темрява наче кисіль грузне у тиші
збили на масло нудьгу мовчазні кажани
біль забинтовано хлипав пестив гостріше
і місяць облупленим горщиком втомлено снив

плямкав годинник зубами вставними скрегочучи
блимав світляк загубившись в узорах шпалер
ніч набрякає безсонням розліплює очі
місяць схопився за серце і злякано вмер

спить божевілля скрутившись під ліжком калачиком
ніч у вікно пожбурила жовтим м’ячем
серце забилось в куток переляканим зайчиком
тицялось носом безпомічно в тепле плече

квола самотність оближе шию мотузкою
знову світанок заллє усе молоком
трісне напнута душа на розкалені друзки
і біль наче вуж поповзе спітнілим рядком…

2009 р.

вітер облизує стомлені груші
повітря тугаве і місяця серп
зорі на небі мов світла калюжі
а погляд втопився в тобі і затерп...

ти дивишся сни сніжнопері як вата
повіки тремтять як крило стрикози
і краю нема липневому саду
і місця не буде жорстокості зим...

скотиться зірка ясною сльозою
по розпашілій примнутій щоці
тебі обійму гнучкою лозою
а літо шукає себе в молоці...

ти дивишся сни я дивлюся на тебе
цвіркун натягає до неба струну
тріскають груші від тиші і стебла
і сниться червоний сон кавуну...

проліски знали сонця не буде
самозречено пес під колеса поліз
молотком по чолі набундючені судді
де ти милий? кому літо в долонях поніс?

в пролісків нежить песик на небі
судді волочать смердюче манто
де ти коханий?
погляд Бровка в ніч понесло блискуче авто

я купила собі пістолет
своїм болем жбурну тобі в лоба
і приб'ю до стіни як портрет
твою тиху безмовну утробу

хай цілують тебе таргани
хай тебе прикрашають мухи
рідні очі знайомі штани
і маленькі рожеві вуха

ти висиш як дірявий лантух
на своїх же нових шпалерах
у намисті голодних мух
цих бездушних гелікоптерів

я купила собі пістолет
і свою затамовану злобу
як останній любовний сонет
я пускаю тобі у лоба

ніч напекла калачів
сіяла їх по небу
скільки ще їх у печі
скільки впаде без потреби

падають зорі вниз
внизу помирають люди
переходять у пил у слиз
переходять у попіл буднів

там на небі є мій калач
я його обгризаю зроду
ніч підступна як демон-палач
крихту зоряну кида у воду

я скручусь як калачик в траві
цвіркуна поцілую у вухо
ходять мертві і сплять живі
зорі падають в землю глухо

біль на тонких підборах
по серцю пробіг галопом
мрії сховались по норах
нерви розплакались хором

біль пробирається нишком
длубає пальцем в утробі
мрій обпатрані лишки
в дранті дитячих фобій

скільки до тебе метрів
скільки триває вічність
хукають теплі светри
на льодяну потойбічність

скільки до тебе болю
скільки в тобі отрути
скільки від тебе колій
треба мені минути

біль голосить як мати
серце толочить ногами
скільки я мушу тривати
в просторі поміж нами

кава безсонням задушить
стихнуть синці під очима
я за квиток в твою душу
чорту продала риму

кублами змій образи
душу торочать на смужки
світ у якому ми разом
світ де лиш я самотужки

сни божевільні і хворі
в глечику п'яного мозку
серед брехливих теорій
в сукнях з гарячого воску

рухи спітнілі від танцю
в тишу вчепились зубами
мнуть охолоджені пальці
прірву між нами

світ де ми подумки разом
світ де вже я самотужки
в скроню озлоблені фрази
тихі прокльони на вушко...

зірок нема поїли мухи
і місяць вмер як жовтий пес
безодня слів
безглуздість рухів
нікчемність тез

смола думок тече крізь вуха
захниче ніч як немовля
і осінь наче зла свекруха
із жмені вирве журавля

нема дощів чорти злизали
пісень нема здались співці
хто йшов дорогою без правил
стискає зброю у руці

синицю в суп а небо кличе
назад в обійми журавля
що лише подумки курличе
по перепалених полях...

