Не люблю довго прощатися, бо є щось театрального в цих балаканинах-побажаннях. Краще просто подивитися в очі. І піти. Тоді все стає на свої місця. Усі незадані питання відповідають самі за себе. Усі неомовлені бажання – омовлюються.

Усі розчарування розчиняються у всесвітах байдужості. Хвилина очі-в-очі пояснює все. Найперше – усю безглуздість і недоречність слів. Тим більше, коли вони – ритуальне кліше. Сотні тисяч разів. Мільйони однакових за змістом та інтонацією до зустрічі, до побачення, люблю-цілую-обіймаю, бережи себе, тримайся і т. д.. У цьому світі, мабуть, тільки погляд ще не втратив цноту чесності. Раніше у борделях були повії. Зараз – слова. Публічні доми – як Європи, Азії, Латинської Америки чи Штатів, так і Харкова, Києва чи Івано-Франківська – велетенський тезаурус. Кожна банкнота має своїх виконавців. Кожен виконавець лягає під свою банкноту. Урешті, не так і принципово, під кого лягати, можна й не під свою, тільки, щоб впринципі було під кого. По один бік терезів папірці, по інший – слова-повії. По суті, повії, борделі чи притони – абсолютно чисте і щире явище. Як писала з іншого приводу леді малої прози, свого роду світ без макіяжу. Слова ж – 34 маски години кабукі. Де найогидніше й найпрекрасніше, найвідвертіше й найфальшивіше накладають однакову пудру.

Не люблю довго прощатися, бо є щось механічне в цих балаканинах на завершення. Як рухи повії на старих сходах старого під’їзду зі старим, за Купріним, суддею. Коли люблю скочується до ями, а погляд – до неба. Навіть, якщо лежиш на животі.

2016