Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Христина Букатчук (1989)



Художня проза
  1. ДЕСЬ НА ПІВДНІ
    Намоклі старі газети прилипли до підвіконня. Тротуар в порохах, шприцах, битому склі, гнилому позатогорішньому листі, бичках, паперах, склянках і пакетиках. Останніх регулярно розносить вітер із навколишніх смітників.
    Одного разу на площі перед міськрадою замість голубів чи метеликів над квітниками літав цілий рій поліетиленових кульочків. Повітряні медузи. Незабутнє видовище.
    Навпроти синагоги старий гараж, який вже давно втратив своє первісне призначення. Одразу й не визначиш, що це - смітник, притон, бомжатник чи звичний для міста пункт прийому пляшок, паперу, чи ще чогось там... На тлі цьго, як влиті чи зрощені з брудними лахами, які повсюди, дві фігури. Чоловічої і жіночої статі. Такі ж брудні, сірі, трохи сині, захаращені і мовчазні, як навколишній гаражний інтер'єр. Апокаліптичне видовище...
    Боже, це теж соціум! Іду і вдаю, що не бачу їх, що мені не до цього.
    На лавці, що в центрі міста, як завше, старий з босими аж чорними ногами і білою, як свята душа, бородою. Це ж треба таке...

    6. V. 2019


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Свобода вибору
    На давній японській гравюрі дівчина відрізає ножем кінець свого кімоно, щоб не розбудити сплячого кота. Так от, в минулому житті я була тим ножем. До вчора.
    Вчора іржа не залишила на мені вільного місця. Я втратила гостроту, а з нею пам’ять про кімоно, все і всіх, що доводилося перерізувати. Важко мати душу, коли ти просто знаряддя, чи то пак – важко бути душею знаряддя. Свобода вибору завжди в чиїхось руках.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Аберації з літ-рою
    Емоції. Як заряджений револьвер без запобіжника. У руках п’яного чи божевільного. Це про мене.

    Якби треба було описати себе. Це був би найточніший опис. Одним рядком. Чи одним пострілом. Траекторія кулі якого не змінила б ні фабули, ні суті, ні напряму вітру в чиємусь житті. Це на випадок, якщо не влучити. Або влучити в порожнє. Чи просто у клапан. Як Андрєєв. Всує нещасливий суїцид. Але декаданс зараз не в моді. Його замінили трендовим – екзистенціалізм. А двохтисячники перекрили – поколінням Z. І тут вмикається магія літ-ри.

    Вона в тому, що як би емоційно не клацати нігтями по клаві – все одно перезабредеш у філологічні дебрі. Це ніби на п’яну голову говорити в ліжку з чоловіком про теорему Піфагора і постмодернізм, про який у сучукрліті чули одиниці, а ще менше розуміють, що це.

    У такі моменти все більше розумієш Воннеґута. І дякуєш Богові за телеграфний стиль і політ свідомості. Який насправді до асоціативної вервиці немає ані-ані відношення. Але плисти в ньому добре. Відпустити думки – і котитися підводою поперед кіньми. Чому б ні?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Сучасні борделі
    Не люблю довго прощатися, бо є щось театрального в цих балаканинах-побажаннях. Краще просто подивитися в очі. І піти. Тоді все стає на свої місця. Усі незадані питання відповідають самі за себе. Усі неомовлені бажання – омовлюються.

    Усі розчарування розчиняються у всесвітах байдужості. Хвилина очі-в-очі пояснює все. Найперше – усю безглуздість і недоречність слів. Тим більше, коли вони – ритуальне кліше. Сотні тисяч разів. Мільйони однакових за змістом та інтонацією до зустрічі, до побачення, люблю-цілую-обіймаю, бережи себе, тримайся і т. д.. У цьому світі, мабуть, тільки погляд ще не втратив цноту чесності. Раніше у борделях були повії. Зараз – слова. Публічні доми – як Європи, Азії, Латинської Америки чи Штатів, так і Харкова, Києва чи Івано-Франківська – велетенський тезаурус. Кожна банкнота має своїх виконавців. Кожен виконавець лягає під свою банкноту. Урешті, не так і принципово, під кого лягати, можна й не під свою, тільки, щоб впринципі було під кого. По один бік терезів папірці, по інший – слова-повії. По суті, повії, борделі чи притони – абсолютно чисте і щире явище. Як писала з іншого приводу леді малої прози, свого роду світ без макіяжу. Слова ж – 34 маски години кабукі. Де найогидніше й найпрекрасніше, найвідвертіше й найфальшивіше накладають однакову пудру.

    Не люблю довго прощатися, бо є щось механічне в цих балаканинах на завершення. Як рухи повії на старих сходах старого під’їзду зі старим, за Купріним, суддею. Коли люблю скочується до ями, а погляд – до неба. Навіть, якщо лежиш на животі.

    2016


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Музей нелюбові
    Кого запитати, щоб пояснив, чому люди зізнаються в нелюбові? Я б завершила есей цим рядком. І більше нічого не писала. Бо питання – кидок у невідомість. Навіть, якщо вона, в особі когось, сидить праворуч. Чи ліворуч.
    Пригадую візит до Музею нелюбові. Кожен експонат під білим склом. З елементами прозорості. Біля кожного – історія в біленькій рамочці. Рамочки – різні. Історії – однакові. Особливо завершенням. «Не люблю». «Не кохаю». Молоді й прозорі екскурсоводи, яких ніхто не просить провести екскурсію, не підходять і не розповідають цих історій.
    Ходимо від скла до скла. Від білого до білого. І відбивають стіни удари мовчання гепанням в судинах на скронях – н е л ю б л ю – н е к о х а ю – н е л ю б л ю.

    2016


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -