наодинці з собою ти чиста, мов білий аркуш,
дозволяєш тиші вливати у вуха Muse,
вагітнієш спокоєм, вигрібаєш з-під серця сварку,
і кожне слово зализуєш, як укус.

у тебе від смутку росте тоненька зморшка на лобі,
ревнощі дошкуляють сіллю в куточках губ,

ти просочена його ніжністю до суглобів
і ладна з його очима узяти шлюб.

скільки ночей ти засинаєш під один і той самий спогад,
який вже давно став для відчаю затісним?
пам'ять - мов пастка, дійматиме до живого,
поки не викраде дні наодинці з ним.

2012

Він вивчив її напам'ять від п'ят до кінчиків кіс,

Перерахував усі веснянки на її вилицях і навіть на підборідді,
Його чоловіча сміливість танула, наче віск
від жару її волосся з відтінком міді.

Він не спускав очей з її спини в червоному светрі,

у чергах намагався стояти якнайближче, щоб ніжитися від присмаку її парфумів
який давно вже в'ївся у кожному сантиметрі
його бездоганних краваток або костюмів.

Він крадькома стежив за нею в кав'ярнях,
коли її регіт вибухав у грудях, як несподіваний постріл,

а іноді вона приводила інших,
чужих і гарних,
тоді він кидався на вулицю і не тямив себе від злості.
Він знав усі її жарти, підслухані, мов крадіжки,
і ладен був віддати душу дияволу за єдиний дотик устами до її плеча,

натомість вгризався до крику у хтиві стегна на ліжку,
давився брудом чиєїсь плоті,
проте мовчав.

Щовечора у нього в кімнаті пахло димом і тютюном,
адже надто боляче було хапати повітря замість її руки,
тіло йому роз'ятрювали жінки,
тижні з роками спливали, немов вода,

але

глибоко захована під ребром
його душа була така ж вогненно-руда.

2012

Вдавай, що між нами нічого не було.

Не приходь, не стукай у двері,
не муляй мені у горлі клубком кислих, зіпсованих слів,
не принось мені шоколаду, ним я не звикла душити гнів,
не зривай квітів на чужих квітниках -
все одно стебла твоїми руками тхнуть.

Навіть якщо ховаєш правду в рукав -
нитки мовчання мене до неї ведуть.

Не совай у поштову скриньку нудотні вибачення і вірші, які написав не ти.
Найгірше - коли ще досі любиш, зібрати волю в кулак - і назавжди піти.

Купи собі нарешті один дешевий квиток у якесь забуте Богом місто,
наче в тісну дерев'яну клітку:
загорни у ганчірку свій мотлох - шматок спогадів, щоб поїсти,
потріскане мило і обшарпану зубну щітку.

Нехай тебе тепер сповідає розпуста і алкоголь,
адже ти - не аскет, і тим паче, не лицар.
Жінка, що стоїть у тебе перед очима, безнадійно віддана, мов Ассоль -
чекала не зрадника, а неодмінно принца.

2013

Ти надто глибоко між легенями в мене,
ти проростаєш пшеничним теплом у судинах з-поміж вистиглих трав,
послухай, скільки б обіймів ти у мене не крав,
я давно втомилась приносити додому тільки твій запах, чуєш,
мені треба нарешті вбити в собі цей відчай,
цю тихеньку лють, болісну та тісну.
Серпень догорає на сонці,
серце ковтає твій голос, мов запаморочливий блюз.
Коли є з ким засинати - безсумнівно, плюс.

Послухай...коли я нарешті з тобою поряд засну?


2013

Коли ти ввійшла, я напевне знав, яка у тебе душа -
свіжа й терпка, мов апельсинова цедра,
таку ховають у складки суконь, щоб запах пристрасті нікого не спокушав,
навіть якщо остання - надмірно щедра.

Коли ти ввійшла, я відчував на смак
твоє ягідне серце крізь панцир корсету й ребер.
Я був переконаний, що творитиму знову,
однак
нікого більше не малюватиму, окрім тебе.