порожні вени схлипують порожнім
гарячий відлік п'ятами хвилин
шукає компас вічний подорожній
на мапах тонкошкірих спин

миттєвий спалах у лице окропом
як аромат розріджених доріг
колючий зойк підстреленим польотом
в підніжжя недосяжних ніг

ховає лампа очі в абажурі
весняних хвиль проникливий потік
вдавився компас у квітучій бурі
і пальці дзвоном місяця обпік

збирає миті теплий подорожній
напівпритомно гаснуть ліхтарі
повзуть хвилини як завжди тотожні
і він
чужий
на відстані зорі

поменше слів побільше пауз
я пережовую мовчання
риданням груди розсміялись
риданням

у ранах біль сплітає гнізда
клюють зерно очей курчата
я в цьому просторі проїздом
солома коле в тім'я хату

ескіз життя на дріт пелюсток
худої наче промінь айстри
і біль думок і крику згусток
під ноги Майстру

волає ніч німими снами
у головах голодних блазнів
води у кров до шиї камінь
хай сом губами тіло дразнить

пищить курча саме в болоті
я пережовую безслів'я
курча тримає око в роті
я нитку втечі в помежів'я

цілує пострілом у скроню
коханий кат
за біль трималися долоні
як за канат

тремтить у сні пришерхлий вечір
як собача
думки хлебтали кровотечу
знайшли на килимі причал

безглуздість фраз водою з крану
в ріллю чола
по стінах розповзлися рани
шукать тепла

коли самозречено падає сніг
на роги трамваїв
босою йду по узбіччі доріг
до краю

військо мурах поповзло по спині
сипався голос
в натовпі стомлених гамором днів
боролась

плавили п'яти розхристаний сніг
спекою втоми
клацав зубами обвітрений сміх
далі від дому

йду наче сніг по колючих шляхах
часом зім'ята
у розіп'ятих зимою квітках
до страти

Як укласти себе у ребра метафор?
Як себе розмістити у гратах клітин?
Я на лоба чіпляю полатаний прапор,
я прямую до тебе стернею хвилин.

Підперезена криком і долі прокльоном,
моя сила, повія, росою стекла,
покотилась за вітром зубата корона,
...я до тебе іду по огризках тепла.

Небо сіяло круків у кучері поля.
Я ж до тебе по муках, по мрії кістках!
Я ж до тебе крізь хащі брудної сваволі!
у смертельних дірках...

Тільки подих руки, тільки дотик зіниці,
на колінах повзу по щетині доріг,
осінь в жменях тасує заплакані лиця,
я ж до тебе
під ноги
на мокрий поріг...

Натягаю на шию зубату корону,
пришиваю квітки до обпатраних крил,
сонце різками шпарить обпечене лоно.
Я до тебе
з останніх
позичених сил...

переорюю ніч напухшим безсонням
заливаю свідомість смолою кави
спускається темрява брудним гайворонням
у чорній оправі

простирадло гаптує на шкірі узори
густими складками
ця ніч із нашитими на лобі зорями
моя душокрадка

серце танцює на холодних клавішах
шукає мелодію
сонцем народжену туманно-вранішню
без жовтих пародій

тягну за вуха ліниве натхнення
з-під сонного ліжка
гарцюють по тілі снів олені
мохнатими ніжками

ніч насипає каміння в подушку
вітром лоскоче
душа летить наче світла смужка
із світу скорочень

Ти чуєш, як гуркоче грім?
В землі вже пересохли губи,
я будувала в хмарах дім,
де сонце поглядом голубить.

Ти знав, що перекинувсь світ?
Тепер стирчить ногами в небо.
І тмином пахне вишні квіт,
а Марс вже менший за амебу7

Ти бачив, що вагітна синь
позаторішнім зорепадом,
і в мене ціла купа скринь,
куди ховає гроші влада?

Ти йшов за мною,наче пес,
і кашляв ліс вві сні туманом.
Ти знав, що місяць їсть овес,
а осінь спалить наші плани?

все як і тоді
тільки без оркестру
хором відпливли білозубі весни
на осонні днів хороводи літер
чубики у хмар розкуйовдив вітер
пелюстки зірок зміна траекторій
де ти загубивсь у якому творі
все як і тоді
серцем водограю
дихав небоспів у суцвітті гаю
подихом дощів запотіло літо
хто тобі у сон заплітає квіти
в'яжуть мудреці з колосків сюжети
у якому з них ти тепер поете
вдарили у дзвін солов'ї-музики
тріснули слова
ти мене не кликав

Віями листав сторінки побачень
на пероні змін спогадів мішок
до весни квіток зовсім небагато
а до тиші днів залишився крок

я вже не дійду
в опіках прицілу
тріснутих зіниць рани навісні
в кошики збирав білолиці хати
нашу рознесли дощові пісні

затужили сни змучені польотом
запалила ніч жовті ліхтарі
я вже не дійду
лічу повороти
ти несеш весну в зорянім відрі

думалось марилось мріялось
потяг крізь мене в туман
все що уранці посіяла
стоптує ситий бур'ян

щоки набряклі безмовністю
злизує місяць рудий
світ що страждав беззмістовністю
руки дощами студив

осінь губами старечими
пестить розпатлану ніч
голі несказані речення
в місті твоїх протиріч

