Вже як місяць не можу зібрати в слова
свої ніжність і смуток травневої днини -
бо, де з неба на брук простягалась імла,
я пірнула в бузкові глибини.

Що було там, лишаю назавжди собі -
у сироповім плині все ж важко тонути.
Ночі точаться вісім годин у добі,
бо не мають потреби спокути.

Доленосні мовчання народжують спів -
так здавалось тоді і це смішно сьогодні,
на кордоні північно-південних степів
знов лягають тумани холодні.

Поміж ними ховаються млосні дощі,
що вином розливаються в сонці до ранку,
поїзди, одягнувши з курища плащі,
рвуть свою задимілу горлянку.

І тоді у туманах, немов в самоті,
так багато хотілось спитати насправді,
що наразі, вже місяць ловлю в темноті
твої рухи в травневім безладді.

Між зупинками час дозволяє лічити до трьох,
у наступну хвилину ти падаєш в руки привілля,
і летиш у безодню, де в сонці ховається Бог,
де лавандовий запах у танці мого божевілля.
Де не можна сховатись від поглядів через картон,
де проміння під попелом гасне на чорних тенетах,
ти летиш під прицілом моїх чорнових забобон,
на чиїхсь намальованих світлом стареньких сонетах.
Наче все це повтор, і ти знаєш увесь епілог,
у вірші раз за разом кочують усталені рими,
ані пари із вуст, ані штампів набридлих вимог,
неможливість мовчати обох нас зробила німими.
Зачерпнувши туман дочекайся появи вогнів,
борони свою долю від гуркоту ржавих трамваїв.
Між зупинками час лімітує секунди для снів,
між зупинками сни - наче вітром сполохані зграї.

Якби скласти мої всі маршрути,
ті, що пройдені тиждень за тижнем,
то вони досягнули б до неба,
у якому - твої недомови.
Де гойдаються ноти Шопена,
на вразливім янтарнім покрові,
і спадає надвечір в колиску
в ритмі вальсу в осіннім мінорі.
Легкість вулиць в порожняві міста,
усамітнений цокіт підборів,
і терпкий присмак ночі у вітрі,
у якім грають з видихом мрії.
На щоках вже потроху рум'янець,
листопад зазирає під пасма,
а ти досі не віриш у долю,
закриваючи шибки у вікнах.

Ви знаєте, знаєте, клопіт – в непевному.
На Хрещатику, дійсно, лише ліхтарі.
Не пишіть, не пишіть адресату даремному,
В нас мовчать у ночах поштарі.

Майорить моє світло жовтневою тугою,
Молитов тут не чути дзвін.
Забажайте, бажайте кохання із другою,
Більш немає цих копій картин.

Прогорніть знов вчорашнє з суворістю щирою,
Світ вузький для надземних меж.
Заховайте підозри і разом із вірою
Уникайте пожеж.

Я то знаю, що Ви серйозність не любите,
І Вам байдужі ті поштарі.
Тож тримайте так, наче, зараз загубите.
На Хрещатику, дійсно, лише ліхтарі.

Бережи мене, чуєш, попри все бережи,
де б не був і в які б ти не ринув дороги,
не руйнуючи даль від межі до межі,
помолись ти за мене тамтешньому Богу,
розкажи, що де я, небо падає ниць
і чорничним смерканням лякає будинки,
що зірок збляклий відблиск торкає зіниць,
оминаючи безліч поштамтів і ринків.
Скільки літ світових, скільки літер і нот
не пройшло б поміж тим, як зануришся в коси,
бережи мене, чуєш, бо я - весь народ,
що з піснями у серці викохує роси.

2015

П'ята ранку для того, щоб хапати в легені
охололу сонливість ранкових пригод,
і збирати ледачі проміння в кишені,
що запалюють згарок нестримних свобод.
Ти заплющуєш очі, відчуваючи зраду
своїм снам, що сьогодні не сіли в вагон,
не шукаєш шляху, не даруєш пораду,
не будуєш з сусідом святий Вавилон.
Металеві цвяхи, сірі райдуги в небо,
гуготіння валіз, перегуди розмов,
тут самотність шукає спасіння у Феби,
тут бруківкою ллється незмірна любов.
Прадідівські рецепти у вікнах кав'ярень,
на дзвіницях - цитринний палаючий зблиск,
і незвичні полиці навиклих книгарень,
на яких чий-то біль, що згорає у приск.
День цілує у скроні, ти втрачаєш надію,
залишитись із містом один на один,
у мовчанні - кришталь на опалених віях
і те щастя в антракті на дев'ять годин.

Ти - моя втіха, ти - моя втома,
ти - моя спрага в пустелі німій,
може, звичайна, мені - невідома
протиотрута цілованих змій,
трохи тремтячий, майже прозорий
спалах в химерних руках Палія,
ти - безкінечно-тривкі коридори,
ти - точка відліку в центрі нуля,
дурість від галасу, щем із турботою,
збиті коліна й розмиті сліди,
ти - мій кредит з недопитою квотою
і на сьогодні, і назавжди,
світлий праобраз чужої прихильності,
чорний метелик захованих книг,
пошук кінця і пошук первинності,
ти - та печаль, до якої не звик.
Жодні з пояснень не варті і позору,
жодне із міст не сховає пісень,
ти - моя відстань червоного кольору,
я - твоя біла самотня мішень.

