Осінь не йшла селом уночі, крадькома, тамуючи подих, аби не сполохати іще пружних кручених паничів на облуплених дошках парканів, не зазирала у жовті вікна людських осель сторожко, немов соромлячись невідворотності свого візиту.
Осінь просто серед білого дня напнула крихкі прямокутники шибок і жовто-рудою хвилею здолала простір…
Під моїми важкими чобітьми болісно вигинались морські зірки кленового листя, понад якими прохолодно слався бриз із присмаком прілого сіна і вологої землі.
Та осінь була позбавлена різкої краси; вона мала пласке обличчя, що важко карбувалося у пам’яті, наче обличчя співробітника спецслужби.
Це була перша осінь по смерті батька.
Ми мовчки тинялися переліском за селом із моєю молодшою сестрою, сподіваючись, щонайперше, пригадати, якими виразними можуть бути очі Осені, або, принаймні, знайти з десяток каштаноголових маслюків.
Сестра мала за місяць народити, їй було не дуже зручно нахилятися, отож вона виміняла непевне «принаймні» на можливість мовчки рефлектувати.
Покійний батько був із таких людей, до яких не припасовуються слова: «напівмири», «на півдорозі», «на півслові». Усього було через край. Життя, родину (і мене, старшого сина) він любив через край, ідеалізовано, жорстко тримаючи об’єкти любові у рамках свого ідеалу.
Об’єкти обстоювали право на власні рамки…
Я, дипломований програміст, уперто продовжував складати докупи кострубаті рядки у редакції місцевої малотиражки без надії на матеріальну винагороду.
Із життям іще складніше. Батько якось сказав, що найгостріше відчував щастя, коли йому було 10-12 років…
А 10 років йому виповнилося у 47-му, за два роки по жахливій війні, під час якої загинув мій дід, а від двору залишились згарище замість хати і понівечений окопами садок.
Сюди із Німеччини якраз у 47-му і повернулася бабуся із дітьми. І якраз у голодному 47-му батько захворів на сухоти... Ту хворобу він здолав у 49-му, а помер кілька тижнів тому від іншої хвороби, яка таки здолала його.
Він залюбки розповідав про дитинство, і в його інтерпретації сумно-серйозні речі видавалися вже не такими однозначними і, навіть, веселими.
Згадалася історія про блискавку. Якось, хизуючись перед однокласниками, батько жбурнув качан кукурудзи в одну із аж двох (!) колгоспних полуторок. Хто його знає, куди він поцілив, але автівка захарчала і заглухла. Бабусю викликали до сільради. Нескладно уявити, наскільки приємною видалася їй та розмова. Із сином було проведено «відповідну роботу», після якої, у грозу, він вибіг за село, ось у цей перелісок, став під явором у калюжу і уявляв, як блискавка влучить у дерево, і як буде по всьому голосити матір (яка плакала вкрай рідко), заламуючи руки, і зрозуміє, як вона його любить. Та буде вже запізно.
Одна з найбанальніших дитячих фантазій…
Звісно, тоді все минулося, щойно вщух дощ і образа…
Та у дечому батько був правий: смерть нівелює комплекси та амбіції і залишається любов у чистому її вигляді. Аж така велика, що ти і не здогадувався про її межі…
Смерть – то, взагалі, така лінза, яка дозволяє роздивитися найважливіші речі, а все решта – лише брудно-біле тло.
Смерть – це завжди вихід, не знаю куди, може, і в нікуди, але, однозначно, за межі болю.
Моя бабуся таки пережила мого батька.
Здається, відтепер я з двох слів упізнаю кожного, «втаємниченого» в смерть.
Відтепер я не боюся смерті, я боюся того, що про смерть знає моя бабуся…
Відчуття невідворотності і пустки з’явилося не відразу, зразу спантеличила здатність речей переживати свого хазяїна. Капці на килимку іще стоять…
Я просто скучив за батьком. Він був класним співрозмовником, одним із кращих, що я знав. Зазвичай, його аргументація не зводилася до величезної кількості вичитаних фактів (із історії, філософії, політології, соціології і Бог його знає, чого іще), – його власної біографії вистачило б не на один голлівудський блокбастер. Ми про скільки всього іще не поговорили.
За життя розмови клеїлися не завжди…
Просто дуже різні речі ми знали з ним про світ…
Я та моя сестра виросли за височезним муром батьківської опіки, що нагадував Берлінську стіну зі східного боку. З того, східного, боку стіну прикрашало зеленого кольору графіті, написане готичним шрифтом: «Моїм дітям нічого не бракуватиме». І лише коли ми вийшли крізь один із чисельних проламів у стіні на західний бік, Світ нас зустрів іншим зеленим графіті (шрифт: «Times New Roman»): «Інфантильність і непрактичність».
Підійшла моя сестра. Вона ніколи не була схильною до повноти, а зараз була просто схожою на павучка з великим черевцем та тоненькими кінцівками.
Я витяг із кишені яблуко, розрізав його навпіл і простягнув половину сестрі:
– Будеш?
Вона узяла яблуко:
– А он під тим явором батько стояв і ….

