Вона прийде, бо час настав,
Вона прийде нізвідки.
Вона прийде, хоч ти не звав,
Стоїть вже у калитки.

Погляне трохи на твій двір,
А ти скоса на неї.
Вона така ще із тих пір,
Як відцвіли лілеї.

Ти бачиш її барвний вид,
І хочеться ридати.
В душі її струнких ніг слід
Не хочеш забувати.

Ти звісно дещо зажурився,
Хотів бува прогнати.
Та потім з гостею змирився,
І запросив до хати.

Вона зажурена і сумна,
Хотіла поклонитись.
Адже ця дівчина здавна
Не вміє веселитись.

Ти зрозумів її без слів,
Відкрив калитку, взяв за руку.
І від жаху онімів,
Відчувши те, що терпить муку.

Рука її така холодна,
Ще трохи, зовсім льодяна.
Руки зігрів би якщо можна,
Коли лиш згодиться вона.

Вона кивнула і пішла,
А ти мов паж за нею.
Коли ця діва увійшла,
Пройшла спокус алею.

Та досі осінню була,
Погодилася лиш на чай.
Та завірюха завела,
І безлистим став весь гай.

Вона заплакала й пішла,
І зникла в тебе на порозі.
Бо на заміну їй ішла
Зима, що приїхала на возі.

Повернувся з чаєм ти,
А її мов дух пропав.
Як могла без слів піти…
Чи то ти її прогнав?

Ось сидиш тепер ти сам,
І п’єш не чай, чифір.
А душа просить сто грам,
Прийшла зима у вій ефір.