Листя прожилками, схожими на кровоносні судини

Несе настрій осіні в тепле зажурене місто

Ти на світ позираєш очами малої дитини

В них так зелено, глибоко, чисто....

Передумай. Скажи, що на серці, не треба в собі тримати

Адже має дізнатися світ, як насправді буває боляче

Коли дивиться поглядом ніжним на тебе старенька мати

А тобі через це по серцю, ніби лава тече...

Хочеться в ту ж хвилину
зламати стрілки годинників

Від горя, війни та злиднів сховати їх всіх, вберегти

Аби не плакали. Аби любили. Аби не почувались винними.

Бо вони ж замість нас готові непідйомні нести хрести...

Ивано-Франковск, 2015


Весь час тримати то баланс, то відстань, то просто триматись...

Шахову партію білими грати

а після того іржаві ґрати

з легкістю зруйнувати

умовності скасувати...

Фігурки по дошці ніжно пересувати

за минулим не сумувати

майбутнє не зіпсувати

"жити" не плутати з "існувати"...

Побачене в подорожах не забувати

світанки не рахувати

щиро кохати

весь час тримати

то баланс, то відстань, то парасольку якщо дощитиме, разом вивчати

пошарпані давні мапи

світом маршрутами пересуватись

Разом вбирати
о
сінньо-кавові аромати

з обіймів не відпускати

весь час тримати...

Ивано-Франковск, 2015

Нещасні ті, хто мріючи отримати яскраве гарне фото,
Лишаються чомусь на стадії проявки негативу
Сприймаючи його за остаточний, за кінцевий результат
Надію звуть “Пусте”, глухим кутом вважають перспективу

Так і живуть та біле чорним кличуть,
Нажаль, це не найліпший спосіб світосприйняття…
Шкода, бо негатив це ж ланка проміжна..
Етап процессу. Крок. Це — тимчасовий виклик від життя.

Вартує вірити. Воно завжди поможе перейти
Від негативу в час важкої днини, до кольорової чудової світлини
І навіть посеред нестерпної години
Ти є людина… Залишайся нею ти!

Киев, 2015

Мандрівка на захід

Нині не певна чи їду додому
Рідне це місце, чи знов не моє
Сердце підказує тую дорогу
Де поруч із бідністю щирість живе

Гостинність та посмішка там без натуги
Проста зрозумілість всiх істин життя
І незалежно від чорної смуги
Ти світлі вмикаєш в собі почуття

Нужда, як та пані, що ходить по світу
Збирає останнє, лишає без сліз
Та щоб лихоліття разом пережити
Ти маєш підтримку посіяти скрізь

Не злість, як жалобу вбирати на себе
Не гордість, як саван, що тхне небуттям
А милість – прикрасу, яскраву, як небо
І прощення, як найцінніше шиття.

Ивано-Франковск, 2009

Львiвський вечiр

Не вулиці створили магію у місті
Не вулики будинків диво зберегли
То бачення моє та серця добра звістка
Перетворити попіл на живе змогли

Не вулицям зраділа хоч вони чудові
Не вікнами кав’ярень тішиться душа
То почуття в мені тендітні, щирі, нові
І жити хочеться… хоч смуток не лиша

Не вулиць давніх знову полонянка
Не вогник розпалив багаття у мені
То погляд! І від нього гине бранка
І безпорадна, мовчазна…не годна ніц…

Журюсь лише за тим, що доля лине
Минає днями стрімко все життя моє
І все ж цілую та ціную кожную хвилину
Так, дяка Богові за все що в мене є…

Тут на увазі мається не “шмото-одяг”
Не механізми “пристрої для спрощення буття”
Я дякую за промінь. Літо. Подих
За погляд ніжний. Шлях до забуття…

Не вулиці дають натхнення посміхатись
З колін вставати після болісного “Ні”
То виклик, від якого не сховатись
То виклик ЖИТИ, кинутий мені

Він прийнятий. Бій буде неодмінно
та я готова до випробувань лихих
Екзамен скласти намагаюсь навідмінно
Бо годі з мене помилок своїх-чужих.

Львов, 2011

Ніч замовкає на деякий час, утворюється сонна пауза
Весна в тобі жевріє, все починається, всі будуть проти, ти — за!

