Вона з людьми не вміла говорити.
Усе мовчком, ну чисто як німа.
Зате, які цвіли у неї квіти!
Немовби квітла райдуга сама.
Ніхто не знав, чому вона і звідки
Прибилася до їхнього села.
Хоч як уже й не силилась сусідка,
Але нічого взнати не змогла.
Одна у скособоченій хатині,
Уже в селі й нема таких хаток,-
В полутерновій вицвілій хустині
Годинами сиділа між квіток.
А квіти їй всміхались, наче діти,
Голівками кивали у росі.
Тихенько шепотіла їй молитву,
Аж очі оксамитились в сльозі.
Оце і все.І що тут говорити?
Нехай нечасто, але так бува:
Стають рідніші аніж люди, квіти,
А тиша голосніша, ніж слова.