Глашатаи пытаются,
в глухие уши правду донести.
От праведных людей остались только кости…
Глашатый – это Цепеш, въедаются в мозги,
Паршивые слова его как гвозди.
Скупая смерть подобно вору,
Без спроса лазит по чужим карманам.
Подобно глупому, пустому разговору.
Лодка надежды, уплывает вдаль обмана.
Здесь каждый пешка,
А место пешки, как известно,
на шахматной доске.
Вся наша жизнь, как невесёлая насмешка.
Безумно топим, золотые годы в кабаке.
Здесь из под ног,
как пули, вылетают стулья.
Не ясно кто судья, а кто палач?
Все улетают, на тот свет,
Как будто пчёлы с улья.
По полю черному раздастся немой плач…

Чому ти серденько моє, мене не помічаєш?
Не хочеш чути ти мої слова.
Як я тебе кохаю ти не знаєш.
Не знаєш як болить за тебе голова.
Втомилася моя душа терпіти муки,
Не має більше сил…
Я чесно, намагаюся тебе забути,
але думки мої для тебе лише пил.
Навіщо на чужі слова ти повелася,
Прикутий я до скону в ланцюги.
Чому зі мною так ти обійшлася?
Моє ти серце розірвала на шматки.
Заплющу очі бачу я тебе перед собою,
В очах твоїх видніється туман.
І ми візьмемось за руки з тобою.
Такий солодкий бажаний обман…

З великих хтось сказав «життя – це є рутина!».
Чому саме мене Господь благословив?
Не можу більше так, я плачу як дитина,
І знов себе я перед ним не так повів.

Я за паплюжив честь свою, продався.
Нема для мене більше чесності щита.
Без сили впавши на коліна здався.
Скажіть мені, коли той Бог мене питав?

Питав чому його я зрадив?
Чому я зупинитися не зміг?
Чому кровопролиттю не завадив,
після якого так ніхто й не переміг?

Що в відповідь сказати я йому повинен?
Безслівно каюсь я в своїх гріхах,
та на вустах моїх, брехливих слово «винен»,
і кануть як і я слова мої в літах.

Я зрадник! А для таких немає Божої поваги.
Вічно у пеклі горітиме гнила душа моя.
І серце моє чорне, від пекучої пустельної засмаги,
Між смертю та життям уже давно не вибираю я.

Згадаю я старі часи…
по хаті мати на руках мене носила.
Втомившись зі сльозами на очах
Навколішках у Господа просила.

Молила Бога, щоб не було війни,
Щоб зацвіли лани широкополі.
Над головою не було пітьми.
Не відібрав ніхто святої волі.

Життя за Україну вчила віддавати.
За волю битись до кінця.
В квітучій Батьківщині жити та кохати.
Не осквернити честь єдиного творця.

На цій землі, я не чужинець.
Я гідний син, землі цієї - я її дитя.
Хтось гордо називає українець.
Тут народився, й проживу усе своє життя.

Піднімемось з руїни, браття!
Зірвемо кайдани неволі.
Ніхто не зможе відібрати в нас завзяття.
не втримає ніхто нас у полоні.

Роззувшись, я пішов по сонячному полю,
там де пшениця в пояс виросла мені.
Можливо там знайду щасливу долю.
Набридло вже шукати відповідь в своїй вині.

Чи не запізно я шукаю?
Той ключ, що двері відімкне моїх думок.
Якщо знайду себе, ніхто мене вже не впізнає.
Лише одна людина, здатна відчинити цей замок.

Втомившись впав на золотисте хлібне поле.
І все життя перед очима, як кіно пройшло,
пройшло життя налите нескінченним болем.
За чорну хмару сонечко моє зайшло.

Заплющив очі, в себе я питаю:
«Чого мені так дурно? Що зробив не так?»
Та як силач, душі залізні двері відриваю.
Я думав там король, а там сидить жебрак.

Він каже: «Як так вийшло? Що ти робиш?
За що спалив в вогні свою ти чесну душу?
Ногами по святій землі навіщо ходиш?
Чи довго слухати твої слова бридливі мушу?»

Так стало мені соромно, від слів його правдивих.
І зрозумів я, як цю славу з себе змити.
Як полишити вчинки всі жахливі,
без роздумів я маю себе вбити…

Бескрайне поле - це моя дуель самим з собою.
В руках моїх рушниця – так я дуелянт!
На вічності курок натисну тишею німою.
Замовлення готово, смерті я офіціант.