Ніч засинає, подумки йдеш світом по лініі леза
Вiтраж кольоровий перед тобою, містична готична генеза

Світло крізь призму сповнює простір барвами, фарбами, сяйвом та дивом…
Таїнство створює, вабить замріятись, мудрість знайти срібно-сиву

Світлі і темні шматочкі зі скла, складені в давні історії
Схоже на наше життя, де є дні — яскраві, похмурі, блискучі, прозорі…

Плетиво власних життєвих подій… Чи не вкриває шар пилу умовностей?
Попіл минулого, бруд зайвих слів, сміття помилок, що ховає коштовності…

Треба б протерти душі вітражі, надавши ласкаво промінню дорогу
Суддям пробачити, біль перейти, щиро перепросити у Бога…

В мить огорне всіх навколо тепло, враження, ніби серце святкує
Це відчуття коли сієш добро, всім нам часом якого бракує…

Париж, 2014

І ту, хто зовні виглядає вишукано
Не факт, що знайдено та не завжди відшукано
Мала буває геть розгублена
ії світи крихкі загублено…
Безхатченко в душі, безпомічна дитина
Неначе майстром непроявлена світлина
Чудово вбрана та, водночас некрасива
Яскраво нафарбована, та серцем сива
Бо чула замість неймовірно — неможливо
Що мріяти бурхливо — геть шкідливо…
І справа — рана…зліва — злива
А спроби діяти сміливо
Ламались вщент і перспектива
Зітхаючи весь час примхливо
Втрачала знову всякий зміст…
Посеред сотень тисяч міст
Не почувалася ніде як вдома
Ії долала туга й втома
Свята, подіі та сюрпризи
На все дивилась через призму
Що «все минеться, зійде, сплине
Хто є вона? хто є людина?»
Шукачка щастя серед горя
Нових незнаних територій
Жаданих див, що десь за рогом
Гармоніі з життям та з Богом
Знайди! не здайся, все в житті можливе
Із мушлі вилучаючи перлину
Обставинам не дай себе зламати
Борись, це ліпше, ніж весь шлях страждати

Я — з дитинства запозичена…
Лиш закрию очі — знов
Постає той час насичений
Де так мріялась любов

Де майбутнє ще яскравими
Фарбувалось у мені
Мерехтіннями…Забавами
Нам ввижались тії дні

Памятаю всі майданчики
Де нас бавили колись
Всі паркани та фонтанчики
Той дітвацький срібний сміх

Як бруківку по камінчику
Рахували у дворі
Сонця тішили промінчики
Нас о будь-якій порі…

Нас лякали тільки привиди
Та уявний домовик
Тільки згодом розуміли ми —
Варто страшитись живих…

Міг раніше гірко плакати
Над горнятком, як розбив
А тепер ти вмієш втратити
І не плачеш…хоч любив.

Сльози навчені вже литися
Там, всередині, в душі
Серце знає як молитися
Крізь страждань сліпі дощі

Ти колись могла повірити
Щастя віднайде тебе
А тепер шукаєш міру ти
Край всім «як? чому? і де?»

Спогадів вітрило-віяло…
Ніби вчора — в 1ший «А»!
Озираюсь — все розвіялось
І шляху назад нема

Та невже тепер дорослими
Змусим радість геть піти?
Щастя стане, було вдосталь нам?
Легкість, сяйиво не знайти?

Ні, з таким я не погоджуюсь!
Наш буремний час сплива…
Не безглуздо я народжена…
Не даремно я жива…

Київ, 2010

Віщуни-ситуації, містичні обставини, забобони, події-мольфари…
Передбачити прагнуть різноманітні тези твого майбутнього
Але ти все одно зустрічаєш заходи сонця попри чужі умовиводи, міркування, дерева, зливи та хмари
Навіть коли наодинці, почуваєшся у дивовижній чудовій присутності

Спостерігаєш феєрію в дзеркалі вод та чекаєш від неба поради
Надія на краще жива, доки є ті, хто ранку радітиме
Проходимо справжні «голгофи», руйнуємо власні «бастилії», споруджуємо «сагради»
Але змалку до віку у нашій душі — замріяні Божі діти ми…

Івано – Франківськ, 2015

Навіщо те з квітів ліжко?
Грошей мені теж не треба
Просто трішечки сонця
Синього сьомого неба

Мов тінь на твоїй дорозі
Я промайну непомітно
Торкнувшись теплом-собою
Ніжним яскравим світлом

В серці мені болиш ти
Просто май на увазі
Молитва моя не лишить
Тебе ні в якому разі

Світ — маленький достатньо
Бачиш — тебе ж зустріла!
Мить кожна — наче остання
Втікатимеш… не зігрію…

Світ такий величезний
Скажеш — двері відкрию
І тихо назавжди щезну
Сховаю ангельскі крила

І Світ ще несправедливий
Невчасна та недоречна
Пробач, що з`явилась дивно
Ще й з поглядом небезпечним

І знай, що світ — пречудовий
Коли без умов, що душать
Очима гарячими знову
Виймаєш мені ти душу

Київ, 2014

Вона все чекала. Крок за кроком повзла до нього крізь шторм
Під ногами була історія, пір’я-залишки бовтались замість крил

А попереду — тільки абстрактна туманність форм
Та прихований від очей перламутровий небосхил…