зорі посипались парами
на пережовклу траву
потяг летить поміж хмарами
зву

пси із очима бездомними
труться об ноги дворів
вию піснями чорними
місяць згорів

я на тому кінці дроту десь в екрані
за лаштунками всіх бонус-пропозицій
наче птиця
що блукає у тумані


шурхіт пальців по клавіатурі
відчеканює моїх ферментів код
і дурний заїжджений акорд
наче криком божевільних фурій
розпанахує безсоння


кров міняє напрямок невпинний
рухи слабнуть як німі каліки
тільки
хтось у вухо сипе половини
інших слів


телефон у чай замість лимону
повідомлень порвані мости
твій єдино-ненависний стиль
наче присмак хрону
диму коні
заяложують огидний спів

розчісую кудлаті хмари
вітрами
коли бриниш в мені
я вибухаю
снами
коли тріщать мої обійми від натуги
ти ще в мені
а крик понісся лугом
гучніше від трембіт
я в'яжу ковдру із свого волосся
ти палиш тіло
як пахуче сіно
і перестигле літо у мені
затріпотить
ранковою грозою
вже на твоїй спині росте колосся
вже віями мене
залоскотав
вже повні всі річки мої
тобою
і раптом спалахнув цей світ
весною
а ти іще в мені
на позолоті трав

ти проростеш в мені і я не відпущу
тебе ні на хвилину ні на мить
безногий вечір обв'язався тінню
і покотився по густій траві
ти задихнешся у мені
серед скелястих нервів будеш жить
безликим в'язнем у тюрмі утроби
пекучий пульс розчеше твої коси
і мужні вени наче змії тросом
тебе обіймуть
я не відпущу
проміння сонця розітне живіт
ти побачиш світло віковічне
і краплю неціловану дощу
і тишу оповиту ніччю
та рани скреснуть мохом поростуть
і знову ти у плетиві провалля
а береги які ти розрізав
пройдуть крізь тебе
як холодні палі
у надвечір'ї зимосамоти
тебе зігрію калиновим чаєм
ти вирізаєш на душі листи
своїми заржавілими мечами

знову гості з’явились без запрошень
ідіоти думають що я їм рада
принесли бруд плітки ряд оголошень
і квіти із невдалого параду

вино дешеве ковбасу із сої
і посміхаються немов дурні джоконди
слова скінчились в роті як набої
а гості давлять наче анаконди

застигла кава на порозі звершень
і мухи вже літають над столом
вони згадали і давно померших
вони поснули як один гуртом

я засинаю у брудній вітальні
у товаристві цих нікчемних мух
усе так просто ясно і банально
та тільки їх жучання ріже слух

Мій біль проростав на очах будяками.
Дороги, не змиті водою іще,
Вростали у мене брудними нитками.
Я – світ тобі в ноги, а ти мені – щем?


Шолом – на волосся, капкан – на зап’ястя,
Від бруду овацій брехливих – щитом.
Злітає, як сукня, ошукане щастя,
Я - кров’ю в тобі, а ти – за вікном?


В лахмітті тинялась вагітна тобою
З потрісканим серцем, зів’ялим лицем,
Дороги не змиті брудною водою,
Я ж – сонцем, а ти – терновим вінцем?..

стікає піт з обличчя гарбуза
краплинами тугими і липкими
ти тінь мою скибками нарізав
ніяк не міг наїстись ними

я соком розтеклася по столі
і цибеніла на брудну підлогу
ти тер її аж поки мозолі
не вкрили тісно руки душу ноги

ти вимив стіл і серце ледь відтер
від мого духу вишкрібав сумлінно
схибнувся день у каві і завмер
і ніч упала з неба на коліна

якщо в тебе вистачить сміливості
візьми мене за руку
я зроблю нас єдиним
мінорним звуком

якщо в тебе вистачить сили
ходімо зі мною полем
я напою твоє тіло
солодким болем

якщо в тебе вистачить крові
поділись зі мною
я своєю фарбувала
переможців зброю

не вміючи шити все-таки шила
тобі сорочку
із власних тепло-білих
мрій клубочків

не вміючи жити все-таки жила
з осіннім серцем
а твоєї сміливості крові сили
на дні відерця

я замовлю любові з грибами й беконом
і побільше червоного перцю та сиру
ти набрала ваги скажуть подруги хором
я набрала центнер непотрібного жиру

не врятують дієти чаї і пігулки
втрата шарму і талії плюс целюліт
а я хочу любові з стегенцями курки
і мене не хвилює обвислий живіт

ніч полила волосся дешевим бензином
підпалила зорею набряклі думки
а мені б ще любові із дрібкою тмину
жаль що в нас із тобою відмінні смаки