Як воно бути без людей?
Бути без ворогів та друзів?
Коли голова твоя ломиться від ідей,
А ти не вчишся ні в одному з ВУЗів.

Весна прийшла раптово,
Заспівала ніжну пісню.
І манить поступово,
Вдихнути її кисню.

Змією в’ється і повзе,
І в душу хиже зазирає,
Коли людині не везе,
А надія в ній вмирає.

І вже готує гадів бал.
Злорадно точить кігті.
І скаже тост за твій провал,
Навіть, коли переміг ти.

Він буде поруч все життя,
Ти не посадиш його в банку.
Його не вб’є твоє кляття,
Що вечора, що дня, що ранку.

Та не здумай впасти духом,
Дочекайся вже світанку.
Нехай невдача буде пухом.
Він ще отрима прочуханку.

Хтось з прохожих мені говорив,
Що весною трава зеленіша.
І картину в уяві створив,
Щоб веселою стала скоріше.

Він дивився у очі мені,
А я у думках посміхалась.
Відпустила невдачі ремні.
І для нього сонцем здавалась.

Та не довго він поруч стояв,
Щось сказав і пішов собі далі.
Він напевно про сум мій все знав,
Про справи мої геть невдалі.

Подяка моя у думках.
Весну залишила у серці,
А квіти весняні в руках.
Він дав ключ від радості дверці.

Настала осінь, розкидала листя,
А я все ходжу, не знайду собі місця.
Кажуть, що сум наганяє пора ця,
І думкам таким немає кінця.

Листям барвистим покрита земля,
Так зір чарує, я мов немовля.
Скрізь листопад пробирається сум,
І я вже тікаю від своїх дум.

Ось розривається серце на щепки,
В моїй голові, лише шорти і кепки.
Око чарує осіння пора,
А душа моя плаче, проблем всіх гора.

Люди часто вірять в казки,
Світ яких як у думках.
Це призводить до поразки,
Мов тягар в твоїх руках.

Коли вірять казкам далі,
Не прочитавши той фінал…
Чи зловили тут моралі?
Це в лихе життя провал.

Ти знаєш, що є час?
Закони фізики нікчемні.
Нема хвилин в нас на запас,
Хоч люди ми розумні і писемні.

А може, час це – вічність?
А ми живемо в суєті
Говорячи про ідеалістичність,
Тримаючи від книг розум на дієті.

А може, час – ілюзія?
І розуміють те лиш психи?
А в мозку нашому, сталася дифузія,
І ми вигадали час, лише для втіхи.

За вікном шумить гроза,
А по склу стікають краплі.
Вже вся змочена лоза,
Води багато. Рай для чаплі.

Все дивлюсь я у вікно.
Чи сумую за тим часом.
На душі сидить воно,
А все горе давить разом.

Що зробила осінь ця?
Панує лиш одна печаль.
Нема з усмішкою лиця,
А чаплі, все летять у даль.

Любові вже нема,
Лишилась лиш прив’язка.
Та як згадаю все,
Скажу знов слово – казка.

Напевно - це кохання!
Не можу роз'яснить,
Коли моє бажання
Нікому не спинить.

Вона прийде, бо час настав,
Вона прийде нізвідки.
Вона прийде, хоч ти не звав,
Стоїть вже у калитки.

Погляне трохи на твій двір,
А ти скоса на неї.
Вона така ще із тих пір,
Як відцвіли лілеї.

Ти бачиш її барвний вид,
І хочеться ридати.
В душі її струнких ніг слід
Не хочеш забувати.

Ти звісно дещо зажурився,
Хотів бува прогнати.
Та потім з гостею змирився,
І запросив до хати.

Вона зажурена і сумна,
Хотіла поклонитись.
Адже ця дівчина здавна
Не вміє веселитись.

Ти зрозумів її без слів,
Відкрив калитку, взяв за руку.
І від жаху онімів,
Відчувши те, що терпить муку.

Рука її така холодна,
Ще трохи, зовсім льодяна.
Руки зігрів би якщо можна,
Коли лиш згодиться вона.

Вона кивнула і пішла,
А ти мов паж за нею.
Коли ця діва увійшла,
Пройшла спокус алею.

Та досі осінню була,
Погодилася лиш на чай.
Та завірюха завела,
І безлистим став весь гай.

Вона заплакала й пішла,
І зникла в тебе на порозі.
Бо на заміну їй ішла
Зима, що приїхала на возі.

Повернувся з чаєм ти,
А її мов дух пропав.
Як могла без слів піти…
Чи то ти її прогнав?

Ось сидиш тепер ти сам,
І п’єш не чай, чифір.
А душа просить сто грам,
Прийшла зима у вій ефір.

Я новини не дивлюсь,
Бо хочеться ридати.
За Україну помолюсь,
Не хочу горя знати.
Довго так втікала,
Вдавалось на ура.
Нерви зберігала.
Та прийшла пора,
Впасти у відчай, в горе.
Втратити бійця…
Хоч таке їх море,
Та брат прийомного отця…
І слухай казки та байки,
Як сталося те лихо.
Зате затихли всі лайки,
На похоронах було тихо.
Вже більш ніколи не подзвонить,
Не напише в соц. мережі.
Навіки застигла мить.
Де в тої війни є межі?

Ніхто не навчив
Мене, любить село,
Так як вчитель нас учив,
Розповівши, що було.

Як якір затонув,
Не звичайний, золотий.
Засмоктало його в мул,
Не кричали: «Час постій».

А у парку усівському
Є могила Кошовому.
І нею село пишається,
Що тут залишається.

І церква наша всім примір,
Будівництво не знає мір.
Усівка, лиш проквітає,
Кожен усівчан це знає.

Рівнятись треба на її.
Я тут родилась, ці землі теж мої.

Коли я дивлюсь у віконце,
На тебе, милий, чекаючи,
Ти сяєш для мене, як сонце,
Навіть квітів мені, не маючи.

Коли я з тобою, мій сум помирає,
А серце моє стукотить, немов грає.
Ти мій наркотик, мій ніжний дурман,
Немов свідомість скотилась в туман.

Без тебе не можу, з тобою розтану,
Життя це коротке, любові в нім мало.
З тобою: у трансі, п'янить це кохання,
Почуття це взаємне, це наше світання.

Ти бачив мої очі,
Що в них, лиш скажи?
Плакала щоночі.
На щастя ворожи.

Ти бачив в них тривогу,
Сум чи каяття?
Тобі просто, не в змогу
Зрозуміти почуття.

Ти бачив мої очі?
Ти ж в них не дививсь!
Літав собі у Сочі,
А потім, з кимсь з’явивсь.

І їй в очі не глянеш,
Бо душа твоя гнила.
Навіщо дівчат маниш,
Коли я в тебе була?

Ти бачив мої очі?
А злість в них ти вбачав?
Чи хтось мені наврочив,
Щоб ти її стрічав?

А знаєш, очі кажуть,
Що на душі, що я за люд,
Коли всі інші зляжуть
Чи понесуть тебе на суд.

Ти будеш тепер, сам!
Не бути разом нам!

У нашій країні, біда наступила,
Серця українців вона полонила.

Я довго не вірила, довго мовчала,
Коли Україна, від болі, кричала.

Я вірила, знала, війни тут не буде,
Та що ви коїте, гинуть там люди.

Щоночі, молилась могутньому Богу,
Дай нашим бійцям хоч якусь допомогу.

Тепер, телевізор я більш не дивлюся,
Щоб краще було, по-ночам я молюся.