Не потрібно побоюватися кінця свого життя, потрібно боятися того, що вона так ніколи і не почнеться.

Джон Ньюмен

Роззувшись, я пішов по сонячному полю,
там де пшениця в пояс виросла мені.
Можливо там знайду щасливу долю.
Набридло вже шукати відповідь в своїй вині.

Чи не запізно я шукаю?
Той ключ, що двері відімкне моїх думок.
Якщо знайду себе, ніхто мене вже не впізнає.
Лише одна людина, здатна відчинити цей замок.

Втомившись впав на золотисте хлібне поле.
І все життя перед очима, як кіно пройшло,
пройшло життя налите нескінченним болем.
За чорну хмару сонечко моє зайшло.

Заплющив очі, в себе я питаю:
«Чого мені так дурно? Що зробив не так?»
Та як силач, душі залізні двері відриваю.
Я думав там король, а там сидить жебрак.

Він каже: «Як так вийшло? Що ти робиш?
За що спалив в вогні свою ти чесну душу?
Ногами по святій землі навіщо ходиш?
Чи довго слухати твої слова бридливі мушу?»

Так стало мені соромно, від слів його правдивих.
І зрозумів я, як цю славу з себе змити.
Як полишити вчинки всі жахливі,
без роздумів я маю себе вбити…

Бескрайне поле - це моя дуель самим з собою.
В руках моїх рушниця – так я дуелянт!
На вічності курок натисну тишею німою.
Замовлення готово, смерті я офіціант.

Вірш змушує задуматися, про наше життя та внутрішній світ кожної людини.