ЇЇ рука красномовно зависла у напрямку безлистої, темної, кількаметрової, химерної скульптури, яка височіла у центрі мандали із вигорілої трави, однієї з тих, що лише блискавка робить із дерев.

Музи заміж не виходять?
або
Допоможу спалити Вашу хату!
(нотатки развєдьонки)









Передмова


Отут хотілося б написати: «Все имена вымышлены, все совпадения случайны»…

Та я наголошу лише, що моя писанина не стосується всіх представників чоловічої статі. Авторка розуміє, що її обмежений, сумнівний досвід не може вважатися показовим унаслідок добору партнерів за типовими ознаками.
Одразу перепрошую всіх, у кого мої думки викликатимуть неприємні емоції; їх занотувала «просто собі баба», скорше, для «бабської» аудиторії.
Вона щонайменше хотіла когось образити. Вона керувалася бажанням посміятися над собою, а ще – спровокувати діалог.




Себе я на увазі не маю
Часто чоловік (середньостатистичний) розумну, самодостатню жінку вважає дурепою.
Якщо Ти можеш пробачити жінці небажання прикидатися слабкою, дурненькою, зацикленою на необхідності когось на собі оженити – ти непересічний чоловік.
Часто жінка не може пробачити чоловікові відсутність розуму. Розумом вважається вміння чоловіка дослухатися до її порад.

Вуха не є ознакою статі
Таке інколи трапляється: тягнеш по багнюці його за вуха, воно лінується до безчисла і починає зажиратися. Важчає потроху, аж доки від власної ваги не падає у найбільшу купу лайна писком униз. І тільки вуха у руках.
Інколи люди на згадку про далекі країни, в яких побували, привозять своєрідні трофеї, щоби ними прикрасити стіни свого помешкання: оленячі панти, велетенські мушлі, алюмінієві мечі з дамаської сталі, купку пластикового лайна з написом «made in Spain». А дехто (Ви?) може прикрашати стіни своєї оселі наборами вушок.
Перед тим, як почепити на стіну, вушка необхідно бальзамувати за допомогою спеціального розчину. Беремо: 40% іронії, 10% гордості за відданість, 10% сорому за власну дурість, 10% відчуття свободи, 5% огиди натуральної, 5% образи, 5% жалості, 5% агонуючого кохання, 10% непереборного бажання знову триматися обома руками за трепетні, теплі вушка, що поєднують Ваші руки з головою, на якій, як правило, вони і зростають. Ретельно усе вимішуємо.
Десь за два місяці варто витягти вушка з розчину і висушити за допомогою спеціально виготовленої дерев’яної рамки. Обережне прибивання спогадами та ілюзіями вушок до рамки надасть можливості засушити їх так, що вони зберігатимуть природний колір та аромат і набудуть нової форми та необхідного Вам об’єму.
Одна літня жінка, власниця однієї з найдивовижніших колекцій сушених вушок, поділилася зі мною цікавим народним старовинним рецептом швидкого отримання нової пари вушок. Для цього потрібно: розтерти сушене вушко зі сторінкою бульварної газети, котячим послідом та скупою крокодилячою сльозою.
Отриману суміш можна ковтнути один раз.
Результатом вживання стає нудота, стійкий рафінований пофігізм та тремтіння рук, що, власне, і спричиняє передчасний відрив вушок од голови.
Вживання цієї суміші повторно сприяє відривостійкості вушок, що, у свою чергу, загрожує відривом Ваших лагідних рук по саму шию.

