,
І в грішники запишуться святі,
Я стану зовсім грубим у коханні,
Вона ж - занадто скромною в житті.
20.09.09

* * *

Після осінніх невдач
Після зимових пробачень
Ти наді мною поплач,
Хоч я і буду невдячним.

Ти лише твердо затям,
Як нас на світі тримає
Ця нагорода життям,
Де насолода - навзаєм.

Ми відсвяткуєм весну
Смутком легким і ласкавим.
Я потім знову засну,
Тільки уже - між зірками...
28.05.2009

* * *
Як дивно збирати невипиту каву
В архів свого смутку, в альбом забуття.
І долю свою, нерозчинно-гіркаву
Гадати на гущі холодних нестям.
Твоя філіжанка застигла в надії,
Що хтось обпече її кропом жаги.
Але цей напій вже ніяк не подіє,
Хоч в нім від сльозини твоєї - круги.
В кав'ярні на розі облуд і святилищ,
Де очі твої, наче зорі в раю,
Усі сподівання мої розчинились.
...Тому я розчинної кави не п'ю.

О Боже мій! Нема вже спасу
Тримати небо у руках.
Вітри зачинені на засув
І тиша спить, забувши страх.

Не кожен тут шматочок ласий -
Не виставляйте гордо карк.
Є ще питаннячко на засип:
Чиї кишені у зірках?

Тож бережіть свою харизму
І не потрапите на тризну
Бездумних витівок своїх.

Нам трохи весело буває,
Але завжди на все слова є,
Коли бажання - не для всіх.
6.10.08

ЛОЛІТА

(За В.Набоковим)


Лоліто... Літо... О лелітко!
Була ти відчаєм чи злом?
Тебе замкнув я в часу клітку
Безжальним серця ремеслом.

А твій небесний візерунок
Ліг на нестерпності мої.
І пік мене пекельний трунок,
Який я пив з твоїх таїн.

Німфетко за межею щастя,
Принцесо зболених нестям...
Мені вже встигнути не вдасться
На потяг втечі за життям.

А дійсність - це кривава Мері...
Ми йшли по лезу власних змов,
Щоб поєднатись у безсмерті,
Бо смерть - це скарга на любов.

О мій вогненний самоцвіте
З душею виплаканих тиш!..
Лоліто... Літо... О лелітко!
Ти лиш на полум'я летиш!
11.06.08

ГРУЗІЯ-2008

Миротворці моєї нудьги
Починають примушення світу
До придушення всіх за борги,
Що розвіяні по неоліту.

Це - релікт мародерства душі.
Це - підсилення власного впливу
На доступність чужої межі
За хребтом полосного надриву.

Стережись, палісаднику гроз,
Від погроз розіп'ятого неба!
Хай по шкірі тріскоче мороз -
По тобі закривавиться треба.

...Та в міхах ще пручалось вино,
Ніби серце в долоні хірурга.
І пробите осколком вікно
Сповіщало про вбитого друга.
4.09.08

СОНЕТ

По всій прецесії - курсори.
І точка спротиву - бігмак.
І сам собі не скажеш sorry
За чийсь невитончений смак.

Згорни світи і вимкни зорі -
Для них умовностей нема.
Твоєї істини love story
Не розкодує і пітьма.

Клади на ваги тиші атом.
Твоє призначення - не фатум,
А вічне право на любов.

Коли зійдеш у царство тіней,
Тебе душа твоя зустріне
І поведе до світла знов.

Килими неручної роботи -
Наші виткані зорями сни.
Їх настійний реальності спротив -
Ніби пам'яті ствол нарізний,
У якім обертається куля,
Щоб поцілити в центр душі.
І тоді всі тривоги поснулі
Прокидаються на рубежі
Надтонкої уявності світу,
Де скрадаються хвилі пітьми.

Тільки часу невидимий вітер
Знову ткатиме снів килими.
9.09.08

* * *

Доки падають зорі,
Треба виграти час.
Помаранчевий колір
Неприродний для нас.

Краще - жовтогарячий!
Ду ю спік чи не спік?
Був художник незрячим -
Всю країну обпік.

Імплантатами руху
Замінили нам дух.
Я тепер спец по буху,
Хоч і не головбух.

Скільки тут ворожили
Невідступністю зим!
Обірви свої жили -
Підірви цей режим.

Завтра буде відплата,
А сьогодні - кутіж.
...Десь застряг в банкоматах
Твій останній платіж.
20.07.08

* * *

Нас так багато на версту,
Що бути плідним непомітно.
Але навіщо треба тут
Гасити сутінками світло?

На сайті з ніком oligarch
Я вибрав теги для мовчання.
Мені давно по самий карк
Ця віртуальність визначальна.

Але уже, мов ручаї,
Течуть віки по небокраю.
І всі безмовності мої
В мені самому помирають.
28.05.08

* * *

І знов зазвучала
Мелодія див.
Для мого начала
Найкращий мотив.

Це - друга октава.
Це - серце моє.
Невтишена слава,
Що струмом стає.

Нестрачена віра,
Неспинена мить.
Небесна Пальміра,
Де пломінь сурмить.

Де зорі кружляють
По колу душі.
Де всі небокраї
Уже на межі

Між мною і світом
Усталень і мір.
...І росами світить
Твій зоряний зір.
2008

* * *

Не самозванець я - вигнанець.
Знавець містерії кіно.
Колись німий домініканець
Мене вживив у кімоно.

Він пережив своє століття
Серед трипільських мовчунів.
І, розчиняючись у світі,
Сточив у сутінки свій гнів.

Мені ж лишив таку розвагу -
До скону рватися з тенет.
Неначе я останній авгур
З інавгурації планет.

Неначе я безмовний привид
Із велемовності віків.
І в мене є один лиш привід
Крутити маревності шків

Й не сподіватися ніколи
На щастя сповнений кінець.
...Бо, той, хто посланий по колу, -
Вже не вигнанець, а гінець.
2008

Янголи іншого світу
Падають в наші страхи.
Може, знесилює вітер.
Може, збивають птахи.

Може, принаджують втіхи.
Може, притягує смерч.
Кожен ховає у піхви
Пам'яті здиблений меч.

Кожен шука в благочесті
Свій довгожданий санскрит.
Рухи свої безшелесні
Черпає з золота митр.

Кожен чека благовісту,
Дзвони хитають верхи.
Янголи іншого світу
Збільшують наші страхи.
2007