Знов гортала всі спільні фото. Уявляла реальність, де інший світ
Де у них невеличкий дім і звичайне буденне життя
Де він цілував її кумедний великий живіт
А потім… колисали разом маленьке дитя…

Вона все чекала. Знала точно, озветься повз гуркіт юрби та нестерпний шум
Відшукає у натопвпі, не дозволить сонцю зайти та дощам пролитись
І простромлює знову її немов елекртичний струм
Прокидається від видінь… та починає старанно за нього молитись

Івано-Франківськ, 2015

Коли тебе засмоктує в’язка невідомість
День ніби склянка вщент, хочеться крикнути «Ей, хто-небудь…»
Втрачається і так ледве зібрана до купи свідомість
Дівчинко, дивись тільки вгору, чуєш, тільки в прозоре Небо…


Коли тобі будуть торочити: «ніколи не станеться, любов поросла травою»

А твоє нездійсненне обкрутиться тернами, що й сонця не роздивитись

Дівчинко, не зважай, ти маєш з цього колодязя вирватися на волю

Пам’ятай, в цій пригоді важливо не зупинитись
і бажано, не сказитись


Коли ти мусиш вдавати байдужість там, де несамовито душевно тісно

Все дратує, напружує, тоне в нерозумінні того, що навколо коїться

Я прошу тебе, не зволікай... живи сонячно на фортіссімо

І рани минулих втрат обов’язково загояться…

Городенка, Івано-Франківська область, 2015

Було це в горах… синіх і високих
Де обрій тане у колисці сивих хмар
Осяяний промінням мир і ніжний спокій
На полонині, повній власних чар…
Було це в горах, майже на межі світів
Де трав карпатських аромат насичений, духмяний
Та афини смакують, як ніде в житті
Де сльози мимоволі навертають неслухняні…
І як вершини раптом скриє «диму» ковдра
Зійшла така на двох небачена любов
Вона — місцева… Він — турист- фотограф
Він — з міста, де є інтернет, кіно, асфальт та купа установ…
Де каву у горнятку називають «чашка кофє»
Солярій — сонце, кондиціонер — повітря
Для неї переїхати — то повна катастрофа…
Вона — дитя лісів і квітів, гір і вітру…
Одна країна — та дві різні мови
Зверталися один до одного як вміли
І все навколо їм здавалось в цей момент чудовим
Лише майбутнє спільне разом якось не судилось…
Йому рішучості забракло, їй завадив страх
Між ними 800 чи більше кілометрів клятих
Та з того літа не минуло й дня, коли б не поверталися в думках
До тої висоти, яку, шкода, уже не взято…
Було це в горах. Час собі спливав
Затягуючи в будні трясовини
А вчасно непромовлені слова
Страждали у душі. Чия вже тут провина…
Так, був і телефон. Години спілкування…
Далекоглядні плани, веселкові світлі мрії
Але ж серцебиття дають коханню
Конкретні та цілком реалістичні дії…
Вона чекала: «зможе, прилетить!»
Сама квиток брала вже майже двічі…
Він думав: «влітку, на наступний рік
Знайду її… та залишусь навічно…»


Карпати, 2015

Роби крок впевнено. Ніби знаєш, що криється там, за рогом
Дякуй за сонце. Його небагато — то хмари, то сутінки, то безпросвітна пітьма…
Носи яскраве, або чорно-біле чи сіре, головне у дорогу
Не забудь прихопити літо серцеве, аби не впіймала за душу зима…
Не срібна, яка засніженими говерлами
Приходить у край наш, щоб в біле сховати брудне по шумливих містах
А та, прозора…байдужості льодом затягує розуми жерлами
Холодного згаслого кратера у робото-рух без життя…

Чернівці, 2015

Їх на березі тiльки двоє…
Він дивиться на хвилі її волосся
Вона — на хвилі прибою…
Повітря свіжішає. Осінь…
Так, їх двоє тут…
Всесвіт маленький, тендітний
Небосхил заспокоює
Колискову співа, мов дітям…
Двоє. Стоять собі, не тікають…
Сенс втрачають будь-якi чинники
Хвилини плавляться і стікають
Як з полотен Далі годинники…
Ухилялись від рук кремезних
Нищiвних облич мармурових
Уникали гострого леза
Людського чорного слова
Вік їх — молодість, віра їх — вічність
Перед штормом печуть їх шрами
Щодобово, щотижнево, щорічно
Пишуть літери в давній пергамент
Нагороджені правом волі
Найдорожчими та близькими
Намагаються не збожеволіти
Серед оглушливих ритмів…
Обіймає ніжно її за плечі
Вона — до нього хилиться із журбою
Головні речі в житті ж не речі…
Їх на березі двоє… лиш двоє…

Одеса, 2015