Міраж
Сучасний соціум існує в умовах пустелі: різкі перепади температури, жорстока і всевиправдовуюча боротьба за ковток води, жалюгідна їжа, яка лише на вісім годин (доки не спустіє шлунок) дозволяє забути про безладний та принизливий процес полювання. Щоб зігрітися вночі, доводиться спати укупі з кимось, хто вранці не розділить із тобою впольованого тушканчика або останній ковток води із запацькореної пластикової пляшки. І які в біса філософські системи та норми моралі?
А я все життя моделюю оази. Я їх силоміць заселяю людьми, які мені подобаються. Пташки, зелено, фруктів, води досхочу – не псуй картину, не бреши, насолоджуйся життям.
Побутової техніки, звісна річ, в оазі немає, каву доводиться варити на вогнищі. Від чого вона видається лише смачнішою. Розпалити вогнище – не проблема, сірників у мене вдосталь; я не скупа, можу поділитися і з Вами…
Посеред оази стоїть червоне шатро, вітер гойдає гаптовану золотом тканину.
А від єдиної жарини біля купи попелу потроху займається суха трава, полум’я тягнеться своїми язиками до зеленого листя на нижніх гілках (якщо хто ще не зрозумів: так, то я САМА розпалила те вогнище!).
Посеред шатра стоїть таця з фруктами і оси кружляють навколо грона винограду.
Оаза уже палає, полум’я поглинає навіть верхівки дерев та підповзає до червоної з золотом мандали. Небо стає сіро-чорним од попелу та диму.
А я тим часом посеред шатра допиваю свою каву…
Ось уже оазу спустошено. Мешканці, котрим пощастило, давно вже насолоджуються полюванням на сусликів та ящірок. А ті, кому не пощастило, в останню мить свого життя мріяли про…Бог його знає, про що вони там мріяли, кажу ж – їм не пощастило.
Я, з висолопленим язиком, із вимурзаним у каву та попіл писком, котрий рік бігаю по купах попелу з вогнегасником.
Найнеприємніше не те, що я модулюю нікому не потрібні оази, не те, що я ніколи не помічаю вчасно, коли вони займаються вогнем, не те, що вони згоряють один за одним.
Гидотно, що поводитися шляхетно під час пожежі я навчилася не одразу. Це зараз я на подряпане, брудне, голе плече вправно закидаю вогнегасника (а він таки помітно полегшав за останні роки), без зайвих звуків (у лексиконі справжньої леді не має бути таких висловів), не озираючись, шкутильгаю до найближчого бархану. А ще важливо не перебрати: сміх у даному контексті виглядає задурнувато. Лише посмішка. Загадкова. І зовсім недоречно: хнюпати, ставати коліньми на гарячі головешки, розмазувати ленінградську туш по щоках та шиї, витягати з-під попелу тих, кому не пощастило і кликати тих, кому пощастило більше.
Слабкою втіхою є той факт, що, можливо, десь у пустелі я зустріну ще одну людину, вимурзану в каву, вино та сажу, подряпану і обдрипану, із вогнегасником за плечима.
Кажуть, гіршим за спустошену оазу може бути лише міраж у вигляді людини з вогнегасником.


