Народи-хмари йшли у небуття,
по собі не залишивши нічого...
Під хутрами пісків – пересторога
й зотліле помережане шиття
утіленого задуму цілого
без дріб’язку деталей...
Вороття
немає їм, а нам -- ані повчань,
ні помаху руки з віків далеких,
лише уламки безіменних глеків,
на кістяку – зчорніла пектораль,
і відлетілі з клекотом лелеки
тих душ, що вже нікому їх не жаль.
Утім,
чи не усі ми, як один –
примітки під сліпучими рядками,
закладки між цупкими сторінками
з космічним кодом наслідків-причин?

Історія бурхливі грає гами
і кришку опускає на спочин.

2019

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціпенілих,
як бистра вода між корчів – дві постаті – більша й мала --
з опалістю згублених лиць, від білого розпачу білих,
із мулу на світ піднялись, і тиша навколо лягла.

Чи прийняв до себе їх хтось? Чи всі одцурались, злякавшись?
Чи з рік ще пожили вони, чи кригою десь заросли?
Й дівча в черевиках тяжких загибіло, так і не взнавши,
що значив короткий цей шлях, цей викид сліпучий з імли?

І що їм від того було, що їхня загарбана хата –
це був український Донбас, де предки лежали в землі?
Їх силою хтось поріднив із усміхом смерті щербатим,
їх голод, пов’язаних, вів, і люди сміялися, злі.

Ці постаті – мати й дочка – на скорбнім шляху, на розломі,
ще руки вчепились у світ, а серце замерзло в біді,
це з них витискають життя, це скорчено розум в судомі,
приреченість на небуття у спільній – за руку – ході.

Так хрест необтесаний ліг на тих, хто дожив до 30-х,
так в небо насуплене йшли – у парах, самотньо, гуртом.
Упали основи основ – їх владно тепер коливати
примарам, як ґрона, рясним, не скутим примирливим сном.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки,
Якби я не бачила їх, так начебто їх не було...


*Фотограф -- Марко Залізняк

Як уціліли їх сліди?
Піщаним змієм шарудить
повільна валка чорнова,
у жорнах змелений потік
біблійно совісних селян,
блакитновимерлих дітей,
високочолих освітян,
державотворців запальних...

Он тихі мрійники ідуть,
забиті кулями в серця,
і буйночубі юнаки
з очима сивими бредуть,
згубивши голос від тортур
в зацементованих мішках.
Від світової німоти –
багряні опіки на них.

Із мертвих довідок сухих
виходять люди з небуття
зів’ялим шелестом імен,
пожовклим спалахом облич
і забирають наші сни:
«Отак згубили нас усіх,
якби сказав хто наперед —
ми б не повірили самі».

Ідуть худі поводирі,
вожді відторгнутих отар,
несуть на плечах, як дітей,
важкі несказані слова.
Що там у дзеркалі? Ось наш
навік живий павучий страх —
у двері грюкіт, хамський рик,
в брудному сміху голова...


2016

Зариті в мох історії мости --
провалені, щербаті, непрохідні...
Як сторожко доводиться брести,
зриваючись, в туманному сновидді,
і мотузяний поручень в руці
стискати гулом пальців побілілих!
У спину -- віддих втомлених бійців,
колись живих, навіки вже зомлілих.

Вогке коняче пирхання і біг,
тремтячі крупи в пінних білих клаптях...
О порохи нелічених доріг —
утомленого людства сіре плаття!
Напівживі обірвані мости
на кожнім метрі з’єднують з минулим,
і легко провалитись у світи,
над часом переходячи заснулим --

туди, де вже давно тебе нема,
лише луна обірвана — від інших.
На камені — розмиті письмена
і слід меча — в тужній останній ніші.
Несамовитий вершника політ —
застерегти когось від небезпеки,
століттями давно затертий слід,
відчайний крик -- загублений, далекий!

Вони живуть -- невидимі мости —
занедбані, зруйновані, забуті.
Один у одний вкладені світи
на кожному життєвому розпутті.
Їм байдуже до часу і до нас —
чи ми про них згадаєм і оціним.
В глибинах переховує їх час,
в ущелинах під небом буйно-синім.