Ти натомість бажала тільки один портрет -
цей намір мені у скронях місячний кратер виїв,
між нами замість сполучника "і" стояло лише "тире" -
там, де твоя обручка змикалась кільцем на шиї.

Ти приходила щосуботи, стукаючи підборами об бруківку біля мого вікна,
стримано посміхалась, поспіхом переступала поріг,
і в безладі акварельно гірких кімнат
лишала по собі післясмак, який я так натхненно беріг.

Я довго і ніжно віддавав тебе полотну,
намагався вкласти у нього хоча б мізерну частку своїх нудотно-болючих ночей
боявся, якщо в гарячу каву твого волосся без зайвих розмов пірну,
одразу мене зсередини обпече...

Між нами напнулася осінь, мов пуповина,
годувала мене тижнями, самотою, а на сніданок - мокрим опалим листям...
Скажи, скільки б коштувала твоя оголена спина,
якщо б я платив поцілунками тільки кистю?


Останній мазок лягав на твій комір, неначе жертва,
благаю, заший мене навіки в своїх рукавичках,
щоб пальці взимку не мерзли.

Впадати у відчай - надто погана звичка,
якщо я все життя кохатиму тебе пензлем.

2012

мені комета впала за комір:

вкусила голкою за плече,
лягла у кратер зі шкіри, –
не йми віри
усім, хто каже, що не пече
носити зірку у кулаці,
чи сонячному сплетінні,
чи над лопаткою, як Пелоп.

візьми за правило телескоп,
терпіння лише з прямих ліній,
лягай горілиць,
бо небо надто старий кобзар:

порветься сузір’я – матимеш свій квазар.

комети падають не за обрій,
комети падають у людей.

комети падають в люди
у гороскопі - як пил як опік
як зміст,
рудий хвіст
комусь у волосся, комусь - на груди

тому, якщо замість серця чорна діра
спробуй комету витягти з-під ребра


2015

колись ти кохатимеш іншого до нестями,
цілком божевільна ітимеш за ним наосліп,
і глибоко в грудях, поглинутий почуттями,
тебе не врятує проникливий власний досвід.
коли ця любов, наче хвиля, підступна й хитра,
зітре твою гордість, мов крихітний мис на мапі,
згадай - своє серце, як стиглий солодкий цитрус
ти колись для колишнього вже поділила навпіл.

2013

мені б стояти на краю прірви
в житі в житті в житах
вистояти перетерпіти перетертись на порох
іржавий спогад насправді - цвях, а зовсíм не ворог
і бити на сполох - істерика, а не страх

мені б чекати на краю моря
спиною притулившись до хвиль
плавати перепливати перекочуватися на піску
щогли напружених сухожиль мають тонку луску
тому заганяй у кут, там неодмінно штиль

мені б стояти на краю прірви
серце витікає з-під ребер
вітер несамовито хапає за стан
стрибнути треба за обрій чи в океан чи в тебе (чому б і ні?)
однак куди стрибати, якщо прірва - в мені?

© Кароліна Бундаш

так буває, ластівко, так трапляється -
щось знаходиться, щось втрачається,
слів бракує, словами граються,
озираються, зупиняються.
все минає, ластівко, все міняється,
що тривожило - забувається.
рани гояться, біль тамується,
все міняється, все лікується.

07.06.2014

пливе соковитою зливою лави
вельветова грива м’якої заграви
цілуй мене милий схвильованим левом
цілуй мене тепло сливово вишнево
солоними лапами першої хвилі
і наші вітри на одному вітрилі
і наші слова спільні словооктави
вплітають у шерсть мідногривої лави
пливе над очима над тілом над пилом
вельветова північ холодним чорнилом
і натяки голі в своєму зухваллі
у посмішці грають на вістрі емалі
усе що найглибше найтонше найм’якше
на заході сонця смакує інакше

06.06.2015