Моя сторінка на сайті знайомств мала б такий вигляд
Одна молода відьма шукає свого майстра: життя вчить інколи, але даремно (і слава Богу).
Зараз я вже знов самотня (дещо), молода жінка (порівняно). Люблю людей будь-якого віку (хоча з дітьми спільну мову знаходжу швидше), люблю насолоди (розгляну всі можливі пропозиції), люблю життя (від відпочинку до роботи), люблю жартувати і сміятися (те, що для мене є жартом, для сторонньої людини часто видається образою). Сповнена певного диканського шарму (завжди хотілося послати чоловіка за черевичками «як у самої цариці»).
Маю ряд психологічних проблем, що є відхиленням від норми та можуть вважатися вадами:
- не можу бути коханкою жонатого чоловіка (гидко тягати його з постелі в постіль: спочатку «мов дві собаки стерво», потім «мов мавпа газету», а згодом - «як петлюрівську гармошку»);
- не можу займатися сексом із чоловіком, у якого не закохана (час від часу перевіряю – ще не можу);
- намагаюся не брехати і не вірити у те, у що вірити так хочеться, особливо, якщо для довіри підстав більше немає (…вже пробувала просто втекти, пробувала відповідати брехнею на брехню: виходило весело-весело, тільки набридало швидко).
Чим більше довгих смужок на моєму твердому лобі виписує час, тим упертіше вірю в те, що:
- любов має ж робити нас кращими;
- ніхто не може позбавити нас любові;
- ніхто не вірить у любов, але усі сподіваються (таке мені, до речі, сказав один немолодий цинік із більш, ніж багатим досвідом).
Шановні читачі цієї сторінки! Я, власне, і сама знаю, як і чим можна підлікуватися до норми, але я дуже боюся, що після курсу лікування вже ніколи не писатиму віршів і втрачу …та багато чого втрачу.

Отут середньостатистичний «цілком нормальний» чоловік подумав би: «Суцільна неадекватність: баба четвертий десяток розміняла, а шукає кохання, і щоб із неодруженим, і щоб не брехав, мало того – ще й сама правду межи очі лупитиме, а ще чортівня якась і віршики…Навіщо такі стреси?»
А з іншого боку, панове, де ви шукаєте адекватності? «Адекватність» на сайтах знайомств виглядає приблизно так: «шукаю пару Ж+Ж, бажано з собакою», або великими літерами прямо під ім’ям: «розмір члена – 20 см», або й саме ім’я може виглядати як «поцілую поміж ноги». А ще, якщо людині до 40 років, то він/вона шукає когось для «дружби та інтиму», а як тільки «перевалило» за 50 – для створення сім’ї; правда у такому випадку чомусь про розмір члена не згадується, хіба що оголошення прикрашає скромна фраза типу: «займусь оральним сексом за бажанням партнера».


Критичний вік
Від 30 до 40: одружитися «через велике кохання» – запізно, а «щоб доживати було із ким» – зарано.


Зодіак
Чоловік-«пацюк» шукає жінку-«кота» для тривалих, серйозних стосунків.


Жорстокість
Очікувати від учня вправності майстра… І, чомусь, на думку спадає чиясь розповідь про те, як навчають у цирку ведмедів їздити на велосипеді (ніяк не можу відкинути або довести реальність існування такого методу): тваринам примотують лапи до педалі, а також б’ють, коли вони відмовляються «працювати»… А дресирувальник може вважати ся вчителем?


Зате я знаю, як це – прокинутися і думати:
1. Де я?
2. Навіщо я взагалі прокинулася?
3. Краще не думати про те, що трапилося учора.


Що таке «Жіночий шовінізм»
Це коли категорія роду із «він», «вона», «воно» трансформується на «вона» та «воно». І така трансформація відбувається повільно протягом десяти років, починаючи з пубертатного періоду. Наслідки цього процесу є фатальними для «Принца на білому коні», як особи виключно чоловічої статі.