2015

Шнурами змій розстрільні списки
повзуть мовчазно в звивах літ.
В кривавих вискалився бризках
нових часів Старий Завіт,
де племена, у порох стерті
в підніжжі буйних восхвалінь,
тілами битими простерті,
з синцем розверзлих піднебінь,
усе течуть, зламавши руки,
під непочутий схлип «чому?»,
усе тужавіють з розпуки
і глухо валяться в пітьму.

І розколихується морем
мурашник жирної землі—
первісним морем неозорим,
що топить власні кораблі,
жбурляє вниз, приймає злочин,
стягає сонце у імлу,
в тужне виття жертвоприношень
завжди голодному—кому?

Боки Сатурнові глибокі—
маля звивається в руці,
засіли «трійки», скляноокі
і незворушні, як жерці.
Самі собою «Ave Caesar!”
кричать розтріскані вуста,
і вже душа твоя належить
кошлатій ночі до Христа...

Були жнива. З людей копиці
захланно ставили у ряд,
під ухкання нічної птиці
справляли первісний обряд.
І без’язикі ці дерева
ковтають тихо, як в диму
питання, виштовхнуті з чрева—
за що убито їх? чому?

2015

Страшний момент, коли цілує сонце,
бо знаєш—після цього буде морок.
Розбиті крила з залишками воску
гойдатимуться на зеленій хвилі.
В очах іще танцюють чорні віхті
в жовто-гарячих вогняних коронах,
тебе ж нічого більше не тримає
в раптовім вертикальному безсиллі.

Ще хвильку майорять перед очима
відбитки неба на грайливих водах,
і обриси покинутого Кріта
востаннє закликають повернути,
і батько, враз посивілий від страху,
зайшовся криком здавленим, нечутним,
в крові ж у тебе—поцілунок сонця--
у світі найсмертельніша отрута.

Сягнувши оком світу олімпійців,
засліплий, ти крізь слози їх не бачив,
та в спазмах неможливого екстазу,
коли бриніли музикою груди,
ти, смертний, що наважився торкнутись
палаючої осі колісниці,
здобув і найпалкіший поцілунок,
і ту, що все загашує, остуду...

2014

Перемагає бог війни, перемагає груба сила.
Ахейців лютим торжеством кривавий вітер налетів.
Бурхлива мантія вогню троянців зраджених накрила,
і тисячі ідуть під меч гарячим місивом із тіл.

Настане день — скінчиться бій пустельним згарищем і димом,
терпкими ріками рабів і воєм зляканих дітей.
Спеленуте у каламуть, життя гетерою без гриму
бреде, кульгаючи, з арен залитих кровію ночей.

Вони збагнуть — життя трива, триває після перемоги,
пробиті груди ворогів цей не облегшують тягар.
У нім — повернення назад, холодні, гибельні дороги,
і невловимість забуття, й від свіжих ран — недужний жар.

Ридання, марення у снах: з воріт укріпленого міста —
троянський вихор колісниць — чи ти із ворогом зріднивсь? —
бо аж не чується душа в фантомній радості, що звісно,
хоч їх давно уже нема, живі і Гектор, і Паріс.

Єлену візьме Менелай (війна давно вже не за неї),
в невиліковному чаду від білосніжних тих грудей,
і десять років по морях в жаданні Ітаки своєї,
в полоні насланих негод тинятись буде Одісей.

Гнів Клітемнестри не простить жертвоприношення страшного,
і переможець-чоловік їй буде гірший, ніж чужий,
тож Агамемнона тріумф скінчиться скоро за порогом,
коли до отчих стін прийде змивати піт утоми свій.

Так переможців з прахом жертв у пил земний мішають боги.
Назад три тисячі років перегриміло і вляглось.
Війни засліплений циклоп, глумливий усміх перемоги —
усе з кістками поколінь під спільним насипом зійшлось.

