Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціпенілих,
як бистра вода між корчів – дві постаті – більша й мала --
з опалістю згублених лиць, від білого розпачу білих,
із мулу на світ піднялись, і тиша навколо лягла.

Чи прийняв до себе їх хтось? Чи всі одцурались, злякавшись?
Чи з рік ще пожили вони, чи кригою десь заросли?
Й дівча в черевиках тяжких загибіло, так і не взнавши,
що значив короткий цей шлях, цей викид сліпучий з імли?

І що їм від того було, що їхня загарбана хата –
це був український Донбас, де предки лежали в землі?
Їх силою хтось поріднив із усміхом смерті щербатим,
їх голод, пов’язаних, вів, і люди сміялися, злі.

Ці постаті – мати й дочка – на скорбнім шляху, на розломі,
ще руки вчепились у світ, а серце замерзло в біді,
це з них витискають життя, це скорчено розум в судомі,
приреченість на небуття у спільній – за руку – ході.

Так хрест необтесаний ліг на тих, хто дожив до 30-х,
так в небо насуплене йшли – у парах, самотньо, гуртом.
Упали основи основ – їх владно тепер коливати
примарам, як ґрона, рясним, не скутим примирливим сном.

Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки,
Якби я не бачила їх, так начебто їх не було...


*Фотограф -- Марко Залізняк