Чому
1. Чому жонаті чоловіки, коли залицяються, завжди кажуть, що «не сплять» із дружинами вже півтора року (не рік, не два)?
2. Чому його Шкарпетки, які до одруження тихенько мешкали у «нірці» під кріслом, у кишені піджака, у черевиках, після одруження нахабно виповзають на середину кімнати?
3. Чому чоловіки, які найголосніше декларують на кожному кутку:
«Любові не буває», так щиро, трепетно промовляють фразу: «У неї до мене сильне почуття», розповідаючи про чергову коханку?
4. Чому реакція на нерозв’язану психологічну проблему в одружених пар виглядає однаково? Вона безпорадно вдивляється у ніч після чергування «сильних» засобів типу: «Сльози» та «Шоу приймання «Валідолу», він довго зітхає за спиною (хвилин сім), далі – хропе.
5. Чому для того, щоб звабити чоловіків, жінки нарощують довжелезні нігті та носять речі із тканини «під шкіру леопарда», коли добре знають, що чоловікам це не подобається (…потім).


Просто секс
Чоловіки, які шукають «лише сексу», чомусь завжди ображаються, коли їм пропонують «тільки секс».
Той-таки Немолодий-цинік-із-більш-ніж-багатим-досвідом сказав: «.. а сексу без зобов’язань просто не буває».


Коли знайшовся той, хто мешкає у шафі
Ми вважаємо за краще тримати ся прямо і дивитися в очі, навіть, коли лайно вже і на голові. Але, «оте» на голові не завжди буває потрібної консистенції, обтікає, змушує примружувати одне око, скошувати друге, швидко кліпати обома, зводити погляд на переніссі, морщити носа, відкидати неслухняне волосся з лоба ще більш брудними руками…


Чоботи
Моя бабуся колись мені казала, що нова пара чобіт сниться до нового чоловіка у житті жінки. Світ дуже змінився за останні 70 років: вже сняться не тільки чоботи, – сняться нам і «святкові черевики» (босий ідеш до церкви, босий ідеш додому, а у храмі стоїш добре взутий), і ласти (згодяться для історій типу «дельфін і русалка»), і ковзани (під ногами таки буде «твердь», але слизька і небезпечна), і пуанти (лише по роках виснажливих тренувань ви спробуєте взути їх прилюдно).
Без змін лишається лише одвічна дилема: наче не логічно позбуватися старої, поношеної, неоковирної пари перш, ніж ти придбаєш нову.
Але щоб узути нову, потрібно таки зняти стару взувачку ?



На козаку нема знаку
Лише кілька десятиліть тому індіанські хлопчики отримували ім’я після першого чоловічого вчинку, десь у 10-12 років… Якби у нас був такий звичай – тисячі представників сильної статі ходило би без імен. А уявляєте, які імена мали б деякі політики?
Чи то наші хлопчики так повільно дорослішають, чи то ми їх надто довго виховуємо (від слова «ховати»)?