Сценарій кинуто убік, актори всі зіграли ролі,
хтось вимушено, а отой — віддаючись з останніх сил.
Прорив єдиний із тенет богами пійманої волі —
як над Пріамом у сльозах зненацька зглянувся Ахіл.

2015

Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-німою,
в сорочках полотняних і хустках,
тримаючи дітей своїх прозорих...
У вицвілих колодязях очей—
мовчання потойбічного опори,
в обрубаних, обірваних життях —
непрощення, вкорінене стіною.

Ні скарги, ані докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися життєва боротьба,
очікування й страх нічного гостя.
У петербурзьких чорних болотах
лежать козацькі вибілені кості
провісниками свіжих поколінь,
що їх цілунок Дракули знеможить...

В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони -- у чоботах і босі,
і діти, що навчилися ходить,
тримаються за мамині спідниці.
До вечора було їм не дожить,
щоб вирости у дівчину-зірницю,
у парубка, що струсить, ідучи,
холодної трави блискучі роси.

На світі не лишилося слідів
від геніїв, учених, музикантів.
Пішли у гурті Плужник, Хвильовий
і Соловків розстріляні етапи,
усі «хахли», «бандери», «куркулі»,
кого на муку породила мати,
хто тільки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дантів.

Вони нас не покинули самих —
їх душами заповнені узбіччя.
Без ліку -- незагойних порожнин
в розтоптаній грибниці генофонду.
За кожним із віднайдених облич—
уривки пошматованого роду,
і клини убієнних поколінь
пронизують скривавлені сторіччя.


2015

Вони нанизуються колом на хід невидимої нитки
і спільним рухом поступають-- вперед, назад, на крок убік.
Вони хрипким співають горлом— вогнем вихоплюються злитки
їх лиць, коралів, що стрибають, мов зерня, вибите на тік.


Ріка стрімкішає у русі,пташина вищає в польоті,
від лева швидша антилопа,прудкіша риба у воді,
в ритмічнім танці-землетрусі— бажання звихреної плоті,
що заземляється крізь стопи у глини чорні і руді.


Це поколінь священний танець, вогонь, що плавить без поразки,
це діалог із духом предків, місток над прірвою життя.
На всіх танцюючих-- рум’янець, довкіл пливуть з туману маски,
що у рухливі життєпреси на зов приходять з небуття.


Розм’якли постраху границі, припливом піднята свідомість
переливається крізь межі ревниво-сталих берегів.
Первинний гурт зліта, як птиця, в стрімку оголену раптовість,
до сонму темних спостережень від сну розбуджених богів.


О, тільки б він знайшов дорогу— жар колективного екстазу,
Не відхиляючись за вітром бігучих пристрастей земних!
Він переплавлює жалобу, він переплавлює образу,
Й таємні жмені самоцвітів в серцях лишає вогняних.

2015

Розмите світло відмира крізь товщу сірих вод Луари,
і затихає звук волань і реготи берегові...
А поруч голий, як і ти, з тобою зв’язаний до пари,
поза порогом небуття скінчив ковульсії свої.

Якщо ти греків цитував, то голові твоїй—на палю,
її з тріумфом пронесуть під танці й радісні пісні,
а ні — то буде дно ріки і наречений—кожній кралі;
не відцурається ніхто «республіканської» рідні.

Безумства людського жнива— і пошук спрощення у смерті,
прямобіжуча і дзвінка стрімка видайність гільйотин.
Вінець «просвітлених» умів у їхній п’яній круговерті --
захолоділі гори тіл і їх скривавлених частин.

А ще попереду—Гулаг, страхіття помсти і покари,
у топках спалені живцем, для себе вириті рови,
але у мозкові чомусь— «весілля» на плотах Луари,
червоний регіт крізь розрив тонкої, мов папір, кори.

2014

Тоді, як гинули катари,
стовпи стояли вогняні
і пасмом диму йшли за хмари
тіла їх, зранені в борні.

Із пут лукавого закону
виборювався їхній гурт
біля Без’є, під Каркасоном,
біля фортеці Монтсегюр.

Їм відкривалася дорога,
їм опускалися мости—
вони їшли до свого Бога,
до ідеала чистоти.

2012