- Де я?
- Зараз ти потрапиш до свого найкращого дня за все твоє життя
- Але навіщо мені туди? Я загинув?
- Ні, ні. Ти ще живий. Це тобі сон буде снитися, а там найкращий день у твоєму житті, де ти відпочиваєш.
- А що потім буде, як цей день скінчиться?
- Ти прокинишся.
- А тоді?
- З новими силами ще один день зустріниш.
- А тоді знову мені насниться найліпший день?
- Так
- А він мені не набридне?
- А ти створи новий найщасливіший день, кожен раз як ти прокидаєшся в тебе є нова можливість
- І що, всі от так кожну ніч бачать свій щасливий день?
- Ні, звичайно ж ні. Те, що тобі сниться, і який ти прокинишся зранку, залежить від того як ти провів свій день. Якщо твоє сумління замаране, то й твій сон буде понурим, і зранку ти теж будеш втомлений, а бо ще гірше.
- …
Кілька хвилин тиші мені не завадить, але довкола й без того затишно…
- А що відбувається з лихою людиною, якій жахіття сниться?
- Вона не запам*ятовує, що їй снилося, проте, у цьому сні до неї говорить її сумління, і якщо людина, нічого не робить, то заплямована совість отруює її душу, і людина, сама того не розуміючи вмирає, залишаються лише кістки натягнуті шкірою.. Це жахлива картина, але на землі так багато людей, і так багато з них вже померли, що ніхто й не помічає живого кладовища навкруги. Але ти цим не займайся, ти гарно живеш, твоє сумління чисте, і твоя душа цвіте, оберігай її. Тобі вже час до свого дня
- Зажди, останнє питання, хто ти?? Мій янгол- охоронець?
- Можна й так сказати.
****
Я прокинувся. Через дві хвилини буде дзвонити будильник. Якесь дивне відчуття на душі, тепле і приємне. Хоча наче нічого і не снилося… Дивна штука сон, бува поспиш лиш три годинки, і наче на тиждень у відпустку з'їздив, а буває прокинишься, і наче танком переїхали..

"Мій тато - письменник, він сам мені про це розповідає кожного дня. Це його гордість, що він письменник, але я ніколи не бачив жодної книги, жодного оповідання чи вірша створеного ним. Тому ніколи не розумів, чому тато так цим пишається. У нас в селі його всі знають і поважають, не дивлячись на його дивакуватість. Він сам побудував хату, провів газові труби повз всю нашу вулицю, сусідам багацько допомагає… Взагалі багато чого робить для людей, душа в нього така, а люди за те йому вдячні, багато чого дарують та приносять, гарно ми живемо…"

- Синку, послухай, ніколи не забувай про ближчого, чуєш? Залишайся людиною..
- Тату…
Це останні слова, які сказав мені мій батько… Його забрали якісь люди, у військовій формі… Довкола зібрались всі сусіди.. І небо.. Воно було сповнено безмовного плачу… Сіре, похмуре, сумне… Тату?

Як виявилося згодом, батька мобілізували.. Тоді у сім років я не розумів значення цього слова, але саме воно чи дії, які воно описує, стало тим самим пахмурним днем у моєму житті. Мати почала працювати вдвічі більше, вона більше не посміхалася щирою посмішкою.. Взагалі всі люди в нашому селі забули, як то - посміхатись, здавалося ще трошки і м`язи необхідні для цього у них атрофуються. Так, атрофуються, нове слово, яке я вивчив на останньому уроці в школі. Її зачинили, у держави не було коштів утримувати будівлю, а у батьків не було коштів утримувати державу, хоча всі, починаючи з 7 класу почали працювати, спочатку в школі не стало 11 класу, згодом 10, і так аж д 7… Менших не брали, менші робили роботу вдома, про школу всі й думати забули, у всіх була одна мета - вижити.
Раз на тиждень ми з мамою заходили до крамниці, в місті.. З кожним разом цифра біля товарів збільшувалася на один нулик, і з кожним разом кількість покупців зменшувалась, на кілька десятків. Навіщо їм було туди заходити, там вже навіть хліб собі ніхто не міг дозволити, а такі товари як банани, мандарини, кава, тортики і пиріжки зникли з полиць, остання партія, за словами тітки Віри, місцевої продавчині, зіпсувалися, їх викинули, а нові не завозили, нащо? Знову викинути на гнійник? З кожним тижнем, мати становилась все сумнішою і сумнішою, так само як наші покупки все скупішими і скупішими. Так тривало місяць, в останній раз, як ми заходили до крамниці, ми змогли купити лишень пригоршню солі… Більше ми туди не їздили..