«Я не такая, я жду трамвая»
Мої стосунки з чоловіками завжди мали ознаки роману: кожного разу це було серйозно та назавжди, передбачалася боротьба з численними реальними та нереальними перешкодами, наявність Героїні та Героя, трагічна кінцівка.
Моє заміжжя взагалі було романом великої дороги: різниця у соціальному статусі безпритульних героїв, оточуючий світ цькує їх, хмари пилюки, відсутність затишку, життя не «одним днем», а «однією секундою». І все це тягнеться довго-довго.
Довелося зупинити диліжанс просто посеред степу, червоно-сірого від піску, без жодного дерева та ознак людської оселі.
Далі їхати було несила, бо я раптом зрозуміла, що те, що для мене було «романом великої дороги», для Героя було водевілем. А це, безумовно, передбачало наявність кількох героїнь, Герой не мав бути чесним, сміливим та закоханим до нестями – він мав бути кумедним, винахідливим, бути у захваті від себе самого.
Загалом цей водевіль мав одну суттєву ваду: актори говорили надто тихо, у залі було добре чути лише голос суфлера і той голос наче був…МІЙ?!
А ще моє вічне тяжіння до фантастики, як до літературного жанру.
І ось я тут: дві зигзагоподібні лінії – це все, що лишилося від диліжансу. Можна їх перетнути і потеліпати ся на захід, можна повернути до місця, звідки я розпочала свій шлях, можна почекати на новий засіб пересування.
А я сідаю просто у пилюку і задираю голову до зір, і мені починає здаватися, що то Небо дивиться на мене.
P.S. Один, без сумніву, цікавий і розумний чоловік сказав мені, що все це було лише виставою. Я не стала доводити йому, що маски «приростають», що література та театр – два різні види мистецтва, що гарний водевіль кращий за поганий роман і що актори, зазвичай, сценаріїв не пишуть…
Жінка закохана звичайна
1. Не на рентген, не на грам, не на йоту, не на міліметр, не на унцію. Якщо мого почуття буде більше на один карат – я помру просто фізично. Зупиниться серце і відмовить мозок, лише відповідні залози продовжуватимуть і продовжуватимуть виробляти секрет: прозорий, слизький, густий, що смакує як вечори наприкінці травня.
2. Всесвіт зменшується до розмірів однієї кімнати, залитої сонцем, у якій знаходиться одна єдина людина – частка сублімованого щастя. Цей Всесвіт починає пульсувати. І Ти є володарем ритму Всесвіту.
3. Тебе не було так довго, що місяць глянув на мене пильно та неоднозначно і кинув маленьку зорю у пазуху. Вона обпекла мене: груди, живіт (ближче до пупа), стегно (у вигляді цівки червоного вина – пам’ятаєш?), коліно, литку, залишила опіки на стопі. Щемить. І я певна – ти поцілував би і минулося б. Але тебе немає. Щемить…



От і вся романтика…
Кохання – мов хвороба. Чим пізніше ти на неї хворієш – тим гостріша форма; зате, чим важче протікає – тим стійкіший імунітет. Є такі люди, які є лише «переносниками» кохання, вони самі на нього ніколи не хворіють. А є такі люди, які лікуються від нього всіма можливими засобами, тому хворіють у латентній формі: без загострень, хронічно і невиліковно. Здебільшого, тому, що перенесли цю «заразу» на ногах, не звертаючи на неї (на себе?) уваги.
Але, на відміну від інших хвороб, хворіти на кохання не соромно і майже не страшно.


Ква-ква
Не варто нехтувати характеристиками як простору, так і часу, коли йдеться про фатальну подію.
Навіть, якщо ти мешкаєш у власному казковому світі…
Вчасно поцілована жаба гарантовано перетвориться на прекрасну принцесу.
Якщо поцілунок виявиться передчасним – ваш пуголовок стане зрілою, вгодованою, амбіційною жабою, для якої Ви назавжди залишитесь Іваном-дурником.
Якщо ж для першого поцілунку буде запізно – по довгих і невтішних роздумах Ви, скоріше, взагалі відмовитесь брати до рук це зелене, присліпувате, слизьке створіння…



«Ме» і «Жо»
Якось Один-без-сумнівів-цікавий-і-розумний-чоловік сказав мені, що треба сприймати чоловіків та жінок, як представників різних, конкуруючих підвидів «Ж» та «М». (На мою думку підвидів рівно значних та рівно цінних).
А ще він говорив про відсутність уміння враховувати банальні закони природи…
Я це чула не вперше і, виключно, від чоловіків. А якщо це так і є? На піку свого домінування один із підвидів фізично винищував інший (у часи інквізиції)? А зараз, втрачаючи позиції, представники підвиду «М» культивують у собі егоїзм, спритність, жорстокість, хитрість?
А ще моє «банальне незнання законів природи» є просто відсутністю бажання жити за правилами, історично нав’язаними підвидом «М».
Не хочу я конкурувати! Хочу дивитися угору і мліти від захоплення!
За такої ситуації розумні, талановиті, порядні чоловіки (а вони, безсумнівно, ще водяться і можуть трапитися нам будь-де, навіть на сайті знайомств) лише значно додають у ціні.


