Осінь не йшла селом уночі, крадькома, тамуючи подих, аби не сполохати іще пружних кручених паничів на облуплених дошках парканів, не зазирала у жовті вікна людських осель сторожко, немов соромлячись невідворотності свого візиту.
Осінь просто серед білого дня напнула крихкі прямокутники шибок і жовто-рудою хвилею здолала простір…
Під моїми важкими чобітьми болісно вигинались морські зірки кленового листя, понад якими прохолодно слався бриз із присмаком прілого сіна і вологої землі.
Та осінь була позбавлена різкої краси; вона мала пласке обличчя, що важко карбувалося у пам’яті, наче обличчя співробітника спецслужби.
Це була перша осінь по смерті батька.
Ми мовчки тинялися переліском за селом із моєю молодшою сестрою, сподіваючись, щонайперше, пригадати, якими виразними можуть бути очі Осені, або, принаймні, знайти з десяток каштаноголових маслюків.
Сестра мала за місяць народити, їй було не дуже зручно нахилятися, отож вона виміняла непевне «принаймні» на можливість мовчки рефлектувати.
Покійний батько був із таких людей, до яких не припасовуються слова: «напівмири», «на півдорозі», «на півслові». Усього було через край. Життя, родину (і мене, старшого сина) він любив через край, ідеалізовано, жорстко тримаючи об’єкти любові у рамках свого ідеалу.
Об’єкти обстоювали право на власні рамки…
Я, дипломований програміст, уперто продовжував складати докупи кострубаті рядки у редакції місцевої малотиражки без надії на матеріальну винагороду.
Із життям іще складніше. Батько якось сказав, що найгостріше відчував щастя, коли йому було 10-12 років…
А 10 років йому виповнилося у 47-му, за два роки по жахливій війні, під час якої загинув мій дід, а від двору залишились згарище замість хати і понівечений окопами садок.
Сюди із Німеччини якраз у 47-му і повернулася бабуся із дітьми. І якраз у голодному 47-му батько захворів на сухоти... Ту хворобу він здолав у 49-му, а помер кілька тижнів тому від іншої хвороби, яка таки здолала його.
Він залюбки розповідав про дитинство, і в його інтерпретації сумно-серйозні речі видавалися вже не такими однозначними і, навіть, веселими.
Згадалася історія про блискавку. Якось, хизуючись перед однокласниками, батько жбурнув качан кукурудзи в одну із аж двох (!) колгоспних полуторок. Хто його знає, куди він поцілив, але автівка захарчала і заглухла. Бабусю викликали до сільради. Нескладно уявити, наскільки приємною видалася їй та розмова. Із сином було проведено «відповідну роботу», після якої, у грозу, він вибіг за село, ось у цей перелісок, став під явором у калюжу і уявляв, як блискавка влучить у дерево, і як буде по всьому голосити матір (яка плакала вкрай рідко), заламуючи руки, і зрозуміє, як вона його любить. Та буде вже запізно.
Одна з найбанальніших дитячих фантазій…
Звісно, тоді все минулося, щойно вщух дощ і образа…
Та у дечому батько був правий: смерть нівелює комплекси та амбіції і залишається любов у чистому її вигляді. Аж така велика, що ти і не здогадувався про її межі…
Смерть – то, взагалі, така лінза, яка дозволяє роздивитися найважливіші речі, а все решта – лише брудно-біле тло.
Смерть – це завжди вихід, не знаю куди, може, і в нікуди, але, однозначно, за межі болю.
Моя бабуся таки пережила мого батька.
Здається, відтепер я з двох слів упізнаю кожного, «втаємниченого» в смерть.
Відтепер я не боюся смерті, я боюся того, що про смерть знає моя бабуся…
Відчуття невідворотності і пустки з’явилося не відразу, зразу спантеличила здатність речей переживати свого хазяїна. Капці на килимку іще стоять…
Я просто скучив за батьком. Він був класним співрозмовником, одним із кращих, що я знав. Зазвичай, його аргументація не зводилася до величезної кількості вичитаних фактів (із історії, філософії, політології, соціології і Бог його знає, чого іще), – його власної біографії вистачило б не на один голлівудський блокбастер. Ми про скільки всього іще не поговорили.
За життя розмови клеїлися не завжди…
Просто дуже різні речі ми знали з ним про світ…
Я та моя сестра виросли за височезним муром батьківської опіки, що нагадував Берлінську стіну зі східного боку. З того, східного, боку стіну прикрашало зеленого кольору графіті, написане готичним шрифтом: «Моїм дітям нічого не бракуватиме». І лише коли ми вийшли крізь один із чисельних проламів у стіні на західний бік, Світ нас зустрів іншим зеленим графіті (шрифт: «Times New Roman»): «Інфантильність і непрактичність».
Підійшла моя сестра. Вона ніколи не була схильною до повноти, а зараз була просто схожою на павучка з великим черевцем та тоненькими кінцівками.
Я витяг із кишені яблуко, розрізав його навпіл і простягнув половину сестрі:
– Будеш?
Вона узяла яблуко:
– А он під тим явором батько стояв і ….

ЇЇ рука красномовно зависла у напрямку безлистої, темної, кількаметрової, химерної скульптури, яка височіла у центрі мандали із вигорілої трави, однієї з тих, що лише блискавка робить із дерев.