Вона з людьми не вміла говорити.
Усе мовчком, ну чисто як німа.
Зате, які цвіли у неї квіти!
Немовби квітла райдуга сама.
Ніхто не знав, чому вона і звідки
Прибилася до їхнього села.
Хоч як уже й не силилась сусідка,
Але нічого взнати не змогла.
Одна у скособоченій хатині,
Уже в селі й нема таких хаток,-
В полутерновій вицвілій хустині
Годинами сиділа між квіток.
А квіти їй всміхались, наче діти,
Голівками кивали у росі.
Тихенько шепотіла їй молитву,
Аж очі оксамитились в сльозі.
Оце і все.І що тут говорити?
Нехай нечасто, але так бува:
Стають рідніші аніж люди, квіти,
А тиша голосніша, ніж слова.

Що мало бути, те уже було.

І буде тільки те, що має бути.

Розмиє дощ признання непочуті

І знову заблищить віконне скло.



Здійметься в небо пелюстковий вітер,

Шугне в безмежну синю глибину.

Щоб наздогнати втрачену весну

Йому летіти і не долетіти...

А небо над селом щоранку інше й інше!
Повітря, як вода, хоч нахильці напийсь!
Мабуть, тому в селі мені писались вірші,
А в місті- німота і сум липкий якийсь.

За чим його уже так довго сумувати?
За тим, що відійшло?За тим, що не збулось?
Що привидом смутним стоїть самотня хата
Й повітря, як вода, над нею розлилось?

Напитися б його із пригорщі чи жмені!
Розбавити цей сум, тягучий, мов смола!
А місто, як ріка, нуртує навкруг мене,
Замулює струмки останні до села...

Такий балкон обдертий і убогий,
Ровесник "кукурудзяних" трибун.
Чи не щодня злітається до нього
Міських птахів зажерливий табун.
Старенька жінка кволо і незграбно
Заледве дотягнулась до вікна,
А голуби безпечно і нахабно
Летять на запах хліба і зерна.
Сусіди лають жінку, ті, що знизу,
Кленуть стару, на чому світ стоїть!
А голуби гуляють по карнизу,
Вдоволено збираючись в політ.
Старенька годувала їх з долоні,
Сама, як віск, а усміх на устах.
Вона стояла на своїм балконі
Немов з ікони списана свята.
...Вже кілька днів балкон не відчиняють.
Старенької не бачили давно.
А голуби збентежено літають
І б'ють крильми в облуплене вікно...

Жовтогарячі очі ліхтарів
Звисають над алеями намистом.
ЗимовиЙ дощ удосвіта забрів
Тихенько, мовби знехотя, до міста.

Блищить дорога, скраплена дощем ,
Вона така казкова і врочиста!
А ще ж недавно, позавчора ще
Білів сніжок по закуточках міста.

Спочатку ним поласував туман,
Лишив дощу ще трохи скуштувати.
Тепер від снігу й спомину нема.
Коли? І де? І як його чекати?

Не знаю, що мене тримає
Ув одинокім домі цім,
Де вже давно тепла немає,
Де льодом сльози по щоці,
Де по кутках шепочуть тіні.
Де змерзлий фікус не росте,
А павучок у павутинні
Свою й мою нудьгу плете.
Де день на день страшенно схожий,
А ночі - краще б не було!
Тоді вона дістать не зможе
Мене через подвійне скло.
Стоїть мій дім у самотині,
У вікон посмішка сумна.
Ну, як же я його покину?
У нас на двох душа одна.
Вертаюсь, де я не ходила,
Бо лиш затримаюсь на мить -
Моя така осиротіла
Душа у хвірточці стоїть...

Повис туман, як неспокутий гріх.
На плечі впав важенною росою.
Зробився сірим чистий білий сніг,
Поплив з-під ніг водицею-сльозою.

Іду самотньо по воді-сльозах.
Туман ніяк розвіятись не хоче.
Зверну в туман, щоб не побачив шлях,
Як сльози-роси запечалять очі.

Хіба можна згубить те, чого не було?
У пустелі пустель віднайти джерело?
Так пекельними колами босим пройти,
Щоб криваві ніде не лишити сліди?
Але можна знайти те, чого не губив,
Оживити ту мрію, що тричі убив.
І хоч все на свої повертає круги,
Та повік не зійдуться в ріки береги.


2012 р.

На смітнику посеред міста
Поміж старих подертих книг
Лежить покинутий барвистий,
Весільний, вишитий рушник.
Із надписом:"На щастя й долю",
По краю - білі торочки.
Дбайливо по лляному полю
Розшиті диво-квіточки.
Йому не вистачило місця
В чийомусь домі і...в житті.
Лежить тепер посеред міста
Чуже кохання у смітті.
Книжки переберуть потому,
Віддавши десь за копійки,
Ковзнувши поглядом по ньому:
"Там...не приймають рушники".
За вік я бачила доволі,
А тут - як вкопана стою!
Це ж хтось отак невдалу долю
На смітник викинув свою!

2014 р.