Барабани
Більшість заможних людей стільки коштів, зусиль, фантазії, здоров’я витрачають на те, щоб «видаватися», що абсолютно не лишається бажання, сили, мужності, щирості, щоб направду «бути»….


Чим би дитя не ...
Ненавиджу чотирнадцяте лютого. Через перманентний брак пристойної компанії для щирого святкування, а ще – через інфантильно-невротичну естетику цього свята: із кожного кутка, із різних ракурсів до тебе всміхається кучерявий, пухкощокий Амур, який у непевних ручках тримає натятого лука, а навколо (під веселу кантрі-мелодію, мов мішені у тирі) кружляють серця кольору фуксії…
Дуже схоже на правду: мале дитя просто бавиться із небезпечними предметами (стріли – зброя серйозна, особливо, коли їх намастити отрутою; вони летять нечутно, влучають зненацька і можуть бути небезпечними навіть для осіб, які роками дбали, аби їхня шкіра стала товщою).
А от серця всюди малюють даремно. Насправді, стріли вціляють не лише у серце (чим старшою є особа, підстрелена у те саме місце, про яке Ви зараз подумали, – тим непередбачуваніші бувають наслідки). Як не парадоксально, стріла може бути засобом кастрації. Трапляється – від стріл лишаються незагойні наскрізні поранення. Влучний постріл у серце гарантує майже безболісну і швидку смерть. Серйозні пошкодження хребта унеможливлюють повноцінні рухи. Коли Амур поцілить у голову – блокуються ділянки мозку, що відповідають за адекватну обробку сигналів (як слухових, так зорових і тактильних).
Найнебезпечнішим є наскрізне поранення у голову, коли у кожного випадкового перехожого з’являтиметься непереборне бажання підглядати за реальністю крізь дірку у Вашій голові, мов крізь замкову шпарину…


Не тільки галантерея
Ніхто не скаже звідки до нас приходить кохання. Гірше – ніхто не знає, куди воно зникає. Своєю раптовою втечею заскочивши нас на перехресті, у дощ, без парасольки, у домашніх рожевих, пухнастих капцях із важким чемоданом непотрібних стосунків у руках. За кілька секунд неодмінно з’ясується, що ручка від чемодану відірвалась, точніше – чемодан від ручки. Удару об землю не витримали слабенькі застібки – будь-який перехожий може розглядати вашу мереживну білизну, строкатий мотлох ментального життя старого чемодану.
Гривня за сто: коли ви почнете усе це запаковувати – місця бракуватиме, щось доведеться нести у руках, а сам чемодан – під рукою. Ось так на вашому молочно-білому пальто з’являться перші брудні плями…
А чемодан був придбаний за пристойні гроші, якість його гарантовано було вітчизняним виробником. Те саме трапляється і з закордонними «штучками». Моя сестра придбала якось такого темно-синього красеня з міцною ручкою, але за два дні двері електрички зачинилися просто між ручкою та чемоданом, який залишився на пероні, а ручка, у свою чергу, мала всі шанси таки потрапити до України…
А бувають стосунки-гаманець. Обов’язково шкіряний. Інколи – з наворотами: із жаб’ячої шкіри та перфорованим ім’ям модного дизайнера нетрадиційної орієнтації, який точно знає, як зробити привабливими жінок для чоловіків-натуралів. Такі стосунки ми сприймаємо з повагою, незалежно від того, чи всередині лежить стодоларова купюра, чи одна гривня – нікому того не видно.
Інша річ – стосунки-авоська. Там можна побачити майже все, крім витрішків типу: сир «Danablue», дороге шампанське.
Бувають стосунки-наплічник. Вони пасують невтомним мандрівникам, що прагнуть нових вражень за старими цінами «як у молодості», без урахування інфляції. Такі стосунки і за спиною міцно тримаються, і руки завжди вільні.
Є стосунки-ридикюль. Вони завжди перебувають у руках представниць прекрасної статі. У ридикюлі панує безлад, талановито скомпонований із постійних елементів:
- дві помади (одна вважається загубленою з літа);
- пакети з вологими та сухими серветками;
- жуйки;
- чеки з магазинів за остання три тижня;
- резинки для волосся;
- у невеликій кишеньці – кілька чоловічих телефонних номерів без імен (якими ти ніколи не скористаєшся; вони потрібні лише для того, щоб потримати їх у руках, коли той, чиї три мобільні номери ти вивчила напам’ять, вчасно не вийде на зв’язок).
Бувають стосунки – мов кошики (цибулька, кріп, яйця). З такими стосунками теж є проблема: кошика до рук беруть не частіше, ніж двічі на рік.
А є стосунки, які тримають лише сильні чоловічі руки. Це стосунки-дипломат. Самі загадкові завдяки кодовим застібкам. Але завчасно не радійте – до дипломату не влазить пляшка дорогого коньяку та велика коробка цукерок. Зате гарно «лягає» дешеве вино і плитка шоколаду. «Джентльменський набір» «одинокого мустанга» виглядає інакше – пачка кефіру та буханка хліба. Подібний набір «знову одинокого мустанга» складатиметься з поношених капців та вилинялої футболки з написом «СССР».
…А ручки відриватись можуть від будь-якого галантерейного чуда, це залежить лише від умов та терміну експлуатації.


