Погляд крізь замурзане й пошарпане вікно швидкісного трамваю.
Пошук.
Полум*я.
Червона!
Тепла, яскрава,
проти природного поклику залишилася в літі,
багряна весела квітка.
Серед сотні сірих вікон
вона королевою
постала на підвіконні багатоповерхівки.
Дивлячись звисока,
вона с любов*ю промовляє до мене:

"А літо знову настане!
Літо буде з тобою завжди! Поки ти бачиш.
Поки дивишся не тільки під ноги.
Мрійниця, в нещасливу годину згадай,
мої пелюстки скоро опадуть,
хоча я кинула виклик природі,
розуміючи, що все одно їй програю.

Та з новим теплом сонця - розкітну.

І я знову постану на цім підвіконні
Королевою сірого обшарпаного будинку.
Його прикрасою. Його надією.
Його полум'яним зверненням до тих, хто тримає голову високо.
Не високої ціни собі шукаючи,
а замріяно.

До тих, хто не маючи крил все ж літає.
Подумки. У небі.
У мріях. "

Ті, що обирають танок

Летить.
Понад дахами і деревами.
Замріяна. Весела.
Летить і грається в піжмурки з вітром.
Віддавши себе в руки долі,
Смакує кожну мить свого життя.
Народилася в небі. Творіння природи.
Маленьке чарівне диво.
Проходить своє життя легко і з насолодою.
Підхоплена подихом вітру, танцює.
Танок цей – найкраще, що має від життя.
Скільки воно триватиме? Хто зна.
Можливо, до глибокої старості,
допоки не настане весна.
А можливо, лише кілька хвилин, хто зна..

Тому і танцює вона, як в останнє.
Танцює на радість собі і вітру,
який грається із нею, і своєю могутністю тримає її в небесах.
І зовсім неважливо, чи побачить їх хтось інший.
Важливий сам танок.

А он інша.
Летить і тихо падає донизу.
Соромиться посміхнутись вітрові.
Все далі і далі від неба. Все ближче й ближче до землі.
А там…
Лежати і чекати весни, дивлячись як танцюють інші.

Всі вони різні – великі й маленькі,
пишно вбрані і скромно вдягнені.
Усміхнені, замріяні, танцюючі, гордівливі, сором*язливі,
сумні, веселі, амбітні,
сміливі й не дуже, а може і зовсім ні.
І життя в кожної з них своє.
Власне.
То ж кожна, допоки високо в небі,
може обрати, яким буде її політ.
Її танок.
Її життя.