Через рік, вже ніхто не дивувався гучним звукам неподалеку села, ніхто не дивувався худим, майже мертвим обличчям. За цей рік, населеність нашого села скоротилась у два з половиною рази.. Мій найліпший друг, Олег, я його не бачив, вже давно, він з батьком поїхали на заробітки, але новин від них не було вже три місяці, бідна матір ледве тримається, їй ще трьох дочок годувати. Цікаво, а де мій тато?

Взагалі, якщо чесно, я не розумію, що тут коїться… Я гуляв на подвір*ї у м`яча, як приїхали люди у військовій формі і забрали батька, а чого, а куди, а що таке мобілізація? Я нічого не розумію…

Минуло пів року, звучить так мало, а насправді так багато… Я вже давно забув, що таке іграшки, ми їх розпродали, багатшим людям, і купили кулька крихт хліба, повернулись додому, з думкою, що ще два дні протягнемо… Цікава штука життя… Так швидко змінюється, один день, одна автівка і все твоє старе життя… Наче ніколи не було... Люди взагалі дивні створіння, так швидко до всього нового пристосовуються, наче якийсь механізм, що сказали, те й буде робити… Маріонетки…
Сьогодні, не знаю який день, але мамі надійшов лист… Тата не стало, їй потрібно ще зробити упізнання, проте всі розуміють, що це чиста формальність. Але нам ще пощастило… ми побачимо тіло… Бачите, яке щастя у людини, побачить тіло батька… Тату? А, які були твої останні слова… Я їх досі пам`ятаю… Залишайся людиною… Тату, а де ти тут бачиш людей? З одного боку скелети ледь живі, які думають лише про те, як дожити до завтра, а з іншого.. А хто стоїть з іншого боку? Хтось, хто забрав у мене тата, хтось, хто забрав у моєї мами усмішку, хтось хто забрав життя у мільйонах людей, хтось, хто забрав моє дитинство… Хто ці люди, тату? Хіба вони люди, хіба людина може так вчинити з іншими… Мені лишень вісім років од роду, але, тату, у вісім років в рабство не здаються.
Коли приїхала мама, вона передала мені записку, від тата. Він написав її для мене… Але, зверху на ній написано, відкривати у 16 років… У 16, то в 16, мені байдуже, його останні слова я пам`ятаю… Єдине, чого я ніколи не зрозумію, це чому тато весь час називав себе письменником…

Війна закінчилась сім років тому, так мені вже 16. Проте, не завжди завершення війни свідчить про завершення злиднів. Небо наді мною так ні разу з того самого дня не посміхнулося, ні мені ні оточуючим. Єдине, що в мене залишилось найціннішого, це лист мого батька, я боронив його як зіницю ока.
"Сину, пробач вже мені, старому, що так і не навчив тебе ні їздити на велосипеді, ні грати у футбол, ані писати… До речі, про письменництво. Ті завжди питав, де мої книги. Проте сину, хочу тобі розповісти, що письменником я був не у тому розумінні, якому ти сприймав мене. З самого дитинства я сам писав собі своє життя. Я робив на своє життя, і створював його, спочатку подумки, а потім вже втілював у життя. Так, життя неодноразово встромлювало мені палиці в колеса, проте я не зупинявся, і, як автор свого життя писав собі нове колесо. Так і ти сину. Пам`ятай мої останні слова. Не забувай хто ти, твори своє життя, змінюй його, воно тільки у твоїх руках, я розумію, що ця війна погано відзначилась на вас із мамою, проте, я завжди поруч, і завжди буду допомагати чим зможу, слухай себе, сину, бо це тобі буду нашіптувати я тихенько, в мене вже сил немає таких, як колись. А ти, ти можеш все змінити, ти творець, створи той світ, у якому тобі хотілось б жити, і втілюй його у життя. Ти не маріонетка у чиїхось руках, ти людина, і маєш чинити, як вподобає людині. Дій, сину, дій, а я із матір*ю завжди поруч, допоможемо… Твій тато-письменник".

І все-таки дивний мій батько… Письменник… Всі творчі люди таки, схиблені трохи, проте сильні, а я маю, маю повернути сонце на своє небо, маю повернути усмішку своїй матері, маю створити дитинство своєму синові, адже я, як би там не було, а син Письменника.
2015 рік