Равлики
Якось поза межами часу (once upon a time) жили собі два виноградних равлика: Май та Йоко. Вони нічим не різнилися поміж собою, окрім мушельки. Равлик Йоко мав блискучу, гладеньку хатинку кольору харківського шампанського, прикрашену темно-фіолетовими смужечками. А панцир равлика Май теж подекуди блищав, подекуди – просто сяяв якраз там, де було гламурно наліплено шматочки скотчу (такої прозорої штуки, якою реставрують розірвані сторінки прочитаних книжок, ущільнюють віконні рами за браком спеціального паперу, або кріплять оголошення, які назавтра доведеться зірвати).
Равлики гарювали: ввесь день вони жували зелене листя (у певному темпі, із заплющеними очима та застосовуванням спеціальної системи дихання).
Отже, вони потроху залишали за собою вологий, липкий слід на зеленій поверхні, аж раптом… зіштовхнулися. «Оце дивина!» – подумав равлик Май і нахилив голову з крихітними ріжками. «Цього мені тільки бракувало…» – промайнуло в голові равлика Йоко і він сховався до свого будиночка.
У цей момент реальність радикально змінилася для равлика Йоко: зелена твердь лишилася високо вгорі, через швидкий рух донизу душу доводилося міцно утримувати поза зубами, контури предметів розпливалися, не було ані холодно, ані жарко: «Оце…
Равлик Май насупився, заплющив свої очі і подумав: «Таки добрячий сьогодні вітер здійнявся. А хатку, яка захищає мене від злив, але прискорює процес падіння і може «зустріти» гострим, щербатим краєм на землі, доводиться берегти…»
..так!» - проказав до себе Йоко і впав на листочок Волового язика безболісно і чисто.



Мені за тридцять
Дочитала «Хазарський словник» М. Павича, жіночій його примірник, оту його інтерактивно-деструктивну реальність, хто читав – знає: « ..якщо в тебе вологі очі….ти почуваєшся самотньою…пробігаєш через свій страх, мов через кімнату… у середу до цукерні… до тебе підійде…».
І ось: перша середа нового місяця, цукерня, переді мною – кава, на столі – примірник «Хазарського словника»…
Просто зі мною вже траплялося таке, що трапитися не може взагалі (і не один раз).
Дива не трапляється тільки з тим, хто у них не вірить. Немає любові для того, хто у неї не вірить.
А я – вірю. І знаю, що вона за мить перекреслить усе, що я написала про стосунки між чоловіками та жінками.


Післямова
«All rights are reserved», «що в перекладі з давньогрецької означає»: «..всі права зводяться до реалізації Права на вибір».