2015

Янголи курили і сміялись,
дивлячись в бузкові нетрі світу,
білі крила втомлено зім'ялись,
нервний прояв ніде було діти,
мокре зілля лоскотало руки,
загортаючи в обійми грубий попіл,
вирізняючи із тиші мертві звуки,
вони мороку давали сміхом опір.
Десь в опіллі, наче апельсином,
розкотився вересневий вечір,
янголи сиділи поміж димом
і сміялись із людської втечі.

2015

Вони народжуються кожен ранок знов.
Їм двадцять з гаком. Легкість ще на вістрі,
страх від прихованих побачень та розмов
пліч-о-пліч у забутім Богом місті,

недекларовані биття сердечних м'яз,
прострочені можливості полону.
Вогонь очей метався та не згас
у пошуках майбутнього кордону.

І в рафінованому дотику на знак
німої приязні, узгодженої вище, -
навмисно скопійований вітряк
і спалених листів старе горище.

Вони народжуються в час глибоких снів -
із півнячим розспівуванням зрання
і з видихом ховаються від слів,
шукаючи хвилини для кохання.

Чоловіки не діляться своїми планами, бо сприймають життя, як факт.
Вони наповнюють себе думками і будують в мовчанні фортеці,
забувають про цукор у чай, бачать в снах вартових гауптвахт,
зберігають свій досвід в очах і згорають до попілу в спеці.
Кожен з них поривається в бій із жіночим до мрії чуттям,
оминає мільйони питань і цинічно обходить оману,
планомірно крокує вперед, доручаючи лінощі дням,
не втрачаючи присмак вина в купі з кров'ю торішньої рани.
Вони знають навіщо жінкам парфумовані коси до ніг,
вчать на пам'ять вірші, у яких хтось навмисно спалив всі будинки,
вони кожного разу ідуть, завертаючи сміло за ріг,
сподіваючись там віднайти соромливих ночей поцілунки.

Надлишкова самотність графічно малює трояндові риси -
чорно-білі дотичні кути до блакиті, що в стилі модерн.
Вона каже, що їй двадцять п'ять, що наївне з жагою сплелися,
Відчуваючи під архаїчними тропами зрадницький терн.

Хуртовиною списаних книг розлітається жадане й любе,
В задзеркаллі химерних істот кожен істинно бачить себе.
Вона прагне змінити минуле, так нещадно шукаючи згубу
Для тих хвиль, що ховають кита, який поряд із іншою йде.

Вона знає, як твориться звук у перлиновім просторі мушлі,
Загадково всміхаючись будить в собі неприборканий хист,
мимоволі стискаючи нерв, розбиває обпалені кухлі,
щоб зібрать намистини для нього у сотні лялькових намист...

Море переживе нас всіх.
Втопить наші приховані гордощі,
з тихих благань домалює святий оберіг,
замість молитви прибоєм розіллється поночі,
відзвук цілунків сховає на мулове дно,
і молоком на каміння збіжить разом з піною,
власним кордонам розмиє невидиме тло,
граючи відблиском миті на хвилі з годиною,
щиро і пристрасно буде гойдати зірок
поодинокі зітхання в серпневому золоті.
Море дозволить зайти в нього лиш в напівкрок
і розчинитись у нашої приязні холоді.

Занотовуючи власні турботи - утворюєш мапу жіночої ніжності
до розпечених липнем плечей і спаплюжених книгами рук,
мапу трохи наївної мудрості, позабутої Богом суміжності
поміж радощів на самоті і дуету замулених мук.

Ти складаєш їх голосу тембр в нерозбірливі сині ієрогліфи,
загортаєш апарти свої в безкінечні клітинні ряди,
підсвідомо цитуєш свій щем, залишаючи дати й автографи,
бо боїшся на завтра забуть закодованих прізвищ склади.

Твоє літо виходить надвір з паперовим на шиї метеликом,
авантюрно стрибає в вагон із віршів про любов і дощі.
Хтось, шукаючи твої сліди, розгорне цей щоденник за келихом
і знайде серед тисячі слів лиш жіночого серця ключі.

2015

Так. Дивно. Лише темрява. Навіть
без соку лимона владнають діла.
У нього їх двоє і кожну він бавить,
і в кожній він бачить порожні тіла.
У них - він суміжний, в англійському дусі
парфум вивіряє скупий детектив.
В любовних митарствах - однакові друзі,
у стрижці газону - пасив та актив.
Останні тортури. Листопад на вістрі -
жалітися пізно на зойк голосів.
Під попілом скуте смарагдове листя
навіки лишає цинічність кутів.
Зруйновані маски на мармур сумління,
ковтаючи зраду, торочать одне:
Так. Дивно. В коханні немає спасіння.
Кохання для тебе спасіння і є.

2015

Чоловіки не люблять жіночих віршíв,
вимащених карамеллю римованих звуків:
антисоціальний сльозливий мотив,
матріархальні проблеми і муки,

безпорадних жалів метроном,
змішаний з присмаком дешевого градусу,
іронічний, колючий тон,
як ознака відсутності пафосу.

Безкінечні присвячення всім,
хто і був, і не був, і колись-то, можливо, і буде,
закіптюжений сталений ритм,
і не менше трьох крапок, і оклики майже усюди.

Чоловіки не люблять жіночих віршів,
і будь-які схожості в них відкидають.
Але поміж із тим, в годину до снів
свої імена у їх назвах шукають.

10 000 годин на любов і кіно,
діафільмові кадри, прожекторні спалахи,
стимульований сміх і дешеве вино,
загартовані смутком локальнії запахи,
лімітований простір з окремим вікном,
досконало окреслені рухи колінами,
мигдалеве волосся, вдих/видих разом,
і бубнові валети з порожніми стінами,
паперово-картонні щити і броня,
недубльований текст і польоти під дулами...

Пам'ятай, щоб не було, моє ти ім'я.
Пам'ятай ти ім'я моє, щоби не було.

Кожного дня - нові герої,
кожного року - нові країни,
варто б було зупинись до бою,
щоб не проґавити слушність години.
Варто б було засипати із мріями
під простирадлом із фрейдівських натяків,
не упереджено йти за подіями,
не дослухатись до формули статиків.
Рух літаків нівелює від подихів,
недосконалі вітання під вартою.
Завтра немає. Збирай свої дотики
і вирушайте у подорож з картою.

2015

В недостиглім шампанськім ананасові дольки,
ми живем один раз, тож, кохана, танцюй!
Хочеш віденський вальс, хочеш танго чи польку -
задля тебе всі крайнощі - не промайнуй.

Задля тебе фіалкові шовкові мороки,
дощові попередження без парасоль,
табуйовані притчі цнотливого ворога,
татуйовані пальці, діези, бемоль.

Задля тебе мережа прихованих гомонів,
мимовільні перетини, хід до-за-до.
Вигравай цю дуель нерозірваних споминів,
щастя там, де не має довічних Годо.

Ти побачиш, кохана, ілюзію вірності,
що інакше завжди нас до болю пече.
Будь собою у ритмі легкої помірності -
Відчувай просто поряд чиєсь-то плече.

2015

Він не знає, що з цим робити і навіщо ці посмішки,
Відповідною єдністю пахнуть безмежні дотики,
Спектри карих очей викривають шкідливі домішки,
Але гору бере підсвідоме шукання екзотики.
Коло чорних зіниць не стуляється навіть опівночі,
Безтурботність вчорашньої гри в раз становиться пасткою.
Він шукає підказки з листів, що надходять із півночі,
Закриваючи справжність подій поза п'яною маскою.
Це волосся для нього не схоже на землю, та поряд
Поринає і ловить він кожне його коливання.
І блукаючи в спогадах, в край обережний погляд
Необачно чекає годину між їх прощанням.

І я буду писати, допоки ти будеш гортати листи,
допоки ловитимеш кожної чорної літери жадібний звук,
допоки бажатимеш вільно палити костри,
що символом стануть цих невимовних розлук.
Допоки всі приголосні, може, й твої голосні
ховатимуться в моїх трішки розпатланих косах.
І доки єднатимуть землю із небом рясні
в травневому циклі мокрих, сірих та босих.
Так, вірячи в сонце, із темряви твориться тінь,
гойдаючи простір, руйнує чиїсь сподівання.
Я буду писати, а ти будеш поряд сумлінь
читати у голос моє невеличке надбання.

2015

Тож ховайся в дощах і вимінюй підказки на фанти -
так стурбовано в безвість зникають закони тяжіння.
Принциповість твоїх забобон виринає з-під правди
і запалює в шепоті душ вогняне мерехтіння.

Нам не вистачить долі, щоб хтось дописав діалоги,
переглянув й піддався, щоб бути із слабшою чемним.
В нас є тридцять і сім, і у кожного власні дороги...
В нас є все, щоб цю гру не прожити з тобою даремно.

Люди зникають, обіцяючи бути поряд завжди,
ділитися літніми вечорами, пригощати своїм досвідом,
захищати твій сон, домальовувати сліди,
будувати мозаїку днів із прихованим ніжним посміхом,
шарудіти в коморі сумлінь, зберігать діалекти вимов,
надихати на хмари з дощем і зелений вітряк за тюльпанами,
нервувати в самотнім вікні, щоби з ранку приходити знов,
і носити пожовклий квиток з непотрібними вкрай чемоданами,
кожний ранок гасити зірки, забувати про клопіт питань,
лікувати вчорашні поразки, вижимаючи з болю цитрину.
Люди просто зникають у мить, несподівано й без коливань,
зустрічаючи поряд з собою якусь іншу нову людину.


2015